Притягнення учасника товариства з обмеженою відповідальністю (далі – ТОВ, товариство) до корпоративної відповідальності у формі виключення тягне за собою відповідні правові наслідки.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Зі змісту ч. 2 ст. 64 Закону України «Про господарські товариства» вбачається, що виключення учасника з товариства призводить до наслідків, передбачених ст.54 і 55 цього Закону.
Згідно з приписами ст. 54 Закону України «Про господарські товариства» у разі виходу учасника з товариства з обмеженою відповідальністю йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному капіталі. Виплата провадиться після затвердження звіту за рік, в якому він вийшов з товариства, і в строк до 12 місяців з дня виходу. На вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути повернуто повністю або частково в натуральній формі. Учаснику, який вибув, виплачується належна йому частка прибутку, одержаного товариством у поточному році до моменту його виходу. Майно, передане учасником товариству тільки в користування, повертається в натуральній формі без винагороди.
Верховний Суд України (далі – ВСУ) у п. 30 Постанови Пленуму ВСУ «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» від 24.10.2008 №13 зазначив, що при визначенні порядку і способу обчислення вартості частини майна товариства та частини прибутку, яку має право отримати учасник при виключенні з товариства, а також порядку і строків їх виплати, господарські суди мають застосовувати відповідні положення установчих документів товариства. У випадку неврегульованості в установчих документах вартість частини майна товариства, що підлягає виплаті, повинна відповідати вартості чистих активів товариства, що визначається в порядку, встановленому законодавством, пропорційно його частці в статутному капіталі товариства на підставі балансу, складеного на дату виходу (виключення). Розрахунок належної учаснику частини прибутку здійснюється на дату виходу (виключення) з товариства. У разі, якщо учасник не повністю вніс (не повністю сплатив) свій вклад до статутного капіталу товариства, йому виплачується дійсна вартість частки пропорційно внесеній (сплаченій) частині вкладу.
При цьому, відповідно до правової позиції ВСУ якщо під час вирішення спору буде встановлено, що на момент виходу (виключення) учасника у товариства відсутні чисті активи, господарський суд повинен відмовити у відповідному позові у зв'язку з відсутністю у товариства майна, що підлягає виплаті.
У свою чергу, Президія Вищого господарського суду України (далі – ВГСУ) у рекомендаціях «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин» від 28.12.2007 №04-5/14 зазначила, що у вирішенні питання про порядок і строки проведення розрахунків з учасником, що виходить з товариства, господарським судам необхідно мати на увазі, що норми ст. 54 Закону України «Про господарські товариства» є спеціальними щодо норм ст. 148 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Відповідно до ч. 2ст. 148 ЦК України, порядок і строки розрахунків з учасником, що вийшов з товариства, встановлюються статутом і законом. При цьому норми статуту щодо порядку та строків розрахунків з учасником, який вийшов з товариства, повинні відповідати ст. 54 Закону України «Про господарські товариства». Передбачений статутом порядок розрахунків з учасником, що вийшов з товариства, може застосовуватись у частині, що не суперечить закону.
Варто враховувати, що відповідно до ст. 190 ЦК України майном, окрім речей, вважаються майнові права та обов'язки. У ч. 1ст.66 Господарського кодексу України (далі – ГК України) та у ст. 139 ГК України визначено, що майно підприємства становлять речі та інші цінності (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших формах обліку майна підприємства,передбачених законом. Отже, вартість належної до сплати частини майна товариства повинна визначатися з розрахунку вартості усього майна, що належить товариству, в тому числі основних засобів, нематеріальних активів, оборотних активів, майна невиробничого призначення тощо з урахуванням майнових зобов'язань.
Крім того, відповідно до правової позиції, відображеної в постанові Київського апеляційного господарського суду від 28.08.2013 у справі №5011-73/9425-2012, будь-який учасник товариства має право вимагати проведення з ним розрахунків, виходячи з дійсної (ринкової) вартості майна товариства. Положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку передбачено можливість переоцінки балансової вартості для таких категорій активів товариства як основні засоби (п. 16 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 7 «Основні засоби», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 27.04.2000 №92), нематеріальні активи (п. 19 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 8 «Нематеріальні активи», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 18.10.1999 №242).
Питання щодо розрахунків з учасником товариства не викликає особливих труднощів у разі, коли внесок такого учасника був здійснений у грошовій формі. Наприклад, товариство, яке створено з метою отримання прибутку шляхом здійснення торгівлі, не повинно сильно постраждати у разі виплати колишньому учаснику вартості його частки за результатами звітного (фінансового) року.
Проте існують певні види товариств, які свою діяльність пов’язують з веденням товарного (сільськогосподарського) виробництва. Враховуючи ту обставину, що Україна є аграрно-індустріальною країною, відсоток сільськогосподарських товариств є істотним.
Вказане свідчить, що основним матеріальним ресурсом таких товариств є земельні ділянки, які перебувають у власності або на які товариство має право оренди (користування). Поряд з цим ресурсом можна також виділити і сільськогосподарську техніку, необхідну для обробітку землі.
Звичайно, за відсутності наведених факторів виробництва діяльність товариства у сфері здійснення товарного (сільськогосподарського) виробництва може бути суттєво ускладненою або навіть неможливою.
Так, наприклад, один з учасників вніс у якості вкладу до статутного капіталу товариства право користування земельною ділянкою або сільськогосподарською технікою. Відповідно до приписів абз. 2 ч. 2 ст. 148 ЦК України (аналогічна норма міститься в ч. 2 ст. 54 Закону України «Про господарські товариства»), якщо вклад до статутного фонду був здійснений шляхом передання права користування майном, відповідне майно повертається учасникові без виплати винагороди.
Вказані норми за своєю правовою природою є імперативними, тобто такими, що не підлягають зміні за погодженням сторін. У цьому разі, у випадку повернення права оренди земельної ділянки, переданого в якості вкладу, підприємство, цілком імовірно, може втратити матеріальну базу свого виробництва і, відповідно, можливість досягнення мети, з якою воно було створено. Аналогічне може статися й у разі необхідності повернення колишньому учаснику с/г техніки, право оренди (користування) якої було внесено до складу статутного фонду.
Подібні ситуації «фактичного припинення» діяльності товариства не можуть позитивно позначитися на обороті. З одного боку,виникає питання забезпечення інтересів колишнього учасника шляхом проведення розрахунків, а з іншого – товариства з метою недопущення патової ситуації ведення господарства. Як бачимо, баланс інтересів необхідно шукати саме у відході від механізму імперативного регулювання розрахунку між товариством і колишнім учасником.
Як відомо, корпоративні відносини за своєю правовою природою не тяжіють до публічно-правового регулювання, їм властивий максимальний ступінь автономності стосовно обмежень зі сторони законодавства.
Економічна складова ведення підприємницької діяльності не повинна залежати від схоластично-догматичної складової нормативної бази, оскільки остання не розвивається так динамічно, як ринкові відносини.
Саме суб’єкти права повинні визначати механізми задоволення власних потреб, а чинне законодавство лише покликане забезпечувати їм належний захист у разі виникнення порушення прав. У цьому випадку право, як соціальний регулятор, має займати позицію «нічного вартового», залишаючи поле для врегулювання відносин «реальним» учасникам цивільного обороту. Для такого висновку є всі необхідні передумови, враховуючи ту обставину, що одним із визначальних принципів цивільного, а значить і корпоративного права, є самостійність учасників у процесі реалізації належних їм прав. Максимальний ступінь свободи зовсім не означає «свавілля», оскільки за влучним висловлюванням І. Канта «свобода одного суб’єкта припиняється там, де починається свобода іншого суб’єкта». Тобто можна дійти до висновку, що право за своєю природою повинно виконувати функцію «унормування свободи», будучи полем для реалізації свободи, а не його обмеженням і включати механізм «правового захисту» лише у разі неможливості суб’єктами вирішити спір самостійно.
Отже, у вищенаведеному прикладі з імперативним поверненням колишньому учаснику права оренди земельної ділянки або права на користування с/г технікою, вбачається за доцільне надати сторонам свободу самостійно визначати спосіб розрахунків, правові наслідки проведення відповідних розрахунків тощо. Ринок сам себе відрегулює, ринок краще знає як і коли необхідно вчинити ті чи інші дії з метою виходу зі складних ситуацій.
Таким чином, з позиції підтримки автономності волі сторін, особливо у сфері регулювання корпоративних відносин, будь-які «імперативи» мають поступово замінятися узгодженою волею суб’єктів, які первісно і створюють юридичну особу та яким, відповідно, належить право на здійснення розрахунків.
У зв’язку з цим вбачається за доцільне внести відповідні зміни до чинного законодавства України, яке регулює питання повернення майна, переданого як вклад, у вигляді користування указаним майном. Так, пропонуємо викласти абз. 2 ч. 2 ст. 148 ЦК України та аналогічну норму в ч. 2 ст. 54 Закону України «Про господарські товариства» у такому вигляді: «Якщо вклад до статутного фонду був здійснений шляхом передання права користування майном, відповідне майно повертається учасникові без виплати винагороди, якщо інше не передбачено статутом або домовленістю сторін».
У такому разі сторони матимуть змогу передбачити «інше», тобто інший механізм проведення розрахунку, заміни одного майнового блага іншим, яким будуть задоволені майнові інтереси учасника. При цьому, товариство матиме змогу зберегти необхідну матеріально-правову базу, системно не залежати від одного учасника, частка якого, можливо, і не є надто великою, проте право користування землею (іншим майном), внесене ним, є ключовим у процесі здійснення виробництва.
Вважаю, що така новела забезпечить збереження інтересів як товариства, так і учасника, оскільки спрямована, перш за все, на врахування їх волі при здійсненні розрахунків. До того ж, не виключено, що таке «статутно-договірне» врегулювання розрахунків збереже такий важливий фактор виробництва як час, оскільки за умови погодження сторін не потрібно буде чекати до 12місяців з дня виключення (наприклад, ведення сільськогосподарського виробництва залежить від сезонних явищ і повернення права оренди земельної ділянки у певні сезони є проблематичним). Норми ж статуту чи договір про порядок розрахунків з колишнім учасником можуть зберегти час, який буває інколи не менш важливим, аніж те майно, що підлягає поверненню. Все це свідчить на користь концепції «статутно-договірного» регулювання корпоративних відносин, відповідає сучасним тенденціям розвитку підприємницької діяльності, враховує інтереси кожної зі сторін.
Звичайно, ситуація, за якої колишньому учаснику виплачується майно, пропорційне його частці, протягом 12-тимісячного строку є бажаною та прийнятною. Проте цілком можливе й затягування товариством проведення розрахунку або навіть спроба його уникнути.
У такому разі, товариство порушує права колишнього учасника. Фактично, можна стверджувати, що учасника позбавили права власності на його частку, а майнового еквівалента не надали.
В аспекті захисту порушеного права виникає питання про необхідність звернення до суду з позовом про зобов’язання проведення розрахунків. Відповідно до правової позиції, відображеній у постанові ВСУ від 18.11.2014 у справі №910/10168/13,вартість частини майна товариства, що підлягає виплаті, повинна відповідати вартості чистих активів товариства, яка визначається в порядку, встановленому законодавством, пропорційно його частці в статутному капіталі товариства на підставі балансу, складеного на дату виходу (виключення). Розрахунок належної учаснику частини прибутку здійснюється на дату виходу (виключення) з товариства.
Варто зазначити, що за своєю правовою природою зобов’язання товариства з проведення розрахунків, як правило, є грошовим, враховуючи диспозиції ч. 1 ст. 54 Закону України «Про господарські товариства» та ч. 2 ст. 148 ЦК України. У такому разі варто також керуватися положеннями п. 1.1. Постанови Пленуму ВГСУ «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» від 17.12.2013 №14, згідно з яким грошовим, за змістом ст. 524, 533-535, 625 ЦК України, є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов'язання сплатити кошти на користь іншої сторони, яка, відповідно, має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Грошовим слід вважати будь-яке зобов'язання, що складається, в тому числі, з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора.
У зв’язку з цим, обґрунтованою та законною є позиція ВГСУ, викладена в постанові від 01.04.2015 у справі №9/293. Предметом розгляду був спір щодо стягнення суми заборгованості пропорційний частці у статутному капіталі. Крім того, на грошовий еквівалент частки було нараховано додаткові платежі у формі 3% річних та інфляційні втрати.
Згідно з приписами п. 4.1. Постанови Пленуму ВГСУ «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» від 17.12.2013 №14 сплата 3% річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.
В аналізованому рішенні ВГСУ правомірно відхилив посилання товариства на те, що учасник не звертався тривалий час після його виключення з будь-якими матеріальними вимогами, тому господарськими судами неправомірно(на підставі ст. 625 ЦК України) було стягнуто суми річних та інфляційних. Суд зазначив, що вимагати від боржника сплати в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних у зв'язку з простроченням виконання грошового зобов'язання є правом кредитора.
Подібна практика дає підстави для висновку про належний рівень захисту майнових прав учасника у разі їх порушення товариством. Адже як учасник може бути притягнений до корпоративної відповідальності шляхом виключення, так і товариство повинне нести тягар повного та своєчасного проведення розрахунків.
Отже, зазначимо, що процес розрахунків з колишнім учасником ТОВ досить часто супроводжується намаганням однієї зі сторін зберегти те чи інше майно, занизити або,навпаки, завищити його вартість. Проте все це, на нашу думку, не повинно впливати на дотримання балансу інтересів сторін, який можливо досягти шляхом поступової відмови від імперативно-правового регулювання розрахунків на користь статутно-договірного регулювання, що сприятиме унормуванню механізму відносин між колишнім учасником та товариством.