Черговим кроком на шляху проведення судової реформи стало прийняття Верховною Радою України в першому читанні президентського законопроекту №6232 «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким передбачається створення якісно нової процесуально-правової бази здійснення правосуддя. Не оминув законопроект і одне з найбільш поширених та досі законодавчо неврегульованих явищ, яке виникає при розгляді судових спорів незалежно від виду судочинства - зловживання процесуальними правами. Попри те, що саме зловживання процесуальними правами досить часто стає причиною затягування судового розгляду справ та невиконання прийнятих у ній рішень, чинний ГПК України не лише не встановлює жодних правових наслідків за вчинення таких дій, але й взагалі не використовує вказане поняття.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Водночас, як показує судова практика, відсутність законодавчого регулювання питання процесуальних зловживань не заважає судам використовувати вказану термінологію та застосовувати негативні наслідки за їх здійснення. Так, за даними Єдиного державного реєстру судових рішень про зловживання процесуальними правами йдеться в 234 рішенні в кримінальних справах (кримінальних провадженнях), 509 - в адміністративних, 4 796 – в цивільних та 19 015 – в господарських. Безперечно така значна правозастосовча практика вимагає відповідного законодавчого регулювання, яке знайшло своє відображення у законопроекті №6232.
Доступ до суду: забезпечити чи позбавити?
Слід зазначити, що питанню зловживань процесуальними правами законопроект приділяє особливу увагу, про що свідчить хоча б той факт, що неприпустимість таких зловживань визначено як одну із засад здійснення господарського судочинства поряд з верховенством права та законністю. Однак найбільш важливими є положення проекту щодо видів процесуальних зловживань та їх наслідків, які викликають чимало питань.
Зокрема, не видається обгрунтованим віднесення до таких зловживань подання завідомо безпідставного позову або позову, що має явно штучний характер.
По-перше, такі новели не узгоджуються з правом на судовий захист, гарантованого ст. 55 Конституції України та ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
По-друге, автори законопроекту проігнорували практику Європейського суду з прав людини, яка в силу вимог ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» повинна застосовуватися судами як джерело права. Так, Європейський суд з прав людини неодноразово налогошував, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою Суду, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (наприклад, рішення у справах «Кутіч проти Хорватії», «Меньшакова проти України»).
У свою чергу, у рішенні у справі «Голдер проти Великої Британії» Європейський суд з прав людини прийшов до висновку, що сама конструкція ст. 6 Конвенції була би безглуздою та неефективною, якби вона не захищала право на те, що справа взагалі буде розглядатися. Натомість, кваліфікуючи подання позову як зловживання процесуальним правом та встановлюючи негативні наслідки за такі дії у вигляді залишення позову без розгляду або його повернення, законопроект тим самим позбавляє гарантованого законом права на справедливий судовий розгляд, складовою якого є право доступу до суду. Більше того, такі зміни не можна визнати конституційними, адже стаття 22 Основного Закону України не допускає звуження змісту та обсягу існуючих прав при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних.
По-третє, у разі набрання чинності законопроектом №6232 виникне проблема з визначенням «завідомо безпідставного позову» та «позову, що має очевидно штучний характер», адже ані дефініції цих понять, ані критеріїв віднесення того чи іншого позову до завідомо безпідставного чи очевидно штучного законопроект не містить. Відсутність відповідного законодавчого регулювання може призводити до ситуацій, за яких один позов буде визнаватись судом як зловживання процесуальним правом, а інший аналогічний – розглядатиметься судом, лише в залежності від складу суду, на який такий позов буде розподілено.
Не завжди можна кваліфікувати як зловживання процесуальними правами і подання особою клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом. При встановленні таких зловживань необхідно враховувати наявність (відсутність) факту обізнаності (повідомлення) заявника з вирішенням вказаного питання, адже непоодинокими є випадки вирішення процесуальних питань без виклику учасників процесу та їх несвоєчасного повідомлення про прийняті «процесуальні рішення».
Безсторонність під сумнівом
Суперечливим видається віднесення до процесуальних зловживань заявлення завідомо безпідставного відводу. По-перше, кваліфікуючи такі дії як зловживання процесуальними правами автори законопроекту знову-таки не наводять жодних критеріїв, які б відносили відвід до завідомо безпідставного. По-друге, прийняття законопроекту у такій редакції фактично свідчитиме про встановлення на законодавчому рівні відповідальності за реалізацію учасниками судового процесу своїх процесуальних прав, що у правовій державі недопустимо. По-третє, визначаючи вказані дії із заявлення відводу як процесуальні зловживання та встановлюючи відповідальність за них, автори законопроекту ставлять під сумнів безсторонність суду.
З огляду на те, що у більшості відводів їх заявнику суди відмовляють, вже на даний час можна спрогнозувати, що учасники судового процесу притягуватимуться до відповідальності за реалізацію своїх процесуальних прав. Незрозуміло яку мету переслідували автори законопроекту при розробленні вказаних норм, однак забезпеченню особі права на справедливий судовий розгляд незалежним і безстороннім судом такі правові положення не сприятимуть.
Заходи відповідальності
Значним нововведенням законопроекту № 6232 є встановлення заходів відповідальності за зловживання процесуальними правами, повноваженнями на застосування яких наділяються суди. Безперечно їх запровадження на законодавчому рівні повинно стимулювати учасників судового процесу добросовісно користуватися своїми процесуальними правами, однак не у всіх випадках такі заходи можуть застосовуватись та будуть ефективними. Так, тимчасове вилучення доказів судом за зловживання процесуальними правами застосовуватись не може, оскільки здійснюватиметься у разі невиконання особою покладеного на неї судом обов’язку щодо подання витребуваних доказів. Тобто у такому разі матиме місце застосування заходів примусу за невиконання судового рішення щодо витребування доказів, а не за зловживання правами. Аналогічно не може кваліфікуватись як зловживання процесуальними правами привід свідка, належно викликаного у судове засідання, та видалення із зали судового засідання учасника процесу за невиконання ним розпоряджень судді.
Недостатньо врегульованим виглядає питання щодо покладення на сторону судових витрат (повністю або частково) незалежно від результатів вирішення спору. Зокрема, законопроект не конкретизує зловживань, за які сторона може понести судові витрати, покладаючи вирішення цього питання на суд.
Очевидно, що найбільш поширеним заходом примусу за зловживання процесуальними правами, який не є новим для господарського процесуального законодавства, буде накладення штрафу. Проте не у всіх випадках його застосування буде ефективним, що обумовлено градацією розміру штрафу залежно від повторюваності зловживань, а не характеру спору. Так, якщо штраф у розмірі 32 000 грн. може стимулювати осіб добросовісно користуватись процесуальними правами у незначних спорах, то навряд чи такий штраф стане перешкодою для затягування розгляду багатомільйонних справ. З цих підстав розмір штрафу доцільно диференціювати не лише за кількістю процесуальних зловживань, але й за значимістю (характером) спору.
При цьому не можна визнати обґрунтованим наділення судів правом, а не обов’язком скасовувати прийняту ним же ухвалу про стягнення штрафу у разі надання особою доказів поважності причин невиконання вимог суду. Наявність таких причин (наприклад, хвороба, несвоєчасне отримання ухвали суду тощо) повинна бути безумовною підставою для скасування вказаної ухвали. У протилежному разі запровадження таких норм виглядатиме як узаконення безпідставного наповнення Державного бюджету.
Не можна залишити поза увагою і положення законопроекту, що передбачають можливість одночасного накладення штрафу на учасника судового процесу та його представника. Такі положення видаються щонайменше дивними та спрямовані передусім на збагачення Державного бюджету, а не на якісне здійснення правосуддя як того вимагає ст. 124 Конституції України.
Підсумовуючи наведене, можна зробити висновки, що сам факт запровадження відповідальності за зловживання процесуальними правами стимулюватиме учасників судового процесу добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами. Разом з тим, запропонована редакція нового ГПК України потребує доопрацювання, оскільки не відповідає ані Конституції України, ані практиці Європейського суду з прав людини.