У цій статті ми вирішили приділити увагу одній із великих вад, притаманних українській судовій системі. Мова йде про те, що вона часто не в змозі забезпечити саме ефективний захист порушеного права особи.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Слід нагадати, що будь-яка особа, яка шукає справедливості, зацікавлена, насамперед, в ефективних засобах захисту. Ефективність судової процедури бентежить кожне цивілізоване суспільство. Навіть Європейський суд з прав людини піднімає питання власної ефективності у своїх рішеннях. Наприклад, в рішенні у справі «I проти Сполученого Королівства» (2002 р.) Суд говорить, що «вкрай важливо, щоб Конвенція тлумачилася та застосовувалася таким чином, щоб захищати права практично та ефективно, а не теоретично та ілюзорно» (§54 рішення).
Українська судова система, на жаль, досить часто не гарантує повний захист прав. Таке відбувається у випадках, коли право порушується систематично, або коли порушення має складний характер. Цікавим прикладом вимушеної боротьби з неефективним судовим захистом може бути одна із митних справ, яку ми нещодавно вели.
Суть справи
Клієнт (міжнародна фармацевтична компанія) впродовж багатьох років здійснював імпорт в Україну одного дуже відомого лікарського засобу. Препарат був відповідним чином зареєстрований Міністерством охорони здоров’я і завжди декларувався у митних органах. Під час імпорту чергової партії препарату митний орган вирішив перекласифікувати його як харчовий продукт. Здивований клієнт, звичайно ж, не погодився з таким рішенням митниці і оскаржив його в адміністративному суді. У своєму позові він просив суд скасувати рішення про перекласифікацію. Адміністративний суд задовольнив позов клієнта, рішення було підтримане на рівні апеляційного та касаційного судів.
Через деякий час клієнт імпортував нову партію препарату, задекларувавши його як лікарський засіб. Під час митного оформлення товару в митницю були подані копії рішень адміністративних судів. Незважаючи на подані документи, митниця повторно перекласифікувала препарат як харчовий продукт. При цьому рішення митниці було повністю аналогічним першому. Клієнт намагався переконати митників у тому, що нові поставки препарату мають бути оформлені відповідно до рішень судів, але марно. Головним аргументом митниці було те, що рішення стосуються однієї конкретної поставки. Отже, виявилось, що саме в прохальній частині позову «сховався диявол», оскільки в ній не було прохання стосовно інших партій препарату. Суд, у свою чергу, підійшов до позову формально, не досліджуючи питання, яким чином слід найбільш повно захистити права особи.
Інструменти захисту
Ця ситуація є яскравим проявом неефективного судового захисту порушених прав особи. Адже бізнес зазвичай проводить однакові комерційні операції. Відповідно, повторні порушення тих самих прав сповільнюють або навіть руйнують ділову активність бізнесу. А одноразовий захист прав, навпаки, не призводить до бажаного ефекту. Звичайно, є в цій проблематиці і заслуга органів виконавчої влади, які дуже вузько підходять до тлумачення судових рішень.
Хоча судова система, з точки зору адвокатів, має достатньо важелів для того, щоб рішення ефективно захищало права особи. Наприклад, ч. 2 ст. 11 КАС України зазначає, що суд може вийти за межі позовних вимог у разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін. А ч. 2 ст. 162 КАС України перелічує способи захисту прав та вказує, що суд може прийняти іншу постанову, яка гарантувала б дотримання і захист прав.
Отже, суди могли б у вказаній справі прийняти більше «повне» рішення, яке гарантувало б захист прав компанії від повторюваних порушень з боку митниці. Причини, які стримують суди приймати такі «повні» рішення, на наш погляд, полягають у гіпертрофованій ідеї неможливості втручання адміністративних судів у дискреційні повноваження органів влади.
Взагалі, як видається, деякі правові ідеї або принципи час від часу занадто захоплюють судову систему, тоді які інші несправедливо нехтуються. Внаслідок такого дисбалансу судочинство іноді навіть перестає належно виконувати свої функції, а іноді, навпаки, займається невластивими йому. Наприклад, у податкових справах адміністративні суди останнім часом явно надають перевагу принципу офіційного з’ясування всіх обставин справи, внаслідок чого судовий процес інколи перетворюється на податкову перевірку.
Щодо можливості адміністративних судів втручатися у дискреційні повноваження органів влади слід відзначити таке. Під дискреційними повноваженнями звичайно розуміють повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке вважає найкращим за даних обставин.
Слід погодитись із тим, що адміністративний суд, перевіряючи рішення органу влади на відповідність закріпленим у ч. 3 ст. 2 КАС України критеріям, не має втручатися у його дискрецію (вільний розсуд). Однак ця розумна ідея починає абсолютизуватись судами таким чином, нібито вони взагалі не вправі змушувати орган влади приймати ті чи інші адміністративні рішення в майбутньому. З такою абсолютизацією не можна погодитись, адже цілий спектр інших принципів судочинства взагалі та адміністративного зокрема свідчить про те, що воно має ефективно гарантувати дотримання прав особи.
Повертаючись до згаданої митної справи, важко назвати ефективним захистом прав компанії скасування окремого рішення митного органу, який продовжуватиме «штампувати» такі ж рішення стосовно нових поставок того ж препарату.
Після звернення клієнта до нас із вказаною проблемою ми, розуміючи проблематику із «дискреційними повноваженнями», запропонували переформулювати прохальну частину нового позову. Так, у позові знову було прохання скасувати рішення митниці про класифікацію препарату. Та якщо у другому пункті ми просили суд б зобов’язати митницю в майбутньому оформлювати нові поставки препарату як лікарські засоби, це означало б наражатись на ризик відмови у позові в зв’язку з ідеєю «дискреційних повноважень». Тому ми вирішили сформулювати його як зобов’язання митниці провести «розмитнення» препарату як лікарського засобу. Таке формулювання в світлі першого пункту, здавалось, стосується саме цієї поставки, а отже «не посягає» на ідею «дискреційних повноважень». У такій формі позов був повністю підтриманий адміністративними судами всіх трьох інстанцій. І після отримання рішення суду, в якому був зазначений обов’язок провести митне оформлення препарату як лікарського засобу, митний орган припинив дублювати незаконні рішення.
Наведені міркування навколо формули позову можуть здатися декому навіть кумедними, але за цим криється велика проблема ефективного захисту порушених прав особи. На жаль, у сьогоднішніх реаліях саме позивачі змушені вигадувати способи судового захисту, які приводили б до належного результату. Хоча всі розуміють, що суди можуть більш сміливо виходити за усталені рамки стандартних рішень, тим більше, що для цього існують усі законодавчі підстави.