Слово – творець і зброя. Як інформувати рятуючи, а не вбиваючи? Як встановити справедливість, не руйнуючи віру в неї? Виявляється, що ідеї вже існують та успішно реалізуються.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Свобода вираження, гарантована ст. 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, складається з 2-х частин:
- Гарантовані свободи – дотримуватися своїх поглядів, отримувати й поширювати інформацію та ідеї.
- Відповідно до ч. 2 ст. 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, свобода виявлення поглядів (а отже, свобода ЗМІ) може підлягати обмеженням, що запроваджуються, окрім іншого, з метою захисту репутації та прав інших людей, для підтримки авторитету суду та забезпечення безсторонності й неупередженості суду.
На відміну від свободи думки, свобода вираження не є абсолютним правом і може мати обмеження. Таким чином, втручання у свободу вираження становитиме порушення ст. 10, якщо не підпадатиме під один із винятків, встановлених ч. 2 ст. 10 Конвенції.
Тест на пропорційність
Суд повинен здійснити так званий тест на пропорційність, тобто встановити, чи відбулося втручання згідно із законом, чи було воно необхідним для досягнення переслідуваної легітимної мети, чи є воно необхідним у демократичному суспільстві. Якщо перші два аспекти стосуються якості національного закону та дій державних інституцій, то увага Страсбургу, як правило, зосереджується на аналізі третьої складової.
Підписана в середині минулого століття Конвенція є документом достатньо похилого віку, світло її мудрості сяє крізь еволюційне тлумачення у рішеннях Європейського Суду, залишаючись «живим інструментом» сьогодення.
Багато основних правил, що визначають місце свободи вираження поглядів у правовій системі Конвенції, обсяг пропонованих захисту та способу тлумачення ст. 10 виписано Судом у його рішенні Хендісайд (Handyside) проти Великобританії, що є одним із найважливіших рішень, прийнятих у Страсбурзі. Сформульовані у 1976 р. тези повторювалися і розвивалися в наступних рішеннях Суду.
Судді повідомили, що свобода вираження думок є «однією з основних підвалин демократичного суспільства, одним з основних умов його розвитку та умов самореалізації кожної особистості». Вона охоплює не лише інформацію або ідеї, які зустрічаються чи розглядаються як необразливі, нейтральні, а й такі, що ображають, шокують або викликають занепокоєння в державі чи суспільній групі. Такими є вимоги плюралізму, толерантності та відкритості на інші погляди, без яких не існує «демократичного суспільства». Це означає визнання надзвичайно важливої ролі свободи вираження поглядів у будь-якій демократичній системі. Захисту підлягає не лише загальновизнана думка, але й така, що викликає певні суперечки. Ця теза є очевидною, адже неможливо уявити собі ситуацію, в якій погляди, що сприймаються позитивно, викликали б правові дії, скеровані проти них.
Визначення прикметника «необхідний» у розумінні п. 2 ст. 10 Конвенції надано, зокрема, у рішенні Газета «Україна-Центр» проти України. Семантика слова передбачає існування «нагальної суспільної необхідності». Під час з’ясування того, чи існує така потреба, Договірні держави користуються певною свободою розсуду. Проте ця свобода супроводжується європейським наглядом, який поширюється як на законодавство, так і на рішення про його застосування, навіть на такі, що ухвалені незалежним судом.
Європейський суд за десятки років практики розробив позицію щодо різних аспектів втручання у свободу вираження думки відповідно до ч. 2 ст. 10 Конвенції. Наприклад, у рішенні Суду щодо справи Санді Таймс проти Сполученого Королівства загальні принципи інтерпретації ст. 10 Конвенції «рівно застосовні до сфери здійснення правосуддя»[1] та конкретизовані вимоги до належного висвітлення судових процесів: «Якщо інформація про судовий процес поширюється у такій формі, що веде до формування у громадськості власної думки про винуватість чи невинуватість ще перед оголошенням судового рішення, то це може спричинити неповагу до суду». Тому практику «квазісуду в засобах масової інформації, яка викликає сумнів щодо суду як належного місця та способу для розгляду спорів» визнано шкідливою.
Британський аргумент
На думку британської влади, аналіз обмеження повинен виглядати так само, як і у справі Хендісайд. Саме побоювання перед «образою суду» з боку газети «Санді Таймс», яка критично висвітлювала переговори між виробником медикаменту та батьками дітей, що народилися інвалідами через низку побічних ефектів від дії цього медикаменту, призвело до заборони на публікацію, оскарженої потім у Суді.
У цьому рішенні, крім іншого, наголошено, що преса відіграє важливу роль у демократичному суспільстві. Хоча вона не повинна переступати певні межі (зокрема, що стосується захисту репутації та прав інших, а також розголошення конфіденційної інформації), проте обов'язком преси є поширення інформації та ідей у спосіб, сумісний з її обов'язком і відповідальністю, щодо всіх питань, що становлять громадський інтерес разом з питанням правосуддя.[2]
Збереження авторитету та неупередженості правосуддя було чітко вказано серед причин, що виправдовують введення обмежень свободи вираження поглядів. Це вплинуло на формулювання судом особливих правил, а також на формування спеціального стандарту.
Позиція ЄСПЛ
Одним з елементів такої практики є низка рішень Суду, що стосуються критики суддів або судової системи з боку ЗМІ. Першим подібним рішенням Суду було рішення у справі Барфорд проти Данії, у якій заявник висловив у місцевій газеті звинувачення щодо упередженості суду, який розглядав його справу. Заявника звинувачено та визнано винним у наклепі на членів суду. Європейський суд постановив, що засудження заявника не було ні втручанням, ні обмеженням свободи вираження, адже «достатньо було поставити питання щодо складу Верховного суду, не атакуючи персонально двох членів суду», оскільки твердження про упередженість суду заявник не зміг довести.
Своєї позиції Європейський суд дотримався також у наступній справі – Прагер та Обершлік проти Австрії. Заявник-журналіст опублікував у журналі свою доповідь, критикуючи поведінку австрійських суддів у кримінальних справах. Зокрема, мова йшла про 9 суддів районного суду у кримінальних справах Відня, в тому числі судді Ж., яка подала позов про наклеп. Відповідний суд зобов’язав заявників виплатити штраф та грошове відшкодування на користь судді Ж., а також розпорядився конфіскувати нерозпродані примірники журналу.
Вперше Європейський суд наголосив на тому, що робота судів, які є гарантами справедливості та мають фундаментальну роль у державі, засновану на верховенстві закону, має користуватися довірою громадськості. Тому вона повинна бути захищеною від необґрунтованих нападів. На цих підставах Суд дійшов висновку, що заявляючи, що віденські судді «поводяться з кожним обвинувачуваним спочатку так, ніби він уже був засуджений», або приписуючи судді «зарозумілу» й «задиракувату» поведінку під час виконання своїх обов'язків, заявник фактично звинуватив суддів у тому, що вони порушили закон чи принаймні свої професійні обов'язки. Таким чином, він не тільки завдав шкоди їхній репутації, але й підірвав суспільну довіру загалом до судової системи. Відповідно, в цьому випадку Суд не знайшов порушення ст. 10 Конвенції.
З позиції Суду, пану Прагеру не вдалося продемонструвати свою сумлінність у дотриманні ним норм журналістської етики. Наведені ним дослідження не були достатньо адекватними, щоб дати підстави висунути настільки серйозні звинувачення.
Водночас у рішенні, винесеному у справі Де Хайес і Гійселс проти Бельгії, Суд був змушений зіставити, з одного боку, тезу про необхідність захисту правосуддя від критики й висловлювань, які можуть підірвати його незалежні дії та похитнути довіру суспільства, а з іншого боку, тезу про особливе значення відкритої дискусії в демократичному суспільстві довкола питань, що викликають велике занепокоєння та обурення спільноти.
Предметом аналізу був вирок, у якому суд зажадав опублікувати в 6-ти газетах Бельгії несприятливе рішення для лівого тижневика та сплатити 3-м суддям символічну грошову компенсацію у розмірі 1 франк. Ці судді відчули себе зганьбленими серією публікацій, які супроводжували судочинство у справі про надання права на здійснення опіки над дітьми. Незважаючи на медичні експертизи, які вказували на те, що батько використовував своїх синів у сексуальних цілях, саме на нього було покладено опіку. Газета, використовуючи різкі вирази (крім іншого, «підступне маніпулювання справою», «лакеї в судах»), навіювала думку про те, що судді прийняли таке рішення через свою приналежність до того ж суспільного та професійного кола (батько, якому було довірено опіку, був нотаріусом), а також через загальні вкрай праві політичні симпатії. Хоча Суд чітко зазначив, що не схвалює агресивного стилю журналу, він повинен був взяти до уваги емоції та хвилювання, які супроводжують справу про надання опіки, а також більш широку дискусію на тему явища педофілії у Бельгії. Тому він визнав, що різкі висловлювання журналістів мали достатні фактичні підстави й були виправдані обставинами справи.
Ст. 10 Конвенції захищає право журналістів розголошувати інформацію, яка становить громадський інтерес, за умови, що вони діють сумлінно та використовують перевірену фактичну базу, надають «достовірну й точну» інформацію, як того вимагає журналістська етика. Згідно з п. 2 ст. 10 Конвенції, свобода вираження поглядів пов’язана з «обов’язками та відповідальністю», які застосовуються до засобів масової інформації, навіть щодо питань великого суспільного значення.
Отже, критика суддів дозволена, відповідно до ст. 10 Конвенції, лише в межах критики судової системи загалом. Проте у такому випадку, як зазначено вище, ключовим моментом для Європейського суду є високий рівень доказовості звинувачень.
Існує загальне визнання того факту, що суди не можуть діяти у вакуумі. Хоча вони є форумом для вирішення спорів, це не означає, що попереднє обговорення суперечок не може відбуватися ще десь (у спеціальних журналах, широкій пресі або серед населення). Суди, як і інші державні установи, не можуть уникнути критики та оцінок.
Водночас інститут медіа-супроводу діяльності суду як форма соціального (громадського) контролю жодним чином не може конфліктувати з принципами суддівської незалежності та неправомірно втручатися у процесуальну діяльність суддів.
Слово сПРАВедливість містить разом і ПРАВДУ, і ПРАВО. Лише РАЗОМ українські засоби масової інформації, які розказують правду, та українські суди, що реалізують право, зможуть гарантувати справедливість в Україні.