У 2016 р. виповнюється 10 років з моменту набуття чинності для України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей («Конвенція»). За роки її існування до Конвенції приєдналося 73 держави, а для України вона набрала законної сили 01.09.2006 р.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Основною метою Конвенції є забезпечення негайного повернення дитини, що була незаконно переміщена на територію іншої держави, нехай навіть одним із батьків, до країни свого постійного проживання. Зазначена стаття присвячена питанням застосування та тлумачення окремих положень Конвенції судами України.
На сьогодні Міністерство юстиції України звітує про численну кількість запитів, що надходять відповідно до Конвенції з метою повернення незаконно переміщених дітей за кордон. В Україні вже сформувалася доволі різноманітна судова практика застосування Конвенції. Верховний Суд України висловив чимало власних правових позицій з питань застосування Конвенції, а Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ підготував узагальнення судової практики з цих питань.
Незважаючи на це, повернення дитини до країни постійного проживання на підставі Конвенції залишається однією з найбільш складних категорій судових справ, що призводить до виникнення неоднорідної, а нерідко навіть суперечливої судової практики.
Найбільшу складність викликає застосування судами підстав для відмови у поверненні дитини, що передбачені Конвенцією. Далі ми проаналізуємо основні труднощі, які виникають під час застосування підстав для відмови у поверненні дитини.
Дитина прижилася у новому середовищі
Таке формулювання є найбільш розповсюдженою підставою для відмови у поверненні дитини за кордон. Незважаючи на те, що Конвенція передбачає майже безумовний обов’язок суду щодо прийняття рішення про повернення незаконно переміщеної дитини до країни її постійного проживання, Конвенція також надає судам право відмовити у поверненні за певних обставин. Однією з таких обставин є те, що дитина вже прижилася у новому середовищі. Однак у Конвенції зазначається, що відмова на цій підставі допускається лише у тому випадку, якщо з моменту незаконного переміщення до моменту звернення до адміністративного або судового органу минуло більше 1-го року.
Хоча, здавалося б, Конвенція чітко встановлює пропуск однорічного строку звернення, як необхідну умову для застосування цієї підстави для відмови, проте не всі суди чітко дотримуються вказаного правила. Так, у справі №2/1519/5791/11, незважаючи на подання позовної заяви у травні 2011 р. і того, що переміщення дитини відбулося липні 2010 р., Малиновський районний суд м. Одеси дійшов висновку, що «на території України відповідач забезпечила дитину належними умовами проживання, належним піклуванням зі свого боку, забезпечила відвідування дитиною виховних установ з метою розвитку її здібностей, це дає привід стверджувати, що дитина прижилася у новому середовищі на території України та повністю адаптувалась, в розумінні ст. 12 Конвенції». Вказаний висновок був зроблений судом безвідносно до того, чи був пропущений заявником строк на звернення із заявою про повернення дитини та ґрунтувався виключно на тому, що дитина вже начебто прижилася у новому середовищі.
Слід зауважити, що ВССУ дотримується чіткої позиції, за якої той факт, що дитина вже прижилася у новому середовищі, може бути підставою для відмови у поверненні дитини лише у тому разі, якщо заявником було пропущено однорічний строк на звернення із заявою про повернення дитини. Такий висновок викладений, зокрема, в ухвалі від 02.11.2011 р. у справі №6-25583св11, в якій ВССУ зазначив, що суди попередніх інстанцій безпідставно посилалися на те, що дитина вже прижилася у новому середовищі, як на підставу для відмови у поверненні дитини за кордон, оскільки з моменту незаконного переміщення до моменту звернення до суду пройшло менше 1-го року.
Окремої уваги заслуговує питання про те, що саме слід вважати підставою для припинення перебігу цього однорічного строку. У Конвенції вказується, що строк розраховується з моменту незаконного переміщення до моменту звернення до адміністративного або судового органу. Як зазначено у наведеній вище позиції ВССУ, строк повинен розраховуватися до моменту звернення до суду. Однак, на нашу думку, така позиція не є виправданою.
Так, для застосування механізму повернення дитини, що передбачений Конвенцією, заявник може звернутися як до центрального органу (у випадку України – до Міністерства юстиції України), так і безпосередньо до суду. У разі попереднього звернення до центрального органу, процедура подальшого виконання заяви та звернення до суду мало залежіть від самого заявника, оскільки від імені заявника до суду звертатиметься центральний орган. У такому випадку пропуск однорічного строку на звернення до суду самим центральним органом не можна ставити у провину заявника. У зв’язку з цим, на нашу думку, річний строк звернення повинен обчислюватися до моменту звернення заявника до центрального органу або ж безпосередньо до суду.
Що ж стосується обставин, які свідчать про те, що дитина прижилася у новому середовищі, то щодо цього питання Верховним Судом України було висловлено правову позицію. Так, у постанові від 21.10.2015 р. у справі №6-1598цс15 Верховний Суд України зазначив, що до таких обставин належать: відвідання дитиною дошкільного навчального закладу, гуртків, здійснення за нею медичного догляду, наявність у дитини сталих сімейних зв’язків, друзів, захоплень, зміна мови спілкування та інші факти, які свідчать про те, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини тощо. При цьому ВСУ зазначив, що самого існування зазначених обставин недостатньо, оскільки їх необхідно оцінювати в сукупності з дотриманням інтересів дитини як на час розгляду справи, так і в майбутньому, балансу інтересів та прав батьків, думки дитини, якщо вона досягла такого віку й рівня зрілості. Окремо слід наголосити, що обов’язок доведення існування таких обставин покладається саме на відповідача.
Також варто зазначити, що якщо дитина досягла такого віку та рівня зрілості, за якого вона може самостійно висловити свою думку стосовно повернення, суд зобов’язаний заслухати її думку. Заперечення дитини щодо повернення може бути самостійною підставою для відмови у задоволенні заяви. ВССУ зазначає, що у справах, де дитина досягла 10-річного віку, висловлена дитиною відмова у поверненні за кордон часто має вирішальне значення.
Повернення створить для дитини нетерпиму обстановку
В якості окремої підстави для відмови у поверненні дитини Конвенція також зазначає вірогідність заподіяння дитині фізичної чи психічної шкоди або створення для дитини нетерпимої обстановки іншим чином. Аналіз судової практики щодо відмови у задоволенні заяв про повернення дитини з цієї причини дає підстави для висновку, що навіть позиція суду касаційної інстанції не завжди є узгодженою в цій частині.
Так, в ухвалі ВССУ від 29.01.2014 р. у справі №6-1457св14 зазначено, що «суди попередніх інстанцій, ухвалюючи рішення, обґрунтовано посилались на відсутність доказів на підтвердження того, що піклування про сина, яке здійснювалось за місцем його постійного проживання в Республіці Кіпр, було достатнім для його нормального розвитку та не завдавало шкоди дитині». Тим самим ВССУ поклав на позивача обов’язок з доведення належного піклування про дитину за місцем її проживання за кордоном, чим порушив принципи доказування, встановлені для цієї категорії спорів.
В іншій ухвалі від 10.06.2015 р. у справі №6-1693св15 ВССУ повністю погодився з висновком апеляційного суду про те, що «існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної чи психологічної шкоди або ж іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку, оскільки дитина має вік 2 роки і 5 місяців, вона увесь час знаходиться з матір'ю, прив'язаність дитини до матері є такою, що створює безпечне зростання, атмосферу любові й моральної та матеріальної забезпеченості, усвідомлення надійності» (рішення Апеляційного суду міста Києва від 18.12.2014 р. у справі №22-ц/796/13393/2014). Вказане обґрунтування наразі зустрічається доволі часто, причому відповідачі на підтвердження належного виховання дитини на території України надають різноманітні довідки та характеристики з дошкільних навчальних закладів, гуртків, результати психологічних обстежень у навчальних і приватних установах тощо.
Однак таке обґрунтування можливості створення для дитини нетерпимої обстановки, на нашу думку, є суперечливим. Так, досліджуючи вказані докази, суди фактично вдаються до з'ясування інших обставин, зокрема визначення місця проживання дитини та стану піклування про неї після незаконного переміщення, які не належать до предмета доказування у спорах про повернення дитини за механізмом Конвенції. Перелічені вище докази не містять жодних фактичних даних та не можуть служити підтвердженням існування реального серйозного ризику створення нетерпимої обстановки для дитини з боку позивача в країні повернення. Правильною вважаємо позицію ВССУ, який скасовує рішення судів попередніх інстанцій у таких випадках, посилаючись на відсутність доказів можливості створення нетерпимої обстановки для дитини заявником (наприклад, в ухвалі ВССУ від 20.05.2015 р.).
Також слід зазначити, що застосування до матері насильства, що безпосередньо передувало незаконному переміщенню дитини, на думку ВССУ також може створити для дитини нетерпиму обстановку. Так, в ухвалі ВССУ від 27.05.2015 р. у справі №6-5060св15 підставою для відмови у поверненні дитини до Італії стала наявність між батьками дитини «конфліктних ситуацій, які не могли забезпечити дитину психологічною стабільністю та створювали для неї нетерпиму обстановку».
Підсумовуючи сказане, слід зазначити, що судова практика застосування положень Конвенції неоднозначна. Однією з причин є те, що вказана категорія судових справ надзвичайно складна (як в процесуальному, так і в морально-емоційному аспектах). Нерідко судами ця категорія спорів сприймається як «відібрання дитини від матері» або навіть «видворення дитини в чужу країну». У зв’язку з цим, для правильного та об’єктивного вирішення справ цієї категорії, слід чітко відмежовувати їх від суміжних спорів і не допускати змішування обставин належного піклування про дитину в Україні та відсутності належного піклування про неї в країні постійного проживання, що судами нерідко сприймається як взаємовиключні поняття.