Чинний Кримінальний процесуальний кодекс України (далі – КПК України) потерпілого відносить до сторони обвинувачення, адже на потерпілого покладається обов’язок доказати винуватість особи, яка вчинила кримінальне правопорушення.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Потерпілий у кримінальному провадженні бере участь, але виходячи з диспозитивних засад КПК України його участь залежить здебільшого від волевиявлення потерпілого і не може бути обов’язковою. Проте така свобода не є абсолютною і обмежується в деяких випадках. Як приклад, потерпілий має обов’язок з’являтися за викликом особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду.
Показання потерпілого – це повідомлення відомостей особи, визнаної потерпілим, про будь-які обставини, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні і мають значення для правильного його вирішення та прийняття процесуальних рішень, що зафіксовано в передбаченому КПК України порядку. Допит потерпілого повинен проводитися на підставі вимог, зазначених у статтях 225, 353 КПК України.
Потерпілий давати показання не зобов’язаний. П. 6 ч. 1 ст. 56 КПК України вказує, що дача показань потерпілого – це його право. Тому потерпілий не повідомляється про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань.
Але в деяких державах потерпілий зобов’язаний давати показання, тому перед дачею показань його попереджають про кримінальну відповідальність. Зокрема, у КПК Російської Федерації відображена саме така точка зору. Відповідно до ст. 42 КПК РФ потерпілий не вправі давати завідомо неправдиві показання чи відмовлятися від дачі показань. За відмову від дачі показань та за дачу завідомо неправдивих показань потерпілий несе кримінальну відповідальність за ст.ст. 307, 308 КК РФ.
На нашу думку, в законодавстві України дача показань потерпілим повинна відображатись у вигляді права, оскільки статус потерпілого та свідка в кримінальному процесі суттєво відрізняються. Потерпілий у класифікації учасників кримінального процесу знаходиться на стороні обвинувачення, а свідок – як інший учасник процесу, який апріорі є неупередженим та не зацікавленим у результаті розгляду кримінального провадження. Відсутність зацікавленості в дачі свідчень у кримінальному провадженні компенсується визначеним для свідка законодавчим імперативом дати свідчення під загрозою кримінальної відповідальності. Потерпілий, маючи у справі власний процесуальний інтерес, більш зацікавлений дати свідчення на досудовому розслідуванні чи в суді.
Отримання показань потерпілого має іншу сторону. Потерпілий має право вимагати реалізації свого права. О. Михайленко та О. Джига вважають, що потерпілого повинні допитати на його прохання незалежно від того, чи був він уже допитаний. Раціональне зерно в таких поглядах має місце, тому ми погоджуємося з такою позицією. Такий допит може допомогти слідчому, прокурору, суду, слідчому судді з’ясувати необхідні обставини вчинення кримінального правопорушення.
При використанні в кримінальному провадженні показань потерпілого необхідно враховувати всі особливості статусу цієї сторони кримінального провадження.
Так, показання потерпілого являють собою в більшості випадків першочергову інформацію, яку отримує слідчий та прокурор щодо обставин події. З огляду на це, допит потерпілого на стадії досудового розслідування є першочерговою слідчою дією, яку необхідно проводити одразу після прийняття заяви про злочин.