Про плюси або мінуси укладання шлюбного договору (далі – ШД) написано та сказано вже досить багато. Однак в цьому аспекті важливе місце займає судова практика стосовно визнання шлюбних договорів недійсними, якій часто не приділяється належний рівень уваги.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Аналіз судової практики за останні роки щодо оскарження ШД показує, що рішення судів першої інстанції, як правило, оскаржуються в апеляційному порядку, в той час як перегляд рішень в касаційному порядку Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ здійснюється набагато рідше. Тобто рішення або ухвали апеляційних судів, у більшості випадків, стають остаточними в рамках таких справ. До того ж переважна більшість рішень – це відмова у визнанні шлюбного договору недійснім. Постає резонне питання: чим керуються суди, на які норми права вони посилаються, та що треба довести позивачу для визнання недійсним ШД?
Норми права, що найчастіше застосовуються судами в такій категорії справ
Як не дивно, при розгляді справ щодо визнання ШД недійсними суди керуються не лише гл. 10 (ст. 92-103) Сімейного Кодексу України (далі – СК України), а й іншими статями СК України та нормативно-правовими актами.
Так, згідно з ч. 1, 9 ст. 7 СК України, сімейні відносини регулюються СК України та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Серед загальних засад регулювання сімейних відносин у ч. 2 ст. 7 СК України закріплена можливість врегулювання цих відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.
Ст. 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства.
Норми СК України у ст. 57, 60, 61, на підставі ч. 1 ст. 7 СК Кодексу, встановлюють принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя з приводу належного їм майна, згідно з якими: майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності; майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.
Так, згідно з ч. 2 ст. 60 СК України вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
З метою збереження балансу інтересів подружжя, дотримуючись принципів добросовісності, розумності та справедливості, СК України у гл. 8 містить винятки із загального правила. Так, детальна регламентація договірного регулювання відносин між подружжям викладена у ст. 64 СК України. Норми вказаної статті передбачають право дружини та чоловіка на укладення договорів між собою. Дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Нарешті, широко відома ст. 93 СК України, відповідно до вимог якої ШД регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов'язки. Так, умовами ШД можуть бути визначені майнові права та обов'язки подружжя як батьків, однак не можуть регулюватися особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми. Також ШД не може зменшувати обсяг прав дитини, які встановлені СК України, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. За ШД не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.
Крім того, норма ст. 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права.
Оскільки договір, в тому числі ШД, передусім, є категорією цивільного права, то відповідно до ст. 8 СК України, у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми ст. 3, 6 Цивільного Кодексу України (далі – ЦК України) щодо свободи договору, а також гл. 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни й розірвання.
Так, ч. 3 ст. 6 ЦК України передбачає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, таким чином надаючи особам право вибору: використати чинні норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.
Отже, принцип свободи договору, відповідно до ст. 6, 627 ЦК України, є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від його укладення); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.
Враховуючи всі вище наведені норми права, суди у більшості випадків виходять з того, що подружжя (сторони) шляхом укладення ШД врегульовують свої майнові відносини в добровільному порядку, визначивши правовий режим їх майна у разі розірвання шлюбу, незалежно від причин його розірвання, а за таких обставин у суду є всі підстави відмовляти у позовах щодо недійсності ШД.
Строки дії ШД
Не можна залишати поза увагою строки дії ШД, оскільки це питання достатньо часто піднімається при розгляді такого роду справ.
Зокрема, ст. 95 СК України чітко визначає початок дії ШД, який залежить від обставин, за яких він укладається: до чи після реєстрації шлюбу. Відповідно, якщо ШД укладено до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу, а якщо ШД укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення. У той же час, строк його дії може визначатися одним з наступних способів: безпосередньо сторонами в договорі; за правилами, встановленими в законі, якщо сторони це питання спеціально в договорі не обумовили.
Якщо сторони прямо не зазначали в тексті ШД строк його дії, то з урахуванням інших його положень, строк дії ШД визначається згідно з ч. 1 ст. 631 ЦК України, а саме: охоплює час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов’язки відповідно до договору. Отже, поки існують невиконані обов’язки та/або нереалізовані права сторін, що випливають із ШД, строк дії ШД не закінчився.
Підстави та умови визнання ШД недійсним в судовому порядку
Як зазначалося раніше, як правило, суди залишають у силі ШД. Зокрема, згідно з роз'ясненнями, викладеними у ч. 2 п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» №11 від 21.12.2007 р., якщо ШД змінено передбачений законом режим спільної сумісної власності, то при розгляді спору про поділ майна подружжя суду необхідно виходити з умов такого договору.
У той же час, існують випадки, коли можна сподіватися, що суд змінить свою позицію. Зокрема, відповідно до ч. 4 ст. 93, ч. 1 ст. 103 СК України, положення ШД, що ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, порушують його права та інтереси. На вимогу такої сторони за рішенням суду можуть бути визнані недійсними з підстав установлених ЦК України.
Так, відповідно до положень ст. 203 ЦК України, ШД підлягає визнанню недійсним, якщо буде виявлено невідповідність між волею та волевиявленням особи при укладенні договору. В договорі зовнішнє волевиявлення подружжя має відповідати їх внутрішній волі та має бути спрямовано на досягнення відповідного юридичного наслідку. Згідно зі ст. 230 ЦК України, угода може бути визнана вчиненою під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення договору.
Також зустрічаються випадки, коли позивач посилається на тяжкі обставини, що обумовили підписання ним ШД, тоді суд може враховувати п. 23 Постанови Пленуму ВСУ № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»: «Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло тощо».
Виходячи зі змісту ст. 9, 103 СК України, ст. 203, 215 ЦК України, підставою недійсності ШД є недотримання в момент його вчинення стороною (сторонами) таких вимог:
- зміст ШД не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства;
- волевиявлення кожного з подружжя при укладенні ШД має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
- ШД має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Також у судовій практиці є випадки, коли позивач просив визнати недійсним ШД з підстав, які є взаємовиключними (помилка, обман, вплив тяжкої обставини, порушення вимог закону, удаваний правочин), при цьому не надавши жодних належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог.
Докази у справах про визнання ШД недійсним
Слід пам’ятати, що посилання на ту чи іншу подію або твердження, що вказується у позовній заяві, як доказ недійсності ШД, необхідно належним чином підтвердити, щоб вони не були голослівними, інакше це не буде враховано судом.
Безпідставними найчастіше є посилання позивача на те, що при укладенні спірного договору волевиявлення сторін не було вільним. У таких випадках, якщо позивач належним чином не доведе свою позицію, суд не бере її до уваги та вказує на те, що при укладенні нотаріально посвідченого договору державним нотаріусом було роз'яснено сторонам правові наслідки цього договору та встановлена їхня воля на укладення такого договору.
Далі пропоную норми права, на які найчастіше спирається суд при прийняті рішення. Як вказувалося вище, згідно з ч. 4 ст. 93 СК України ШД не може суперечити інтересам подружжя і ставити їх у надзвичайно невигідне матеріальне становище.
Чіткого визначення поняття «надзвичайно невигідне матеріальне становище» у законодавстві не міститься, а відтак, укладаючи ШД, визначати межі між «надзвичайно невигідним» та просто «невигідним матеріальним становищем» необхідно спочатку самому подружжю, а потім і суду.
Фактично, «невигідним матеріальним становищем» можна вважати будь-яке відступлення від рівного поділу прав на майно, а от що вважати «надзвичайно невигідним становищем» – це вже, як кажуть, на розсуд подружжя на момент його підписання або суду. Як зазначив Верховний Суд України у постанові від 28.01.2015 р. за №6-230цс14, категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у ч. 4 ст. 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до ч. 3 ст. 10 ЦПК України».
Відповідно до ч. 3 ст.10, ч. 1 ст. 60 Цивільно Процесуального Кодексу (далі – ЦПК) України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Крім того, у ч. 4 ст. 60 ЦПК України визначено, що доказування (отже, і рішення суду) не може ґрунтуватися на припущеннях.
Крім того, ч. 1 ст. 11 ЦПК України встановлює, що суд розглядає справу за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
Відповідно до ст. 57 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги й заперечення сторін та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Також у ч. 2 ст. 59 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до ст. 212 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.
Підсумовуючи все вище наведене, слід пам’ятати, що кожне рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно й усебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені під час судового засідання. Якщо правда на вашому боці (або вашого Клієнта), то слід ґрунтовно підготуватися до відстоювання своїх прав у судовому порядку. Тому, з урахуванням специфіки судового розгляду, дуже важливо будь-які свої доводи обґрунтувати та підтверджувати належним чином, у тому числі з посиланням на вище згадані нормативно-правові акти, а також судову практику в аналогічних справах.