Лейтмотивом Конвенції ООН про права дитини 1989 р., ратифікованої Верховною Радою України (далі — ВРУ), є забезпечення найкращих інтересів дитини з боку батьків, а також державних органів, приватних установ, судів. Закон України «Про охорону дитинства» та Сімейний кодекс України (далі — СК України) встановлюють рівні права та обов'язки матері й батька щодо дитини. Нерідко після розпаду сім'ї та окремого проживання колишнього подружжя дуже гострим стає питання про місце проживання спільної дитини або дітей.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Сімейне законодавство з цього приводу містить таку норму: якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них проживатиме малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Ця стаття буде присвячена саме тим випадкам, коли спір між батьками про місце проживання вирішує суд.
«Презумпція» на користь матері та принцип 6 Декларації про права дитини
Багаторічна судова практика сформувала певну «презумпцію на користь матері». Раніше в подібних справах батько майже не мав реальних шансів отримати рішення на свою користь, за умови відсутності виняткових обставин, які містяться у ст. 161 СК України. Яскравим прикладом такого підходу є правовий висновок Верховного Суду України від 14.12.2016 р. у справі №6‑2445цс16, в якому ВС підкреслив, що малолітня дитина не може бути розлучена зі своєю матір'ю, окрім тих випадків, коли є виняткові обставини, зокрема, перелічені у ч. 2 ст. 161 СК України (матір не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини). Юридичним підґрунтям такої позиції до недавнього часу був принцип 6 Декларації прав дитини 1959 р., за яким малолітня дитина не повинна бути розлучена зі своєю матір'ю, окрім тих випадків, коли є виняткові обставини.