Добровільність шлюбу — принцип сімейного права, що охоплює наявність вільної та цілковитої згоди не лише при реєстрації шлюбу, а й під час перебування у шлюбі і подальшого його розірвання. Тобто ніхто не може бути примушений до перебування у шлюбних відносинах. Достатньо простого небажання продовжувати перебувати у шлюбі з певною особою навіть за відсутності конфліктів, сварок тощо. Та на жаль, в українському суспільстві «збереження сім’ї» має більше значення, ніж принцип добровільності шлюбу. На мою думку, це пов’язано з тим, що розірвання шлюбу часто прив’язують до відносин батьків з дітьми. Вважається, що якщо шлюб розірвано, це автоматично негативно впливатиме на виконання батьками своїх обов’язків та реалізацію їх батьківських прав.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Відповідальне батьківство
З юридичної точки зору розірвання шлюбу жодним чином не має відбиватися на стосунках батьків з дітьми та виконанні батьками своїх обов’язків чи реалізації прав. Та нам як юристам/кам відомо, що після розірвання шлюбу у більшості випадків виникають спори щодо утримання дитини, визначення місця її проживання чи порядку зустрічей та участі у вихованні. Найчастіше такі питання виникають у тих сім’ях, де ще на етапі перебування у шлюбі виникали конфлікти чи навіть насильство, що призвело до його розірвання. Водночас, коли сторони доходять спільної згоди про розірвання шлюбу, або причиною розлучення стають різні погляди на життя чи наявність іншої сім’ї, стосунків, а також у тих сім’ях, де батьки знають, що таке відповідальне батьківство, розірвання шлюбу на відносини батьків з дітьми жодним чином не впливає.
«Зберегти сім’ю» та домашнє насильство
У ситуації, коли має місце домашнє насильство щодо одного з подружжя, і у цій сім’ї є ще й неповнолітні діти, або насильство вчиняється відносно вагітної дружини, розірвання шлюбу є просто необхідним з метою забезпечення безпеки як вагітної жінки, так і малолітніх чи неповнолітніх дітей, які однозначно стають свідками такого насильства. Проте законодавець, маючи велике бажання «зберегти сім’ю», обмежив доступ до правосуддя окремим категоріям осіб, а саме вагітним дружинам та їх чоловікам, а також батькам дітей віком до року. Це означає, що станом на сьогодні, якщо такі особи подають до суду заяву про розірвання шлюбу, їм навіть не відкриють провадження у справі, щоб вислухати причини такого розірвання і переконатися у забезпеченні принципу добровільності шлюбу (ст. 185 Цивільно-процесуального кодексу України).
Здавалося б, нічого страшного — можна почекати, поки народиться дитина і їй виповниться рік, а потім розлучитися. Ніхто ж не змушує разом проживати. Живіть собі окремо, а рішення суду про розірвання шлюбу отримаєте після виповнення дитині року. Однак така ситуація не сприяє збереженню сім’ї, як про це мріяв законодавець, а часто призводить до обмеження прав особи на укладення шлюбу з іншою особою, з якою вона уже проживає, впливає на прийняття рішень щодо придбання майна, адже у такому випадку воно вважатиметься спільним, хоча особи не проживають разом, тощо. Та найгірший вплив така ситуація має на осіб, які, перебуваючи в шлюбі, потерпають від домашнього насильства.
Позиція ЄСПЛ
Європейський суд з прав людини сформував позицію щодо відповідальності держави за дискримінацію жінок, постраждалих від домашнього насильства. Зокрема, проголосив, що нездатність держави захистити жінок від домашнього насильства порушує їх право на рівний захист законом навіть за відсутності наміру такої дискримінації (рішення у справі «Опуз проти Туреччини» та інші). Причому ця позиція стосується не тільки притягнення кривдника до відповідальності, але й інших законних механізмів захисту, у т.ч. розірвання шлюбу.
Відповідно до Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, «держави-учасниці вживають усіх можливих заходів для ліквідації дискримінації щодо жінок в усіх питаннях, що стосуються шлюбу і сімейних відносин, і, зокрема, забезпечують на основі рівності чоловіків і жінок однакові права щодо одруження, однакові права на вільний вибір дружини і на одруження лише за своєї вільної і повної згоди, однакові права і обов’язки під час шлюбу і після його розірвання».
У ст. 5 протоколу No7 до Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (далі — Європейська конвенція) вказано: «Кожен з подружжя у стосунках між собою і зі своїми дітьми користується рівними правами та обов’язками цивільного характеру, що виникають зі вступу в шлюб, перебування у шлюбі та у випадку його розірвання». Окрім того, чинна норма Сімейного кодексу України щодо заборони звернення з заявою про розірвання шлюбу у період вагітності дружини та наявності дитини до року є порушенням ст. 8 Європейської конвенції, яка передбачає право особи на повагу до свого приватного та сімейного життя.
Європейський суд з прав людини у справі «Фернандес Мартінес проти Іспанії» (заява № 56030/07) від 12 червня 2014 р. зазначив: «Що стосується права на приватне та сімейне життя, Суд наголошує на важливості для осіб мати можливість вільно приймати рішення з приводу того, як вести своє приватне та сімейне життя. У зв’язку з цим повторно наголошується, що відповідно до ст. 8 надається охорона прав на самореалізацію як у формі особистого розвитку..., так і з точки зору права на встановлення та розвиток відносин з іншими людьми та навколишнім світом. При цьому поняття особистої автономії є важливим принципом, що береться за основу при тлумаченні гарантій, які викладені в такому положенні».
Заборона подання позову про розірвання шлюбу має непропорційний негативний вплив на жінок, постраждалих від домашнього насильства. Така норма обмежує їх доступ до правосуддя, адже часто постраждалі навіть не звертаються за правовою допомогою чи до суду з заявами про розірвання шлюбу, адже знають, що закон заборонив їм подавати таку заяву у період вагітності й наявності дитини до року.
Та варто звернути увагу на ч. 2 ст. 110 Сімейного кодексу, яка передбачає: «Позов про розірвання шлюбу не може бути поданий протягом вагітності дружини та року після народження дитини, крім випадків, коли один з подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки кримінального правопорушення, щодо другого з подружжя або дитини». Наявність такої норми не впливає на забезпечення доступу постраждалих від домашнього насильства до правосуддя, адже ознаки кримінального правопорушення, зокрема, за ст. 126-1 Кримінального кодексу, будуть мати місце за наявності «систематичності» домашнього насильства. А наявність двох постанов про притягнення до адміністративної відповідальності чи обмежувального припису щодо кривдника не є гарантією відкриття провадження у справі про розірвання шлюбу.
Заборона примирення у разі домашнього насильства
Таким чином, норма ч. 2 ст. 110 Сімейного кодексу України абсолютно не виконує своєї функції «збереження сім’ї», а навпаки, призводить до перебування постраждалих від домашнього насильства у ситуації постійної небезпеки, обмеження прав людини тощо. З огляду на це аналітичним центром «ЮрФем» у партнерстві з міжфракційним депутатським об’єднанням у Верховній Раді «Рівні можливості» був розроблений законопроєкт № 5492 «Про внесення змін до ст. 110 та 111 Сімейного кодексу України». Цим проектом передбачається виключити ч. 2, 3 та 4 ст. 110 і внести зміни до ст. 111 Сімейного кодексу та заборонити суду застосовувати заходи для примирення у випадку, якщо між сторонами у справі про розірвання шлюбу мають місце ознаки вчинення домашнього насильства, незалежно від результатів цивільних, кримінальних чи адміністративних проваджень.
Варто зазначити, що обмеження на розірвання шлюбу фактично відсутні у всіх європейських країнах. Певні заборони можливі лише у мусульманських державах або країнах з великим впливом католицької церкви. Більш детально про особливості розірвання шлюбу у кожній країні можна прочитати у публікації консультантки аналітичного центру «ЮрФем» Тетяни Нарок «Чи існують в інших державах обмеження щодо розірвання шлюбу?»
Щодо заборони суду застосовувати заходи примирення у випадку наявності ознак домашнього насильства між сторонами варто зазначити, що така заборона відповідає міжнародним стандартам захисту прав постраждалих від домашнього насильства. В українському законодавстві заборона застосовувати заходи примирення знайшла відображення у Кримінально-процесуальному кодексі, коли має місце досудове розслідування справ, пов’язаних з домашнім насильством, та судовий розгляд таких кримінальних проваджень. Проте, на жаль, вона не знайшла свого відображення у цивільному процесі.
Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами, яка підписана Україною та ще, на жаль, не ратифікована, у ст. 48 передбачає: «Сторони вживають необхідних законодавчих або інших заходів для заборони на обов’язкові альтернативні процеси з вирішення спорів, у т.ч. посередництво та примирення, стосовно всіх форм насильства, які підпадають під сферу застосування цієї конвенції». Така вимога зумовлена тим, що особа, яка постраждала від домашнього насильства, перебуває під фізичним та психологічним тиском з боку кривдника, і будь-які заходи, спрямовані на примирення сторін, не будуть відповідати її волі, а навпаки, призведуть до продовження вчинення насильства та порушення прав постраждалої.
Таким чином, примирення у випадку домашнього насильства є недопустимим, і така імперативна норма має міститися у ст. 111 Сімейного кодексу України, коли мова йде про застосування судами заходів щодо примирення подружжя.
26 січня 2022 р. Комітет з питань гуманітарної та інформаційної політики (далі — Комітет) рекомендував Верховній Раді законопроєкт про внесення змін до ст. 110 та 111 Сімейного кодексу України (реєстр. № 5492) за результатами розгляду в першому читанні прийняти за основу з урахуванням пропозицій, висловлених у висновку Комітету. Він надав пропозиції щодо необхідності внесення змін до п. 5 ч. 4 ст. 185 Цивільного процесуального кодексу України, що є слушним з огляду на необхідність забезпечення процесуальної реалізації права на розірвання шлюбу.
Цінності прав людини, зокрема і права на добровільність шлюбу, мають бути гарантовані і забезпечені державою, особливо, коли від цього залежить безпека людини (як у випадку домашнього насильства). Саме на це і спрямований законопроєкт № 5492, який, сподіваюся, буде прийнятий цього року. Ми не можемо законодавчими нормами змушувати людей перебувати у відносинах, як і не можемо на законодавчому рівні забороняти людям будувати відносини та вступати у партнерства.