На розгляді Верховної Ради України перебуває проєкт Закону України №1009 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення окремих положень кримінального процесуального законодавства» (далі — законопроєкт №1009). Цей законопроєкт виходить з хибної ідеї, що для ефективної боротьби з корупцією прокурорам не вистачає повноважень.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
У Пояснювальній записці до цього законопроєкту його цілі визначені таким чином: «Вдосконалення правового регулювання кримінального процесу як для ефективного здійснення досудового розслідування, так і для надання стороні захисту додаткових гарантій від можливих зловживань з боку суддів, слідчих та прокурорів» (тут і далі цитування за ресурсом станом на 01.10.2019 р.). Насправді, зазначені цілі ніяк не досягаються, окрім спрощення процедури призначення експертизи. Невже автори законопроєкту вважають, що позбавлення захисту права оскаржувати повідомлення про підозру є «наданням стороні захисту додаткових гарантій»?
Одним з основних положень законопроєкту є вилучення з Кримінального процесуального кодексу (далі — КПК) України та Закону України «Про статус народного депутата України» норми, яка не відповідає Конституції України та забороняє без згоди Верховної Ради України здійснювати обшук народного депутата України, огляд його особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення, а також втручатися у таємницю листування, телефонних розмов та іншої кореспонденції (вилучення ч. 3 ст. 482 з КПК та ч. 2 ст. 27 із Закону України «Про статус народного депутата України»). Це очікуваний наслідок так званого «зняття депутатської недоторканності». Як висловилася одна з депутатів під час обговорення законопроєкту в першому читанні, ми проголосували за зняття депутатської недоторканності, тому тепер ми повинні пройти цей шлях до кінця.
Візьму на себе сміливість висловити непопулярну думку, що «зняття депутатської недоторканності» не є «перемогою» демократії. Зокрема, Конституційний Суд України неодноразово наголошував, що недоторканність народних депутатів України не є особистим привілеєм, індивідуальним правом народного депутата України, а має публічно-правовий характер. Вона спрямована на убезпечення народного депутата України від незаконного втручання в його діяльність, на забезпечення безперешкодного й ефективного здійснення ним своїх функцій та належного (нормального) функціонування Парламенту (висновок від 11.07.2000 р. №2‑в/2000, рішення від 27.10.1999 р. №9‑рп/99, від 26.06.2003 р. №12‑рп/2003).
На негативні наслідки повного скасування депутатської недоторканності звертала увагу Венеціанська Комісія, яка зазначала, що в політичній системі з вразливою демократією (такою, як в Україні) повне скасування недоторканності може бути небезпечним для функціонування та автономії Парламенту (п. 18 Висновку щодо проєкту закону про внесення змін до Конституції України стосовно недоторканності народних депутатів України та суддів, ухваленого Венеціанською Комісією на 103 пленарному засіданні (Венеція, 19‑20.06.2015 р.).
Обґрунтування цього скасування тим, що так хоче народ, є типовим популістським гаслом. Адже якщо народ обирає своїх представників і хоче від них захисту, то цей народ повинен потурбуватися про безпеку своїх захисників. Якщо покладаючи на своїх захисників певні обов'язки, народ «не хоче» попіклуватися про їхню безпеку, то це просто недолуге бажання «їх розіпнути».
Суто юридична вада законопроєкту №1009 — у п. 1 Прикінцевих та перехідних положень законопроєкту вказано, що цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування. Однак депутатська недоторканність, відповідно до Закону України «Про внесення змін до ст. 80 Конституції України (щодо недоторканності народних депутатів України)», скасовується з 01.01.2020 р. Виходить, що у випадку публікації законопроєкту №1009 до 01.01.2020 р. він буде суперечити ст. 80 Конституції України.
Однак основний удар цим законопроєктом влада хоче завдати так званим «поправкам Лозового». В обґрунтуванні прийняття законопроєкту, згідно з Пояснювальною запискою, зазначено: «У 2017 р. до Кримінального процесуального кодексу України були внесені зміни, які в засобах масової інформації отримали назву «правки Лозового», що стосувалися строків досудового розслідування, призначення і проведення експертизи, можливості оскаржувати повідомлення про підозру тощо. Наслідком цих змін стало запровадження штучних процесуальних перешкод для розслідування злочинів, що негативно вплинуло на стан правопорядку в країні, а також на завантаженість суддів. Отже, зазначені норми Кодексу мають бути змінені».
Однак, насправді, значення цих поправок, окрім умов щодо призначення експертизи, слід розглядати з протилежної позиції. Наприклад, абсолютно неприйнятною є пропозиція виключити зі ст. 219 КПК України норми щодо обмеження строку досудового розслідування до пред'явлення повідомлення про підозру. Відсутність будь-якого обмеження з цього приводу надає можливість прокурорам і слідчим тягнути будь-яке кримінальне «розслідування» роками, тиснути на осіб, здійснювати обшуки, арешти майна, виклики на допити, застосовувати інші обмеження прав осіб і не нести за це жодної відповідальності.
Наприклад, Головне слідче управління Національної поліції України здійснює досудове розслідування у кримінальному провадженні №42012100000000001, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі — ЄРДР) 20.11.2012 р. Останній доступ до документів у межах цієї справи наданий ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 13.01.2017 р., останній арешт майна у межах цієї справи накладений ухвалою цього ж суду від 16.05.2017 р. Про жодні судові наслідки цього «слідства» через 7 років «слідства» невідомо.
Податкова міліція м. Києва здійснює досудове розслідування у кримінальному провадженні за №320141000000000133 від 22.07.2014 р. У межах цього провадження постановою слідчого був зупинений обіг цінних паперів 20 емітентів, хоча це зупинення є дуже сумнівним. Без будь-якого реального результату «слідство триває» майже 5 років, при цьому всі згадані випуски цінних паперів залишаються заблокованими для обігу.
Використання в українських умовах у КПК поняття «розумний строк» є насмішкою над здоровим глуздом. У виконанні українського слідства «розумний строк» дорівнює безкінечності. Очевидно, невипадково ч. 1 ст. 303 КПК України Законом України від 16.11.2017 р. №2213‑VIII доповнена нормою про право на оскарження рішення прокурора про відмову в задоволенні скарги на недотримання розумних строків слідчим, прокурором під час досудового розслідування (п. 9‑1). Однак це оскарження виявилося неефективним. Слідчі, судді не вирішують питання практичного встановлення розумних строків. У кращому випадку судді зобов'язують прокурора встановити розумні строки (наприклад, як в ухвалі Печерського районного суду м. Києва від 13.08.2018 р.), тобто зобов'язують виконати те, що прокурор і так повинен виконати, але все одно не виконує навіть за наявності ухвали суду. В гіршому випадку — відмовляють у задоволенні таких скарг, вважаючи, що слідчому і прокурору «видніше» (наприклад, як в ухвалі Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 10.09.2018 р.).
Про безперечно позитивний характер «поправки Лозового» щодо захисту прав громадян свідчить однозначно негативна реакція силовиків на обмеження строків слідства. Під час її прийняття, звичайно, клялися справами Майдану, хоча насправді ті заперечення мали абсолютно відомчий інтерес. Як правильно зазначає Ю. Григоренко («Юридична Газета» №43 (541) від 25.10.2016 р. — С. 35), зволікання з так званим «розслідуванням» є дуже вигідним силовикам, оскільки створює умови для тиску на зацікавлених осіб, щоб спонукати цих осіб «домовлятися».
Варто підкреслити, що невизначеність у тривалості розслідування завдає шкоди не тільки потенційним обвинуваченим, але й потерпілим. До речі, це яскраво видно на прикладах потерпілих «майданівців». Якби строки слідства були суворо обмежені, то слідство або вже досягло б конкретних результатів, або розписалося б у власній безсилості та не обманювало б суспільство можливістю покарання винних, не створювало б зайвих ілюзій та не витрачало б бюджетні кошти. Натомість у прокурорів, під прикриттям боротьби зі «злочинною владою», з'явилася можливість «віджиму» грошей у законослухняних громадян.
В контексті затягування на шкоду саме потерпілим можна навести також приклади кримінальних проваджень від 15.02.2017 р. №12017100070000645 за фактом самоправства працівників банку, від 07.03.2017 р. №12017100010001808 за фактом шахрайства з квартирами-новобудовами, за якими (провадженнями) майже за 2,5 року нічого не зроблено. Згадана вище ухвала Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 10.09.2018 р. була прийнята за скаргою потерпілої про недотримання розумних строків у провадженні №12017050510000179 від 18.01.2017 р.
Отже, скасування «поправки Лозового» щодо обмеження строків досудового розслідування — смачний «мінус» новій владі щодо захисту прав осіб та явний реванш прокурорів за минулі незручності.
Також не заслуговує на підтримку пропозиція виключити можливість оскарження повідомлення слідчого, прокурора про підозру після спливу одного місяця з дня повідомлення особі про підозру (п. 10 ч. 1 ст. 303 КПК України в поточній редакції). Річ у тім, що пред'явлення повідомлення про підозру радикально змінює правовий статус особи, якій повідомлено про підозру, з огляду на ризики порушення її прав. Наприклад, згідно з п. 1 ч. 2 ст. 183 КПК України, запобіжний захід у вигляді тримання під вартою не може бути застосований, окрім як до особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачається основне покарання у вигляді штрафу в розмірі понад 3 тис. неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Згідно з п. 1 ч. 4 ст. 183 КПК України, слідчий суддя, суд під час постановлення ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою має право не визначити розмір застави у кримінальному провадженні щодо злочину, вчиненого із застосуванням насильства або погрозою його застосування. Зазначене означає, що за відсутності судового контролю за змістом повідомлень про підозру прокурору нічого не заважає вписати у підозру будь-які необґрунтовані відомості про передбачувану винність особи та вимагати під це запобіжних заходів.
Насправді, під час обговорення (оскарження) запобіжних заходів у судах судді де‑факто цікавляться обґрунтованістю підозр навіть без її оскарження. Однак ця ситуація стосується кримінальних проваджень, в яких за давністю їх відкриття повідомлення про підозру оскаржити не було можливості навіть за «поправками Лозового». Зараз автори законопроєкту №1009 хочуть повернути цю ситуацію у зворотному напрямку. Безперечно, це є реваншем прокурорів за минулі незручності.
Неоднозначними є пропозиції щодо умов призначення експертиз (ст. 242‑244 КПК України). З одного боку, звільнення судів від надання згоди на проведення будь-якої експертизи розвантажить слідчих суддів від прийняття зайвих процесуальних документів. З іншого боку, пропозиція, за якою «сторона захисту має право самостійно залучати експертів на договірних умовах для проведення експертизи, в тому числі обов'язкової», є певною грою в рівність сторін слідства та захисту. Оскільки, по‑перше, у справах «по факту» немає сторони захисту. По‑друге, у сторони захисту, як правило, немає необхідних документів та матеріалів, а у разі їх отримання відповідно до ст. 221 КПК України у сторони слідства завжди є можливість обвинуватити сторону захисту в розголошенні таємниці слідства (я особисто з цим зіштовхувався, коли отримав рецензію на експертизу, здійснену на замовлення слідчого). По‑третє, навіть у разі призначення експертизи слідчим суддею за зверненням сторони захисту згідно зі ст. 244 КПК України в запропонованій редакції, цієї статтею не передбачається право суду покладати обов'язок на сторону слідства щодо надання необхідних документів. Адже відповідно до ч. 1 ст. 245 КПК України в чинній редакції, у разі необхідності отримання зразків для проведення експертизи вони відбираються стороною кримінального провадження, яка звернулася за проведенням експертизи або за клопотанням якої експертиза призначена слідчим суддею, тобто стороною захисту. Отже, запропоновані норми ст. 242‑244 КПК України навмисно чи ненавмисно є імітацією гарантій прав захисту.
Зовсім неприйнятною є пропозиція вилучити ч. 4 ст. 97 КПК України, відповідно до якої «суд може визнати доказами показання з чужих слів, якщо сторони погоджуються визнати їх доказами». Це вже 1937 р., коли обвинувальні рішення приймалися за наклепом чи доносом. Навіть попередній «совковий» КПК 1961 р. містив застереження, що «не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком, джерело яких невідоме. Якщо показання свідка базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи також повинні бути допитані» (ст. 68). Відсутність таких або аналогічних гарантій у чинному КПК нівелює інші гарантії щодо з'ясування достовірності показань свідка, оскільки особу, зі слів якої надається інформація, можна легко приховувати від допитів. Звернемо увагу, що ч. 4 ст. 97 КПК України — це вже не «спадок» депутата Лозового, а частина базового тексту КПК, який є «прогресивним», «європейським», «найкращим у світі» тощо.
Таким чином, вважаємо, що законопроєкт №1009 є значним кроком назад у захисті прав учасників кримінального провадження, до того ж не тільки підозрюваних (обвинувачених), але й потерпілих. Цей законопроєкт є реальним реваншем прокурорів на користь відновлення можливостей свавілля.