Кримінальний кодекс України протягом усього часу свого існування зазнавав численних змін, проте 2015 р. запам’ятається найбільш резонансною подією у галузі кримінального права – прийняттям Закону №838-VIII від 26.11.2015 «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо удосконалення порядку зарахування судом строку попереднього ув’язнення у строк покарання» (підписаний Президентом України 22.12.2015, набув чинності 24.12.2015). Це була перша законодавча ініціатива народного депутата України Надії Савченко (у співавторстві з низкою інших депутатів ВР VIII скликання), тож в часом цей закон став більше відомий широкому загалу, як «Закон Савченко».
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Названим законодавчим актом були внесені зміни у ч. 5 ст. 72 Кримінального кодексу України (далі – ККУ), яка в оновленій редакції передбачала такий порядок зарахування судом строку попереднього ув’язнення:
- один день попереднього ув’язнення за два дні позбавлення волі;
- у разі призначення покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, суд повинен обраховувати строк покарання відповідно до співвідношення, яке визначене ч. 1 ст. 72 ККУ.
Нормами статті також уточнювалось, що саме відноситься до періоду попереднього ув’язнення. У випадку, якщо строк відбутого у межах кримінального провадження попереднього ув’язнення дорівнює або перевищує фактично призначене основне покарання, суд мав звільнити засудженого від відбування покарання (абз. 5 ч. 5 ст. 72 ККУ). У випадку, якщо строк перевищує це співвідношення, суд мав негайно звільнити особу як на стадії судового розгляду, так і на стадії досудового розслідування кримінального провадження.
Відповідно до перехідних положень, Закон застосовувався до всіх осіб, щодо яких на момент набрання ним чинності набрав законної сили обвинувальний вирок, покарання за яким не відбуто повністю, за клопотанням засудженої особи, членів її сім’ї або захисника, суду. Суд мав прийняти відповідне рішення протягом двох тижнів з дня отримання клопотання.
Виходячи зі змісту висновку та пояснювальної записки до проекту (р. №3413), його автори намагалися здійснити демократичні реформи у сфері кримінального права, спираючись на твердження про неналежні умови перебування затриманих осіб, зокрема внаслідок переповнення камер та їх невідповідності мінімальним санітарним умовам, що гірші навіть порівняно з установами відбування покарання.
Слід зазначити, що питання неналежних умов тримання осіб у слідчих ізоляторах не є новим та неодноразово було предметом обговорення національних та міжнародних правозахисних організацій. Факти порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у зв’язку із неналежними умовами утримання під вартою констатував у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини (справи «Бєляєв і Дігтярь проти України», «Тодоров проти України» «Устянцев проти України» та ін.).
Однак наш законодавець, розуміючи проблему, обрав досить дивний спосіб її вирішення: замість поліпшення умов утримання у слідчих ізоляторах та встановлення чітких, дієвих та доступних механізмів контролю за їх дотриманням він вирішив боротися лише з наслідками, скоротивши строки перебування осіб у цих умовах. Тобто аргументація, викладена у пояснювальній записці до законопроекту, свідчить, з одного боку, про фактичне визнання Україною неналежних умов утримання осіб під час попереднього ув’язнення, а з іншого – про небажання державних органів змінити цю ситуацію на краще.
У якості цілей, що мали б бути досягнуті внаслідок прийняття нововведень, були визначені: покращення стану забезпечення та захисту прав і свобод людей, що перебувають під досудовим розслідуванням чи судовим слідством; надання правоохоронним органам та судам стимулу оперативно розслідувати та розглядати кримінальні провадження; зменшення можливостей для безпідставного тривалого утримання осіб у слідчих ізоляторах. Однак аналіз норм законодавства дозволяє спростувати усі ці аргументи.
Відповідно до положень Кримінального процесуального кодексу України, питання про можливість застосування до підозрюваного, обвинуваченого виняткового запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою вирішується виключно слідчим суддею (судом). Той же слідчий суддя, відповідно до п. 18 ч. 1 ст.3 КПК України, на стадії досудового розслідування здійснює функцію судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні. Додатковими механізмами захисту особи від безпідставного утримання під вартою є:
- передбачені Кодексом можливості апеляційного оскарження рішення про обрання запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою (ч. 1 ст. 309 КПК України),
- імперативно встановлений граничний строк дії ухвали слідчого судді, суду про утримання під вартою або продовження його строку (ст. 197 КПК України),
- вирішення питання про продовження строку утримання під вартою виключно слідчим суддею, судом (ст. 199 КПК України),
- можливість підозрюваного, обвинуваченого подати до суду клопотання про зміну запобіжного заходу (ст. 201 КПК України).
Зазначені норми свідчать про наявність достатніх механізмів захисту прав особи, у т.ч. від безпідставного або тривалого утримання у слідчих ізоляторах.
Незрозумілим є й те, у який спосіб прийняття зазначених змін до ККУ мало б стимулювати скорочення строків досудового розслідування, встановлених ст. 219 КПК України, особливо у складних та багатоепізодних провадженнях, коли необхідне проведення складних експертних досліджень, строки здійснення яких не залежать від органу досудового розслідування. При розгляді кримінального провадження судом останній має виходити з вимог ст. 21 КПК України стосовно розумних строків розгляду та вирішення справи, що також обмежує можливості тривалого утримання особи під вартою. Ці норми вже істотно зменшували можливість безпідставного тривалого утримання осіб у слідчих ізоляторах і не потребували додаткового підкріплення положеннями кримінального закону.
До того ж, як засвідчила практика, мета прискорити процес досудового розслідування та розгляду справи судом не тільки не була досягнута, а навіть у певній мірі поставлена під загрозу. Внаслідок прийняття вказаних змін підозрюваному або обвинуваченому стало вигідно, щоб строк його перебування у СІЗО був якомога триваліший, тож особи, котрі перебували під слідством або судом, всілякими способами намагалися затягнути процес. У зв’язку з чим постає питання: навіщо було вносити зміни до законодавства, не зваживши усі факти та обставини?
Відомі непоодинокі випадки вчинення повторних тяжких та особливо тяжких злочинів особами, що були звільнені з місць позбавлення волі на підставі «Закону Савченко». Самі собою такі факти не свідчать про негативні наслідки внесених змін, адже вони не були рідкістю й раніше. Однак вони мають спонукати до аналізу причин, з яких не були досягнуті передбачені ст. 1, 5 Кримінально-виконавчого кодексу України завдання виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень. Також слід звернути увагу на виконання органами Національної поліції України передбаченої ст. 23 профільного закону превентивної та профілактичної діяльності, спрямованої на запобігання вчиненню правопорушень, що, безумовно, потребує нагляду за особами, які раніше притягалися до кримінальної відповідальності.
Враховуючи викладене, не доводиться дивуватися, що закон №838-VIII не тільки не досяг поставленої мети щодо більш демократичного врегулювання суспільних відносин у кримінально-правовій сфері, а й не був сприйнятий суспільством, викликавши хвилю обурення та нерозуміння пересічних громадян.
Як наслідок, 18 травня ц.р. Верховною Радою прийнятий законопроект №5534 від 12.12.2016 «Про внесення змін до Кримінального кодексу України (щодо правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув'язнення)», відповідно до якого ч. 5 ст. 72 ККУ викладається у редакції, що скасовує внесені «Законом Савченко» зміни. За новими нормами, попереднє ув’язнення знову зараховується судом у строк покарання у разі засудження до позбавлення волі день за день або за правилами, передбаченими ч. 1 вказаної статті. Водночас планується надати суду право при призначенні покарань, не зазначених у ч. 1 ст. 72 ККУ, з урахуванням попереднього ув’язнення пом'якшити покарання або повністю звільнити засудженого від його відбування.
Однак слід враховувати, що запропонована нова редакція ч. 5 ст. 72 ККУ погіршує становище особи, а відтак, згідно ч. 2 ст. 5 ККУ, не має зворотної дії в часі, що свідчить про неможливість перегляду вже прийнятих на підставі діючої редакції кримінального закону рішень. Більше того, ч. 4 ст. 5 ККУ передбачає, якщо після вчинення особою діяння, передбаченого ККУ, закон про кримінальну відповідальність змінювався кілька разів, зворотну дію в часі має той закон, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи. Таким чином, діюча редакція ч. 5 ст. 72 ККУ, що поліпшує становище особи порівняно з запропонованим проектом змін, і після зміни редакції статті зможе застосовуватись до осіб, що вчинили злочин до моменту вступу в дію або в період дії Закону №838-VIII.
Досвід прийняття та застосування «Закону Савченко» свідчить про те, що держава повинна змінити свою політику у сфері реформування: від пасивного визнання проблеми та косметичних змін потрібно перейти до ефективного її вирішення, тобто покращити умови перебування у слідчих ізоляторах.
Одним з останніх прикладів негативних наслідків замовчування цієї проблеми може служити поширена нещодавно у ЗМІ інформація про прийняте компетентними органами Німеччини рішення про відмову в екстрадиції до України колишнього глави правління «Укрсоцбанку» Бориса Тимонькіна, котрого відносять до «злочинного угруповання Сергія Курченка». Одним з аспектів, на який вказали представники правоохоронних органів Німеччини у якості підґрунтя для прийняття такого рішення, стала відсутність умов утримання у місцях позбавлення волі і місцях несвободи, де Б. Тимонькін перебував би до суду.
Безумовно, такі події і факти не сприяють встановленню іміджу України як демократичної європейської країни, орієнтованої на безумовне дотримання прав та свобод людини, а також шкодять міжнародно-правовим відносинам, зокрема у сфері співпраці з іноземними правоохоронними органами.