Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права та свободи, визначені в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (далі — Конвенція) та Протоколах до неї. Вказана гарантія реалізується шляхом врахування норм Конвенції та практики Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ, Європейський суд) в національному правозастосовчому процесі.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Однією з найбільш чутливих галузей правозастосування є здійснення кримінальних проваджень. Значною мірою рівень забезпечення конвенційних прав та врахування практики ЄСПЛ в діяльності національних судових органів залежить від правових позицій, які формує найвищий судовий орган у країні — Верховний Суд. Адже відповідно до визначених законом повноважень, Верховний Суд не тільки виконує свою основну функцію — здійснення правосуддя, але й покликаний формувати єдину правозастосовчу практику.
На жаль, в межах здійснення кримінальних проваджень значною мірою зазнають обмежень та навіть порушень основні конвенційні права людини: право на свободу та особисту недоторканність, на захист від свавільного втручання в особисте і приватне життя, захист права власності та ін.
Практика ЄСПЛ щодо порушень права на свободу
Європейський суд у своїй практиці постійно звертає увагу на систематичні порушення Україною своїх зобов'язань за Конвенцією, що пов'язані із застосуванням заходів забезпечення кримінального провадження в аспекті ст. 5 Конвенції. Проаналізувавши практику ЄСПЛ за 2019 р. у справах щодо України, можемо виділити типові порушення ст. 5 Конвенції, констатовані ЄСПЛ у справах щодо України:
- надмірна тривалість досудового тримання під вартою («Левченко та інші проти України», рішення від 11.04.2019 р., заява №46993/13);
- незадокументоване тримання заявника у приміщенні СБУ після завершення його допиту як свідка до складання протоколу про його затримання протягом 3 год. 20 хв. («Макаренко проти України», рішення від 30.01.2018 р., заява №622/11);
- протягом усього періоду ув'язнення заявника суди посилалися на однакові підстави тримання під вартою; відсутність ознак того, що вони належним чином розглянули можливість застосування у справі заявника будь-якого альтернативного, менш обтяжливого запобіжного заходу, оскільки не було надано жодного пояснення щодо відмови у задоволенні клопотання про звільнення заявника під особисту поруку 50 народних депутатів («Макаренко проти України», рішення від 30.01.2018 р., заява №622/11);
- тримання заявниці під вартою у період між закінченням строку, встановленого постановою про обрання запобіжного заходу у процесі досудового розслідування та попереднім розглядом справи судом, під час якого постановлено продовжити строк тримання заявниці під вартою, не охоплювався жодним судовим рішенням («Сінькова проти України», рішення від 27.02.2018 р., заява №39496/11);
- апеляційний суд, скасувавши вирок заявника, ухвалив направити справу на новий розгляд та залишив без змін обраний заявнику запобіжний захід у вигляді тримання його під вартою, не надавши жодних підстав та не встановивши строку тримання під вартою («Капштан проти України», рішення від 16.05.2019 р., заява №56224/10);
- затримання без ухвали слідчого судді без належних підстав, а саме у зв'язку з подіями, які відбулися більше ніж за рік до цього, та повторне затримання з тих самих підстав через кілька хвилин після офіційного звільнення («Корбан проти України», рішення від 04.07.2019 р., заява №26744/16);
- суд фактично «прирівняв відсутність будь-яких підстав для досудового ув'язнення заявника до обґрунтування поміщення заявника під домашній арешт» («Корбан проти України», рішення від 04.07.2019 р., заява №26744/16);
- запобіжний захід щодо заявниці був продовжений 20 разів з посиланням на одні й ті самі підстави («Штепа проти України», рішення від 24.10.2019 р., заява №16349/17).
Очевидно, що це не єдині, але часто повторювані порушення положень ст. 5 Конвенції, констатовані ЄСПЛ у своїх рішеннях.
Практика ВС щодо застосування заходів забезпечення кримінального провадження
Слід зазначити, що враховуючи положення національного кримінального процесуального законодавства, значна кількість проблемних питань, пов'язаних із застосуванням таких запобіжних заходів як тримання під вартою та домашній арешт, не потрапляють у поле зору касаційної інстанції.
Водночас, у контексті належного застосування заходів забезпечення кримінального провадження, як приклад, можна навести достатньо цікаву судову практику Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (далі — ККС ВС) щодо оскарження ухвал судів апеляційної інстанції, постановлених за результатами розгляду скарг на ухвали слідчих суддів.
Насамперед, варто звернути увагу на постанову ККС ВС від 23.05.2018 р. у справі №490/2455/17, якою була скасована ухвала суду апеляційної інстанції. Колегія суддів ККС ВС зазначила, що процесуальним законом передбачено оскарження в апеляційному порядку ухвал слідчого судді про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. При цьому законодавець не встановив будь-якої заборони на оскарження в апеляційному порядку такої ухвали слідчого судді в частині визначення розміру застави. Тож оскарження альтернативного запобіжного заходу, визначеного поряд з основним в ухвалі слідчого судді, не може розглядатися як оскарження окремої ухвали слідчого судді, що не підлягає апеляційному оскарженню.
У постанові від 13.12.2018 р. у справі №483/1186/16‑к ККС ВС констатує, що чіткого розмежування між поняттями «застосування запобіжного заходу» та «обрання запобіжного заходу», який мав би різні процесуальні наслідки, Кримінальний процесуальний закон не містить, а у Кримінальному процесуальному кодексі України (далі — КПК) не передбачено іншого процесуального документа, крім ухвали про застосування запобіжного заходу (ст. 196 КПК) під час вирішення питань, пов'язаних з такими заходами. З огляду на зазначене, Верховний Суд не визнав підстав для відмови в апеляційному оскарженні ухвали, постановленої в порядку ч. 6 ст. 193 КПК.
У постанові від 27.05.2019 р. у справі №766/22242/17 об'єднана палата ККС ВС наголосила, що положення ст. 206 КПК мають на меті забезпечення процесуального механізму звільнення слідчим суддею будь-якої особи, яка була позбавлена свободи за відсутності судового рішення, та застосовуються саме в таких випадках. До того ж вказаний механізм не включає процедури оскарження рішень, дій чи бездіяльності працівників правоохоронних органів, пов'язаних із затриманням особи в порядку, передбаченому ст. 208 КПК України, post factum, оскільки відповідні заперечення особа може висловити під час вирішення питання про застосування запобіжного заходу та/або під час підготовчого судового засідання і судового розгляду кримінального провадження по суті. Оскільки в переліку, передбаченому ст. 309 КПК, відсутня ухвала слідчого судді щодо скарги, поданої в порядку ст. 206 КПК, звернення до суду з апеляційною скаргою на таке рішення є підставою для відмови у відкритті апеляційного провадження.
Не менш цікавою видається позиція, висловлена в ухвалі ККС ВС від 24.07.2019 р. у справі №394/791/17. В цій ухвалі Верховний Суд вказав, що відповідно до ст. 152 Конституції України, ст. 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 13.07.2017 р. №2136‑VIII, закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Враховуючи, що оскаржена ухвала була постановлена апеляційним судом до дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про неконституційність положень ч. 2 ст. 392 КПК, відсутні підстави вважати ухвалу апеляційного суду незаконною.
Слід звернути увагу, що відповідно до сформованої практики, Верховний Суд застосовує запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, скасовуючи вирок або ухвалу апеляційного суду та призначаючи новий розгляд у суді апеляційної інстанції, в тих провадженнях, в яких запобіжний захід був обраний або продовжений судом першої інстанції, рішення якої не було скасоване (постанови від 23.04.2019 р. у справі №541/571/17; від 30.05.2019 р. у справі №754/672/18; від 20.11.2019 р. у справі №539/546/18).
Водночас існують випадки, коли Верховний Суд приймав рішення про залишення особи під вартою, скасовуючи ухвалу суду апеляційної інстанції та вирок суду першої інстанції, на підставі якого засуджений перебував під вартою до набрання чинності вироком (постанови від 26.04.2018 р. у справі №750/1555/16‑к; від 10.05.2018 р. у справі №729/607/17).
У своїй практиці ККС ВС також неодноразово наголошував, що в ситуації, коли запобіжний захід у вигляді тримання під вартою щодо засудженої особи у кримінальному провадженні не обирався, а останню взяли під варту у зв'язку зі зверненням до виконання вироку районного суду, що набрав чинності після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції, яке підлягає скасуванню, засуджену особу слід звільнити з‑під варти з місця відбування покарання (постанови від 10.12.2019 р. у справі №735/867/18; від 17.12.2019 р. у справі №235/6337/18).
При цьому звільнення з‑під варти особи у зв'язку зі скасуванням судового рішення, на підставі якого такий захід був застосований, повністю узгоджується з практикою Великої Палати Верховного Суду. Зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 р. у справі №682/956/17 була висловлена правова позиція, відповідно до якої існує потреба звільнення особи з‑під варти у разі скасування вироку, на підставі якого особу позбавили свободи.
Змагальність при відкритті матеріалів кримінального провадження
Важливе місце в судовій практиці Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду займає питання забезпечення змагальних засад на етапі відкриття матеріалів кримінального провадження. З цього приводу варто звернути увагу на такі правові висновки ККС ВС.
У постанові від 10.12.2019 р. у справі №132/185/18 колегія суддів ККС ВС дійшла висновку, що враховуючи той факт, що ознайомлення з матеріалами досудового розслідування є правом, а не обов'язком сторони захисту, не реалізація захисником зазначеного права, за умови належного виконання стороною обвинувачення приписів ст. 290 КПК у частині надання доступу до матеріалів досудового розслідування, не є підставою для визнання доказів недопустимими.
У постанові ККС ВС від 23.01.2020 р. у справі №607/5005/17 вказано, що відмова сторони захисту письмово підтвердити протилежній стороні факт надання їй доступу до матеріалів досудового розслідування та відмова від ознайомлення з такими матеріалами з посиланням на обмеження в часі не може свідчити про невідкриття таких матеріалів стороні в розумінні положень ч. 12 ст. 290 КПК.
Водночас невідкриття матеріалів кримінального провадження стороною обвинувачення всупереч заявленому клопотанню сторони захисту або його відкриття з невиправданою затримкою є порушенням положень ст. 290 КПК з боку сторони обвинувачення (постанова ККС ВС від 11.02.2020 р. у справі №596/927/17).
При цьому, як наголошується у постанові ККС ВС від 17.03.2020 р. у справі №691/1358/15‑к, виникнення обов'язку сторони захисту щодо відкриття матеріалів кримінального провадження прямо пов'язане з наявністю відповідного запиту від прокурора.
Проблема перегляду справи за виключними обставинами
Захист конвенційних прав у кримінальному провадженні може відбуватися вже після встановлення їх порушення на будь-якому етапі кримінального провадження. Саме з цією метою кримінальним процесуальним законодавством запроваджена можливість перегляду судових рішень за виключними обставинами.
Відповідно до ч. 5 ст. 33 КПК України, виключною компетенцією Великої Палати Верховного Суду є перегляд судових рішень у зв'язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань у процесі вирішенні певної справи судом. Переважна кількість заяв про перегляд судових рішень у зв'язку з виключними обставинами припадає саме на кримінальну юрисдикцію.
При цьому на практиці одним з найбільш складних питань є визначення умов, у разі дотримання яких є можливим застосування такого заходу індивідуального характеру виконання судового рішення ЄСПЛ як повторний перегляд кримінальної справи по суті. В окремих випадках ВП ВС робила висновок про можливість самостійної зміни судового рішення під час перегляду справи за виключними обставинами, зокрема, на підставі встановлення ЄСПЛ порушень ст. 6 Конвенції, пов'язаних з недопустимістю доказової бази. В таких випадках ВП ВС зіштовхувалася з необхідністю оцінки достатності сукупності доказів, що залишилися після виключення з обсягу доказової бази доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, а також тих доказів, що були отримані завдяки інформації з таких джерел.
В контексті цієї проблематики вважаю за доцільне навести умови, у разі дотримання яких є можливою зміна судового рішення під час перегляду справи за виключними обставинами, зокрема, на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення державою міжнародних зобов'язань під час вирішення справи судом. Такі умови викладені у моїй збіжній окремій думці до постанови ВП ВС від 13.11.2019 р. у справі №1‑07/07. До них належать такі чинники:
- рішенням міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, встановлено порушення державою міжнародних зобов'язань у процесі вирішення справи судом;
- встановлені порушення вплинули на загальну справедливість судового розгляду;
- встановлені порушення мали наслідком обмеження, звуження або позбавлення прав заявника, пов'язаних із процесом доказування (збором та оцінкою доказів, представленням та доведенням своєї правової позиції перед судом);
- виправлення встановлених порушень прав заявника під час перегляду за виключними обставинами не потребує здійснення дослідження доказів та не обумовлює необхідності переоцінки достовірності доказів;
- при застосуванні доктрини «плодів отруєного дерева» сукупність доказів, що залишилися після виключення з обсягу доказової бази доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, а також тих доказів, що були отримані завдяки інформації з таких джерел, є достатньою для підтвердження доведеності вини заявника в інкримінованих йому кримінальних правопорушеннях.
Підсумовуючи, варто зазначити, що передбачена національним законодавством функція Верховного Суду забезпечувати єдність судової практики має сприяти належному рівню захисту конвенційних прав людини в кримінальному провадженні, а також в інших юрисдикційних процесах. Загалом, залишається необхідним організаційним кроком забезпечення систематизації та узагальнення правових підходів вищого судового органу до вирішення окремих питань правозастосування.