За роки незалежності України ухвалено величезну кількість законів, що однак не дає підстав стверджувати, що мета належного правового регулювання суспільного життя досягнута. У багатьох законах наявні внутрішні суперечності, термінологічні неточності, невідповідність окремих положень Конституції України. Це потребує їх тлумачення з метою узгодження змісту, але не кожен закон можна виправити шляхом тлумачення.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Прогалинами у законах та їх неузгодженістю між собою користуються рейдери, розробляючи цілі технології щодо недружніх поглинань, штучних банкрутств і відвертих злочинів – підроблення документів і навіть судових рішень. Багато резонансних справ було розглянуто щодо наявності/відсутності права на податковий кредит у реальних/фіктивних господарських операціях, у яких не відбувалося жодного руху матеріальних активів. Правочини у таких справах укладалися без наміру створити дійсні юридичні наслідки у вигляді поставок товарів, виконання робіт тощо, а лише з метою подальшого податкового обліку, однак сторона такого договору на законних підставах могла претендувати на отримання з бюджету відповідного відшкодування ПДВ. Конституційний Суд України навіть визнав неконституційним закон щодо електронного декларування державними чиновниками своїх доходів, що стало серйозним політичним інцидентом.
Також ми бачили у нашій державі два Верховних суди і двох Генеральних прокурорів, кожен з яких вбачав легітимним саме себе. Ми бачили блокування роботи Вищої ради правосуддя і наразі бачимо відсутність Вищої кваліфікаційної комісії суддів, хоча відповідні закони про них знаходяться у повному порядку. У нас прийнято чудові закони про боротьбу з контрабандою, але за роки незалежності ми її не викорінили. Нарешті, у межах одного й того ж суду або різних судів можна знайти протилежні судові рішення у аналогічних правовідносинах. За словами Лариси Рогач, голови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, Велика Палата відступала від висновків касаційних судів, Верховного Суду та власних висновків 165 раз, що свідчить про відсутність єдності судової практики навіть на найвищому рівні, укомплектованому потужними суддями, у розпорядженні яких є Науково-консультативна рада у складі провідних науковців України. Розрив між дією законів на практиці та їх соціальною функцією врегулювання правопорядку натякає на те, що у нас щось не так чи у моделі права, чи у правозастосуванні.
Шукаючи вихід, суспільство покладає свої надії на верховенство права, маючи про нього імпліцитне уявлення, екстрапольоване у континентальну систему права як механізм протидії свавіллю державного апарату. Ми застосовуємо Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод, але кількість скарг до ЄСПЛ не зменшується. Справи у ЄСПЛ роками чекають свого вирішення, однак це не зменшує рапсодіяльних очікувань реалізації практичних можливостей цього правового інституту як панацеї зцілення всього нашого правозастосування.
Дебати про ідеали верховенства права заполонили наше суспільство. Важко знайти наразі науковця чи практика, які б не опікувалися цим питанням, і більшість вірить в цей інститут як у механізм, здатний визначено і тривало врегулювати суспільні відносини. Можна навіть стверджувати, що конфлікт між правом і законом досяг такої гостроти, що зі ст. 129 Конституції України було виключено положення про те, що суд керується при розгляді справ законом. З 2.06.2016 року суд, здійснюючи судочинство, керується виключно верховенством права. Наразі положення процесуальних кодексів, які називають підставами для скасування постановлених судових рішень саме порушення норм матеріального і процесуального права, а не порушення верховенства права, як записано у Конституції України, створюють правову дуальність.
Судова практика працює у напрямку пошуку способу захисту, який здатний досягти мети, ради якої створено норму, тримаючи курс на досягнення єдності судової практики шляхом вирішення, зокрема виключної правової проблеми.
Слід зауважити, що і суд, і парламент мають зважати на суспільні проблеми. Міра загальності або суспільності є презумпцією діяльності і суду, і парламенту, що дозволяє їм врегульовувати суспільні відносини певним чином. І нормативний, і оціночний елемент є неодмінними атрибутами будь-якого судового рішення, що обмежує свавілля, у чому легко пересвідчитися, звернувшись до норм вітчизняних процесуальних кодексів, що вміщують вимоги до мотивувальної частини судового рішення.
Але право само по собі не може існувати без соціальної практики і учасників правовідносин, їх легітимних очікувань.
Якщо розглядати судову справу як конкретний соціальний випадок, постає питання, що у ній є важливим. З погляду закону важливим є предмет доказування тих обставин, з якими закон пов’язує настання юридичних наслідків. З погляду права важливими є соціальні стандарти поведінки у суспільстві, ступінь уваги законодавця до проблеми, що вирішується, культурне, економічне значення того чи іншого питання, аналіз суттєвості впливу його на суспільство, оцінка того, чи працює у цій справі закон на людину.
З метою досягнення єдності судової практики і вирішення правових проблем, що виникають у судових справах, у всі процесуальні кодекси України запроваджено поняття виключної правової проблеми. Так, ч. 5 ст. 302 ГПК України містить положення про те, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Ухвалою від 29 травня 2018 року (справа №753/22010/14-ц, провадження № 14-211 цс 18) Великої Палати Верховного Суду деталізовано це положення і зазначено, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання щодо якого постає проблема невизначеності. Так, установлено, що зазначене правове питання, зокрема щодо спору позивача з покупцями квартир, вже було предметом розгляду Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, які ухвалили протилежні рішення. Наприклад, в ухвалі Верховного Суду України від 30 травня 2012 року у справі № 6-59830 вов 10 суд дійшов висновку про необхідність стягнення коштів в еквіваленті на дату платежу, а в подальшому змінив правову позицію, зазначивши про необхідність врахування тлумачення правочину на дату укладення договору.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вказує також на те, що у провадженнях судових органів різних інстанцій на сьогодні перебуває більше 20 справ позивача у подібних правовідносинах. Зокрема, у провадженні Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду перебувають справи № 61-826 ск 18, № 61-14304 ск 18, № 61-3281 зп 18, № 61-16107 ск 18, № 61-16106 ск 18, № 61-825 ск 18, № 61-16577 ск 18, № 61-16578 ск 18, № 61-16575 ск 18, № 61-16108 ск 18, № 61-14291 ск 18, № 61-15376 ск 18.
З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини: 1) касаційна скарга мотивована тим, що суди допустили істотні порушення норм процесуального права, які унеможливили розгляд справи з дотриманням вимог справедливого судового розгляду; 2) норми матеріального чи процесуального права були застосовані судами нижчестоящих інстанцій таким чином, що постає питання про дотримання принципу пропорційності, тобто про забезпечення належного балансу між інтересами сторін у справі.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що вирішення цих правових питань з урахуванням вищенаведених правових позицій Верховного Суду України та вищих судів у подібних правовідносинах складає виключну правову проблему, вирішення якої необхідне для забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.
До того ж Велика Палата Верховного Суду у своїх судових рішеннях неодноразово зазначала, що зміст виключної правової проблеми полягає у тому, що у справі, питання про прийняття якої до розгляду вирішується Великою Палатою, вбачається різне застосування норм матеріального права, відсутні норми, які регулюють спірні відносини, або є прогалини в застосуванні спірних відносин.
Отже, доходимо висновку, що цього разу вектори правового регулювання поля виключної правової проблеми збіглися як з боку законодавця, так і з боку суддівської спільноти в особі Великої Палати, а саме це поле охоплює межі правової визначеності, справедливості та пропорційності у судових рішеннях, тобто правових величин, іманентно властивих поняттю права, а не закону, але це не виключає вирішення виключної правової проблеми у разі різного застосування судами приписів законодавства. Слід віддати належне Великій Палаті ВС, яка проводить без перебільшення гігантську роботу у пошуках рецептів вирішення і зцілення тих чи інших правових питань, відступаючи від висновків або змінюючи свої власні висновки, а часто і відмовляючи у перегляді справи Великою Палатою у випадках, коли вона не вбачає ознак виключної правової проблеми у справі.
Не вдаючись до семантичного аналізу поняття цього правового феномену виключної правової проблеми, дискреційного за своєю суттю, що наразі досліджується, можна було б поставити крапку, обмежившись викладеним. Дійсно, робота проводиться колосальна, титанічна, що видно зі змісту відповідних судових рішень, і це дає надію на те, що з часом все стане на свої місця і мету єдності судової практики буде досягнуто.
Наразі ж суддівський досвід та наукова допитливість не дозволяє зупинитися, бо немає відповіді на питання, як бути стороні, рішення у справі якої прийнято на підставі однієї судової практики, яка була проти цієї сторони. З часом судова практика змінюється на протилежну, але її справа розглянута, механізму відновлення порушеного права сторони немає. Сторона не може подати такий самий позов тільки з тієї підстави, що судова практика змінилася. Чи відчує така сторона довіру до судової системи? Питання риторичне.
Поки ми, судді, пораємося питаннями єдності судової практики у вигляді виключної правової проблеми, відступаючи від власних висновків, не один учасник наших справ втратить до судової системи і ту довіру, яка у нього ще залишилася. Говоримо не про так звану еволюційну зміну висновку, викликану обставинами зовнішніми, такими як зміна законодавства, суспільних відносин тощо. Йдеться саме про «просто» зміну судової практики без особливих обґрунтувань. У такому разі сторона може побачити що завгодно у діях суддів, і важко буде її переконати у протилежному. І нам насправді лише здається, що наші справи стосуються тільки сторін. Часто адвокати читають судові справи з подібними обставинами, щоб вибудувати у своїх справах лінії захисту інтересів. Вони також не будуть у захваті від появи справ з протилежними висновками. Нарешті, будь-який пересічний громадянин також має зараз доступ до судових реєстрів. Отже, за нами спостерігає суспільство. Ми – його частина. Воно очікує від нас правосудних рішень, у яких видно, чому ми саме так витлумачили чи застосували закон у справі. Тому що й в інших справах ми застосували його так само у відповідності до його мети, завдань і правового регулювання. Я не говорю тут про підміну законодавця, а тільки про нашу суддівську constans у правозастосуванні.
Тому в ситуації, що склалася в умовах відсутності довіри до судової влади, нас не рятує ні верховенство права само по собі, ні диджиталізації, ні цифровізація, ні інші новітні й модні нині технологічні рішення чи ноу-хау, а тільки стала і конгруентна системна судова практика, доступна і зрозуміла для суспільства.
У цьому контексті не можу не зазначити, як гучно і неоднозначно наразі юридичною спільнотою сприймається перспектива (вкотре) втрати чинності Господарським кодексом України. Щодо цього проведені відповідні наради Верховним Судом, Асоціацією суддів господарських судів України, висловилися науковці, їхні думки кардинально розійшлися. Одні вважають, що Господарський кодекс України є край важливим інструментом економічного регулювання, а інші – що це залишок від соціалістичної системи господарювання, який слід негайно демонтувати в межах декомунізації суспільства.
Звертає на себе увагу одна важлива обставина, що у Пояснювальній записці до проєкту Закону України «Про особливості регулювання підприємницької діяльності окремих видів юридичних осіб та їх об’єднань у перехідний період», яким і передбачено втрату чинності Господарським кодексом України, як обґрунтування необхідності прийняття законопроєкту зазначено наступне. «Від початку 90-х років держава Україна, перебуваючи на шляху ринкових реформ, запроваджувала нові правила з регулювання права власності, визначення і закріплення основних організаційно-правових форм юридичних осіб. Водночас зазначені реформи фактично не торкнулися таких «квазіречових прав» як господарське відання та оперативне управління, а також діяльності підприємств».
Не було вирішене це питання й з прийняттям Цивільного та Господарського кодексів України та інших законодавчих актів. Ба більше, проблему було навіть поглиблено. Так, ст. 191 Цивільного кодексу України підприємство визначається як об’єкт цивільних правовідносин, а ст. 55 Господарського кодексу України – суб’єктом господарювання.
Зазначене спричинило появу в правозастосовчій практиці різних підходів до розуміння правового статусу підприємств.
Так, 12 березня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у своїй постанові у справі № 907/167/17 вказав на те, що приватне підприємство є окремою організаційно-правовою формою суб'єкта господарювання, що передбачена ст. 113 Господарського кодексу України. Наявність у підприємства, яке може діяти, зокрема на основі приватної власності кількох громадян, статутного капіталу не є достатньою підставою для ототожнення його з господарським товариством (пункт 27 постанови).
Однак уже 29 червня 2021 року Великою Палатою Верховного Суду прийнято постанову у справі № 916/2813/18, у якій суд дійшов висновків про те, що приватне підприємство – це не окрема організаційно-правова форма юридичної особи, а класифікуюча ознака юридичних осіб залежно від форми власності (пункт 8.16. постанови); за ознакою наявності чи відсутності учасників юридичні особи поділяються на товариства та установи, у зв’язку із чим приватне підприємство є товариством, оскільки воно має хоча б одного учасника (пункт 8.17. постанови); встановлення виду підприємницького товариства […] у кожному конкретному випадку зумовлюватиме застосування до спірних правовідносин відповідного законодавства, зокрема законів України «Про господарські товариства», «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», «Про кооперацію», «Про сільськогосподарську кооперацію» (пункт 8.19. постанови); […] відносини з управління та діяльності ПП як підприємницького товариства безпосередньо врегульовані Законом України «Про господарські товариства» […] (пункт 8.32. постанови).
Мотиви, про які йдеться у зазначеній постанові Верховного Суду від 29 червня 2021 року, не виключають можливості застосування аналогічного підходу до державних та комунальних підприємств.
Це свідчить про наявність непередбачуваної та кардинально різної національної судової практики щодо наявності у підприємства статусу організаційно-правової форми юридичної особи та потребує невідкладного виконання Верховною Радою України свого обов’язку із забезпечення якості закону, який так само полягає в тому, щоб він [закон] був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення Європейського суду з прав людини у справі «Беєлер проти Італії», [ВП], № 33202/96, пункт 109, ЄСПЛ 2000-I).»
Цей приклад фіксує той самий випадок «безпричинної» зміни Верховним Судом одного правового підходу на інший, зовсім протилежний, що дійсно не свідчить про передбачуваність нашої судової практики, а в цілому – і про її стабільність.
Як бачимо з Пояснювальної записки, вирішення виключної правової проблеми у справі, що вище зазначена, не тільки не призвело до єдності судової практики, але спричинило, поміж іншим, і втрату чинності кодифікованим актом. Принаймні так вважають автори законопроєкту.
Викладене наводить на думку про те, що скількох помилок нам вдалося б уникнути у разі, коли б ми дійсно мали джерелом права судовий прецедент. Один раз вирішена справа була б взірцем правозастосування, стримуючим фактором від протилежних судових висновків, потужним і довговічним засобом правового регулювання в умовах верховенства права і якості закону .
Це б дало нам можливість не тільки відродити втрачену довіру до судової влади, але і закласти віковічний фундамент незалежності судової системи від політичних або олігархічних впливів, органічно увійти у правовий Європростір як достойна життєздатна судова система вільної і незалежної країни.