Сьогодні у шлюбних договорах заможних пар з «іноземним елементом» часто можна зустріти підпорядкування майнових відносин подружжя англійському праву.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Більшість фахівців пояснюють це довірою до англійських судів як до найсправедливіших судів у світі, проте насправді сторін приваблюють також норми статутного та прецедентного права Англії. Англійське сімейне право пройшло досить тривалий історичний шлях становлення, поклавши в основу режиму власності подружжя презумпцію роздільності майна, що була пізніше скоригована судовою практикою Палати лордів.
Історичний аспект
Режим роздільності майна подружжя юридично оформився в англійському праві наприкінці ХІХ ст. До 1882 р. за загальним правом усе майно подружжя, а також майно, яке належало дружині до шлюбу, перебувало у власності чоловіка. Проте з розвитком індустріальної економіки вказані норми загального права почали суперечити інтересам еліти – збереження майнових прав кровних родичів заміжньої жінки та майна сім’ї зумовило потребу в створенні інституту окремої власності дружини. З цією метою англійські суди справедливості почали визнавати шлюбні контракти, в яких частина майна дружини залишалася поза владою чоловіка.
У 1882 р. англійський Married Women’s Property Act остаточно закріпив режим роздільності майна подружжя. Відповідно до цього акту укладання шлюбу жодним чином не впливало на режим майна подружжя – усе майно, набуте дружиною або чоловіком як до, так і після шлюбу, вважалося приватною власністю кожного з них. Пізніше право заміжньої жінки набувати, володіти та розпоряджатися власним майном було гарантоване Law Reform Act 1935 р. Проте такий режим був не зовсім справедливим щодо жінки, яка хоча і не заробляла власних коштів, але вела домашнє господарство, доглядала дітей і робила значний внесок у добробут сім’ї. Саме тому до традиційного режиму роздільності в Англії були внесені деякі зміни, зокрема за одним з подружжя могло бути визнане право на долю в майні іншого з подружжя. Окрім того, режим спільності було встановлено на найбільш важливі види майна, включаючи житлові приміщення.
На початку 70-х років ХХ ст. під впливом об'єктивних тенденцій англійський режим роздільної власності зазнав певних змін. Згідно з чинним статутом Matrimonial Causes Act 1973 р., суди отримали широкий обсяг повноважень, а саме: при розірванні шлюбу суд може зобов’язати одну зі сторін подружжя здійснювати періодичні платежі на користь іншого з подружжя протягом певного строку, сплатити іншому певну фіксовану суму, виплачувати визначені суми з метою утримання дітей, передати певне майно іншому з подружжя, продати майно та розділити прибуток тощо. Ключовою частиною статуту є Секція 25, якою законодавець ввів так званий «додатковий засіб судового захисту» (ancillary relief/financial order). Відповідно до цієї секції при розірванні шлюбу суд докладає усіх зусиль для справедливого поділу майна з урахуванням 9-ти визначених статутом обставин:
1. Інтереси неповнолітньої дитини завжди є першочерговими при поділі майна подружжя. Суди в абсолютній більшості випадків присуджують нерухоме майно сім`ї тому, з ким залишається неповнолітня дитина після розлучення.
2. Фінансові потреби та боргові зобов’язання, які кожна зі сторін має чи буде мати у найближчому майбутньому – потреби кожного з подружжя є ключовими при поділі майна чи присудженні грошової компенсації. Суд у кожному конкретному випадку оцінює потреби сторін, рухомі й нерухомі активи та намагається справедливо розподілити їх між чоловіком і дружиною.
3. Доходи та здатність до заробітку кожного з подружжя, майно та інші фінансові ресурси, що перебувають чи у найближчому майбутньому перейдуть у власність кожної зі сторін – суди беруть до уваги заробітну плату та швидкість просування по службі кожного з подружжя, стан бізнесу роботодавців чоловіка/дружини та багато інших специфічних аспектів. Цей пункт аналізується настільки детально, що суддя може врахувати навіть рівень доходу жінки або чоловіка, з яким один із подружжя планує проживати разом або одружитися після розірвання шлюбу.
4. Рівень життя, який мала сім’я напередодні припинення шлюбних відносин – цей фактор зазвичай розглядається у випадках, коли обсяг активів значно перевищує об’єктивні фінансові потреби кожного з подружжя.
5. Вік кожного з подружжя та загальна тривалість шлюбу – чим старші сторони подружжя та чим довше вони перебували у шлюбі, тим тіснішим є економічний та емоційний зв'язок між ними. Якщо сторони є молодими, фінансово незалежними та перебували у шлюбі нетривалий час, суди намагаються застосувати принцип реституції, максимально наблизивши усе до первинного дошлюбного стану.
6. Будь-які фізичні чи психічні вади кожного з подружжя.
7. Внесок, який зробила кожна зі сторін у добробут сім’ї – англійські суди чітко дотримуються позиції, згідно з якою догляд за домашнім господарством та дітьми, хоча і не може бути оцінений у грошовому еквіваленті, однак є не менш вагомим, ніж грошове забезпечення сім`ї.
8. Цінність для кожної зі сторін будь-якого блага, яке ця сторона втратить можливість набути внаслідок розірвання шлюбу – мова йде, насамперед, про пенсію у зв'язку зі втратою годувальника.
9. Поведінка кожної зі сторін, якщо неврахування такої поведінки було б несправедливим щодо однієї зі сторін при вирішенні фінансових аспектів розірвання шлюбу – за пріоритетністю цей критерій є останнім з вищезазначених та рідко береться до уваги судом при розірванні шлюбу. Прикладами такої поведінки може бути застосування чоловіком насильства до дружини чи дітей або замах на вбивство. Всупереч загальним переконанням, суди не враховують подружню зраду як фактор, що може вплинути на фінансові аспекти розірвання шлюбу. Хоча цей аргумент дійсно має серйозну морально-етичну вагу і може бути підставою для розірвання шлюбу, юридичних наслідків при розподілі активів він не містить.
З англійським акцентом
Англійський підхід роздільності майна подружжя поширюється і на розпорядження набутим під час шлюбу майном. Ще Статутом про право власності 1925 р. було встановлено, що «чоловік і дружина при здійсненні права власності розглядаються як дві окремі особи». З огляду на це, в Англії не вимагається згода другого з подружжя при розпорядженні набутим під час шлюбу майном. Окрім цього, режим роздільності діє також і для пасивів подружжя – кожна зі сторін особисто відповідає своїм майном за будь-які боргові зобов’язання, взяті нею під час перебування у шлюбі.
Однак, незважаючи на безумовну важливість норм статутів, в Англії останнє слово завжди залишається за судовою практикою. Англійські суди добре відомі своїм прагненням детально вивчити кожен окремо взятий спір та вирішити питання справедливо. При цьому справедливо далеко не завжди означає порівну. Суд виходить із засад не дискримінації та рівності ролей берегині сімейного вогнища (home-maker) і годувальника (bread-winner), проте перш за все враховує не внесок кожного з подружжя у добробут сім`ї, а реальні потреби чоловіка і дружини після розірвання шлюбу. Насправді, точкою відліку є рівний розподіл нажитого під час шлюбу майна, яка у більшості випадків значно коригується, виходячи з вищезгаданих критеріїв Секції 25 Matrimonial Causes Act. У всіх можливих випадках суд прагне повністю вирішити всі майнові питання у момент розлучення та розірвати будь-які фінансові зв’язки, що існують між подружжям (окрім обов`язків щодо утримання спільних дітей). Для цього в англійському судочинстві є спеціальний судовий наказ про повне розірвання (clean break order), після винесення якого сторони вже не можуть заявляти жодних майнових претензій одна до одної та вважаються такими, що вирішили між собою всі спірні майнові питання.
Сучасна судова практика
Основоположними прецедентами в сучасному англійському сімейному праві є відомі справи White v. White (2000) та Miller v. Miller (2006), що розглядалися Палатою Лордів – вищою судовою інстанцією Англії до 2009 р.
У справі White v. White розглядалося питання поділу майна при розлученні заможних фермерів Мартіна і Памели Вайт. Сторони одружилися у 1961 р. та під час перебування у шлюбі спільно створили успішний сільськогосподарський бізнес на двох фермах загальною вартістю 4,6 млн фунтів. У 1994 р. сторони вирішили розірвати шлюб. Дружина звернулася за додатковим засобом захисту (ancillary relief) з метою справедливого розподілу активів. Дружина просила суд поділити бізнес таким чином, щоб вони з чоловіком мали змогу незалежно продовжувати господарську діяльність. Суд першої інстанції, вирахувавши потреби дружини, на засадах «clean break» зобов’язав чоловіка виплатити їй 800 тис. фунтів для придбання будинку, а весь бізнес залишив чоловіку. Апеляційний суд в цілому підтримав позицію суду першої інстанції, дещо збільшивши розмір одноразової фінансової виплати дружині.
Юридичні радники дружини подали петицію про оскарження цього рішення в Палаті Лордів, оскільки суддя, на їхню думку, не врахував внесок дружини у загальний добробут сім`ї, внаслідок чого було порушено принцип справедливості при розподілі статків. Під час розгляду справи у Палаті Лордів було вчергове було підкреслено, що суди не мають ставитися упереджено до сторони подружжя, яка не заробляла гроші, а дбала про добробут сім`ї та виховання дітей. Лорд Нікколс під час своєї доповіді підкреслив, що вклад такої особи у фінансовий стан подружжя рівнозначний зі вкладом сторони подружжя, що заробляла кошти для сім`ї. Окрім цього, виносячи рішення, суддя має «зіставити своє інтуїтивне емпіричне розуміння справедливості з мірилом рівності при поділі майна». Від рівності можна відійти лише у разі, якщо для цього є достатні підстави. Однак при відході від принципу рівності суддя повинен чітко пояснити мотиви, якими він керувався, виносячи таке рішення.
Разом з тим, у рішенні лордів було недвозначно підкреслено, що Палата жодним чином не вводить презумпції рівного розподілу майна подружжя, а скоріше позначає точку відліку при вирішенні майнових спорів подружжя. Цікавим також є той факт, що Палата Лордів залишила чинним рішення апеляційного суду, в якому Памелі Вайт було присуджено лише 2/5 активів подружжя.
Правова позиція у справі White v. White була значно розширена Палатою Лордів у кейсі Miller v. Miller (2006). Згідно з фабулою справи, Алан Міллер був успішним лондонським інвестиційним брокером зі статками понад 30 млн фунтів. Після нетривалого шлюбу з молодою Меліссою Міллер він вирішив розлучитися. За результатами розгляду справи Палата Лордів постановила, що після нетривалого шлюбу без дітей строком 2 роки 9 місяців Мелісса має отримати 5 млн фунтів з активів її колишнього чоловіка. Враховуючи рішення у справі White v. White, лорди підкреслили необхідність досягнення справедливого поділу незалежно від тривалості шлюбу та встановили, що при вирішенні справ щодо розподілу майна подружжя суди мають враховувати три фактори:
- фінансові потреби кожного з подружжя після розірвання шлюбу;
- необхідність компенсації за будь-яку нерівність у можливостях, що виникла в результаті шлюбу (e.g. жінка була змушена пожертвувати своїми професійними амбіціями та виховувати дітей, тоді як чоловік завдяки цьому просувався кар`єрними сходинками);
- необхідність справедливо поділити плоди, отримані у подружньому житті.
Як і в будь-якій іншій розвиненій державі світу, в Англії допускається врегулювання майнових відносин подружжя шляхом двосторонньої домовленості. Історично шлюбні договори в Англії та Уельсі не були юридично обов’язковими та розглядалися судами лише як один з вагомих аргументів під час розподілу активів подружжя. Окрім цього, навіть у разі наявності шлюбного договору, сторони все одно могли звертатися до суду за додатковими засобами захисту (ancillary relief).
Ставлення до таких договорів докорінно змінилося після рішення Верховного Суду у справі Radmacher v. Granatino (2010). У цьому рішенні судом було встановлено «заперечну презумпцію юридичної обов’язковості визнання шлюбних договорів» і зазначено, що положення будь-якого такого договору мають бути справедливими, виходячи з потреб сторін та їхніх дітей, а також у жодному випадку не можуть містити можливість звернутися до суду для встановлення його недійсності чи відходу від його положень. У своїй доповіді від 27.02.2014 р. Правова комісія Англії (Law Commission) наголосила, що суди дотримуватимуться виписаних у шлюбних договорах положень лише у разі, якщо вони «не є несправедливими».
Паралельно зі шлюбними договорами в Англії досить розповсюдженою є практика укладання угод про поділ майна при розлученні. Подружжя, що вирішило укласти таку угоду, звертається до солісітора, який готує відповідні документи та звертається до суду за отриманням судового наказу про згоду (consent order). Зазвичай, це питання вирішується судом заочно, проте суддя може відмовитися затверджувати угоду про розподіл активів чи навіть змінити її зміст, якщо вона здаватиметься йому несправедливою.
Окрім цього, останнім часом набуває популярності медіація як спосіб вирішення спору про поділ майна – процесуальним статутом навіть встановлено обов’язкову формальну вимогу зустрітися з медіатором перед зверненням до суду. Водночас домовленість, досягнута за результатами медіації, стане юридично обов’язковою для сторін лише у разі, якщо вона буде погоджена судовим наказом про згоду.
Таким чином, виходячи із сукупності історичних, соціальних та культурних чинників в Англії було сформовано режим роздільності майна подружжя. Проте з часом до класичного режиму роздільності статутами та судовою практикою було внесено зміни з метою забезпечення справедливого розподілу активів, насамперед, виходячи з потреб кожного з подружжя, а не його/її фінансового внеску в добробут сім`ї.
Найбільш коротку та вдалу характеристику англійського підходу до сімейного права дав Лорд Нікколс у своїй доповіді у справі White v. White: «Кожна країна по-своєму підходить до вирішення питання розподілу активів подружжя; кожен такий підхід має свої разючі недоліки та беззаперечні переваги. Перший шлях – дозволити законодавцю в найменших деталях виписати порядок поділу майна подружжя, давши судам лише незначну дискрецію при правозастосуванні. Другий підхід – свідомо залишити всі питання на розсуд справедливого та неупередженого суду. Наша з вами країна, мої Лорди, обрала другий підхід».