В реаліях сьогодення кількість справ, що розглядаються судами загальної юрисдикції та належать до категорії «сімейні спори», значно зросла у порівнянні з попередніми роками. Здебільшого сімейні пари, які розлучаються, на жаль, не можуть досягти згоди з різних питань, в тому числі про добровільний поділ спільного сумісного майна подружжя. Коли сторонам конфлікту не допомагає медіація, яку наразі практикують чимало адвокатів з метою врегулювання спорів у досудовому порядку, подружжя починає поділ майна в судовому порядку.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Нормами Сімейного кодексу України, зокрема, ст. 69 СК України, встановлено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Законодавець визначив, що право на поділ майна, яке перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.
З подільним майном, набутим спільно подружжям, ситуація зрозуміла – суд під час поділу майна враховує його вартість та критерій доцільності користування в майбутньому одним з подружжя. Натомість з неподільним майном ситуація ускладнюється, оскільки вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (зокрема, неподільної речі), суди мають застосовувати положення ч. 4, 5 ст. 71 СК України щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим з подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може відбуватися з підстав, передбачених ст. 365 ЦК, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (ст. 11 ЦК України) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми.
Якщо жоден з подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їхніх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно в їхній спільній частковій власності. Зокрема, така правова позиція міститься у Постанові ВС від 27.02.2019 р. №464/7011/16-ц (№61-12168св18). Аналогічна правова позиція була сформована також раніше та міститься у Пленумі ВСУ «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21.12.2007 р. №11.
Відповідно, у майбутньому з’являється потреба спільного користування майном, а також оформленням права власності на частину виділеного майна. Зокрема, це стосується поділу транспортних засобів (далі – ТЗ), тобто здійснення перереєстрації ТЗ у встановленому порядку на підставі рішення суду про визнання на праві власності частини ТЗ за кожним з подружжя.
Перереєстрацію ТЗ наразі здійснюють територіальні органи з надання сервісних послуг МВС (далі – сервісні центри МВС) відповідно до «Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів», затвердженого Постановою КМУ №1388 від 07.09.1998 р. Відповідно до Порядку державної реєстрації (перереєстрації) ТЗ, підставою для перереєстрації транспортного засобу є в тому числі рішення суду. Згідно з п. 15 Порядку, під час проведення державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку транспортні засоби (крім випадків реєстрації нових транспортних засобів, перереєстрації транспортних засобів у зв`язку зі зміною найменування та адреси юридичних осіб, прізвища, імені чи по батькові, місця проживання фізичних осіб, які є власниками транспортних засобів, вибракування їх загалом) підлягають огляду фахівцями експертної служби МВС з метою звірення ідентифікаційних номерів їхніх складових частин з номерами, зазначеними в документах, поданих власником для реєстрації. За результатами огляду в документах, які подаються для державної реєстрації, робиться відповідна відмітка або складається акт огляду. Відповідно до п. 23 Порядку, забороняється експлуатація транспортних засобів, що не зареєстровані (не перереєстровані) в уповноважених органах МВС та без номерних знаків, які відповідають державним стандартам, а також ідентифікаційні номери складових частин яких не відповідають записам у реєстраційних документах або знищені чи підроблені.
Недосконалість правової позиції, що склалася в питанні поділу рухомого неподільного майна, на мою думку, має певні негативні наслідки для осіб, які здійснювали поділ у судовому порядку. Контроверза полягає у кількох основних моментах, з якими зіштовхується подружжя після отримання судового рішення про поділ рухомого неподільного майна в частинах.
Перше – неможливість спільного користування майном. Адже здебільшого подружжя, яке ділить майно в судовому порядку, перебуває у конфліктних та напружених стосунках, тому після поділу майна безконфліктне спільне користування ТЗ фактично неможливе. Це означає, що особа, яка користується ТЗ, може здійснювати перешкоди іншому з подружжя у користуванні ним або здійснювати дії щодо переховування майна.
Друге – неможливість перереєстрації ТЗ на співвласників за рішенням суду про поділ такого майна та, як наслідок, відсутність можливості розпоряджатися своїм майном на власний розсуд (укласти договір купівлі/продажу, дарування, оренди тощо). Щоб здійснити перереєстрацію ТЗ, яку наразі проводить регіональний Сервісний Центр МВС, відповідно до «Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів», затвердженого Постановою КМУ №1388 від 07.09.1998 р., необхідно подати до територіального сервісного центру регіонального сервісного центру МВС, окрім рішення суду, завіреного належним чином та іншого обов’язкового переліку документів, ТЗ для огляду, а також свідоцтво про реєстрацію ТЗ (технічний паспорт). Отже, якщо один з подружжя, який фактично на момент рішення суду користується ТЗ, не виявить добровільного бажання з’явитися до Сервісного центру МВС зі свідоцтвом про реєстрацію ТЗ та не надасть ТЗ для огляду, що нерідко відбувається, то таку перереєстрацію за рішенням суду здійснити буде неможливо. Отже, за рішенням суду особа має право на частину ТЗ на праві власності, а фактично не набуває його у зв’язку з неможливістю реєстрації такого права власності за собою.
Третє — відсутність реальної можливості використовувати ТЗ за призначенням одним з подружжя. Коли один з подружжя отримує у власність частину ТЗ, але при цьому фактично не може ним користуватися, оскільки не має посвідчення водія або взагалі має фізичні вади, які унеможливлюють таке користування.
Перелік невичерпний, але наявність хоча б однієї з наведених обставини означає подальшу судову тяганину з приводу реалізації своїх прав на виділену на праві власності частину майна. Це може бути цивільний позов про усунення перешкод у користуванні власністю, заявлений до одного з подружжя; адміністративний позов до Регіонального сервісного центру МВС щодо зобов’язання вчинити дію щодо перереєстрації ТЗ за рішенням суду про поділ майна подружжя тощо. Тобто майно за рішенням суду виділено у часткову власність, але реалізація права власності унеможливлюється через недосконалість норм законодавства, які регулюють окреслене питання, а також правої позиції ВС та судової практики, яка повинна враховуватися під час постановлення рішень судами всіх інстанцій. Таких судових рішень величезна кількість як у моїй практиці, так і в практиці моїх колег. Однак ці рішення, на жаль, не вирішують проблеми поділу нерухомого майна між подружжям реально.
Одним з показових випадків, коли особа, інтереси якої я представляла в судах всіх інстанцій, фактично маючи на руках рішення суду про визнання за нею права часткової власності на ТЗ в результаті поділу майна подружжя, не могла реалізувати таке право. Після отримання судового рішення про визнання права власності на ½ частину автомобіля особа, на користь якої постановлено рішення, не змогла здійснити перереєстрацію цього ТЗ у Сервісному центрі МВС, оскільки інший співвласник (колишній чоловік) не надавав до Сервісного Центру МВС свідоцтво про право власності на автомобіль, а також ТЗ для огляду. Більш того, ½ частина ТЗ на праві власності, виділена в результаті поділу майна жінці-інваліду І групи з вадами руху, інвалідність якій встановлена довічно, при цьому під час розгляду справи суд встановив цю обставину, а також що дружина не має посвідчення водія і ніколи не користувалася ТЗ. При цьому чоловік мав матеріальну можливість сплатити грошову компенсацію вартості ½ частини авто дружині, але не виявив такої згоди, фактично залишивши автомобіль у своєму одноосібному користуванні.
Суд формально поділив майно, дружина на папері отримала право власності на ½ автомобіля (справа №753/7644/15-ц), але абсурдність ситуації полягає в тому, що вона не може фактично реалізувати своє право як власник, а також користуватися цим майном. Звичайно, апеляційна та касаційна інстанція залишила це рішення без змін, оскільки правова позиція передбачає, що у разі відсутності згоди іншого з подружжя на грошову компенсацію в результаті поділу майна суд залишає майно в їхній спільній частковій власності.
В описаній ситуації після отримання рішення про визнання за нею на праві власності ½ частини автомобіля в результаті поділу майна подружжя та надання необхідного пакета документів до Сервісного центру МВС, особа була змушена додатково звертатися до Окружного адміністративного суду з позовом до Регіонального сервісного центру в місті Києві Міністерства внутрішніх справ України про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії щодо перереєстрації за нею ½ частини авто на праві власності, оскільки без надання свідоцтва про реєстрацію ТЗ та надання для огляду авто, яке не надавав її колишній чоловік, Сервісний центр МВС відмовив їй у перереєстрації ТЗ. Після набрання чинності рішенням на її користь за адміністративним позовом вже Регіональний сервісний центр у місті Києві Міністерства внутрішніх справ України не виконував рішення. Як наслідок, особа була змушена звернутися із заявою про злочин у зв’язку з невиконанням юридичною особою судового рішення.
Звертаю увагу на те, що жінка звернулася до районного суду з позовом про поділ майна подружжя у 2015 р., а отримала постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у 2020 р. (справа №826/6295/17). Тобто 5 років людина вже витратила на судову тяганину, після чого зіштовхнулася з питанням невиконання судового рішення. Таким чином, невідомо, скільки часу їй буде потрібно, щоб реалізувати в нашій країні хоча б право на державну реєстрації виділеної їй судом на праві власності частини автомобіля, вже не кажучи, в якому технічному стані буде ТЗ, якщо він взагалі буде у наявності.
Отже, на мою думку, законодавство в цій частині недосконале та потребує змін, спрямованих, зокрема, на можливості отримання грошової компенсації в результаті поділу рухомого неподільного майна одним з подружжя від іншого, якому виділяється судом у власність таке майно, без його згоди на відшкодування такої грошової компенсації. Окрім того, спрощення та вдосконалення потребує процедура перереєстрації такого майна за рішенням суду.
Відповідно до практики Європейського суду, держава може бути визнана відповідальною за надмірну тривалість виконання судового рішення незалежно від вини відповідного органу. Право на доступ до суду та ефективний судовий захист у розумні строки держава повинна забезпечувати на законодавчому рівні. Відповідно до ч. 2 ст. 3 Конституції України, утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Важливого значення набуває такий напрямок забезпечення реалізації прав людини як їх дієва охорона та захист у разі порушення. У зв’язку з цим потребують чіткої регламентації умови, порядок та процедура здійснення захисту прав і свобод, а також внесення змін до законодавства, що регулює цей вид правовідносин.