Бути членом науково-консультативної ради (НКР) при будь-кому державному органі чи організації є почесною місією науковця. Залучення фахівців для консультування свідчить про те, що результати їх досліджень мають суспільну цінність. Державний орган у такий спосіб отримує професійну підтримку наукової спільноти у виробленні науково обґрунтованих рішень. Для науковців участь у НКР також свідчить про визнання важливості науки для держави.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Та чи дійсно це так в Україні? Добре відомо, що основною формою діяльності ученого є проведення досліджень з метою знаходження розв’язання складних наукових проблем та оприлюднення отриманих результатів, серед яких найголовнішим способом є публікації. Поширення нових знань є необхідною частиною наукової діяльності, оскільки вважається, що наукові розробки є надбанням людства і мають бути доступні усім. В цілому така професійна діяльність має сприяти покращенню життя усіх мешканців планети.
Разом з тим, в Україні діяльність ученого як консультанта, який іноді виступає як член НКР при суді, виглядає як таємна місія. Таке враження може скластися з того, як це виглядає зі сторони. Члену ради надсилається звернення (пропозиція провести дослідження і дати науково обґрунтований висновок), на цей запит учений здійснює вивчення проблематики у певній сфері суспільних відносин, проводить дослідження, використовуючи різні наукові методи, формулює висновки і передає їх відповідному суду. Така робота може виконуватись кілька тижнів чи навіть кілька місяців.
Що відбувається потім, точно невідомо. Можна собі уявити, що у судовій установі хтось знайомиться з висновком, хтось його враховує у процесі прийняття рішення, а хтось, може, й ні. Але одне відомо точно — про виконану роботу і результати проведеного ученим дослідження дізнається доволі вузьке коло осіб. Зазвичай немає ані публікації, ані навіть згадки у документі, в якому могли б посилатись на результати проведеного дослідження, та про автора зроблених висновків.
Необхідно зауважити, що висновки, як правило, містять рекомендацій щодо того, яким чином можна чи слід розв’язати складну проблему, і досить часто вони містять нові знання в окремій сфері правовідносин і є значним внеском у вітчизняну науку. Прикро визнавати, що сьогодні це є звичайною практикою, пов’язаною з залученням науковців до обґрунтування рішень, які є важливими для суспільства. Виглядає це не зовсім природним і не є тим результатом, на який може розраховувати науковець.
Що тут не так? Як уже зазначалося, наукове консультування є почесною місією ученого, і оплата виконання такої роботи не передбачається. Однак насправді виходить так, що оплата цієї роботи покладається на роботодавця ученого. Якщо він є працівником дослідницької установи чи навчального закладу, то оплату, у т.ч. цієї роботи, здійснює відповідна організація. Може, роботодавець знає про те, що певний час, який має приділяти виконанню своїх трудових обов’язків, працівник витрачає на виконання завдання іншої установи. Наприклад, учений може проводити дослідження у напрямку діяльності наукової установи, або це може бути частиною написання наукової праці на замовлення роботодавця, або викладач проводить дослідження з метою покращення викладання навчальної дисципліни, що є частиною контракту з освітянином. Тож ця робота може якось враховуватися роботодавцем чи сприйматись як внесок в отримання наукових результатів установи.
Результати дослідження у будь-якому разі є внеском у вітчизняну науку, що має бути доступним для наукової спільноти. Однак споживачем такої послуги є інша установа, і вона використовує результати для дещо інших цілей — для виконання виключно своїх функцій. Чи дізнається колись наукова спільнота про виконану роботу, наукові доробки і, зрештою, автора такого внеску в науку? Якщо ні, то чому ця таємна діяльність оплачується установою, в якій учений виконує інші обов’язки?
За своєю природою наукова діяльність ученого є проведенням наукових досліджень: учений зазвичай сам ідентифікує наукові проблеми, що заслуговують його уваги, проводить дослідження і пропонує їх розв’язання. Відомо, що це висококваліфікований вид діяльності, яка вимагає багаторічної підготовки та володіння специфічними навичками для виконання складних специфічних завдань, і не може бути хобі — діяльністю для задоволення особистих потреб з подальшим складанням результатів у скриню.
Тоді що це з точки зору права? За всіма ознаками того, як відбувається участь науковця у проведенні дослідження, мова може йти про виконання роботи на замовлення. Крім того, дослідження, як правило, проводиться поза виконанням функціональних обов’язків, встановлених роботодавцем дослідника, і на замовлення сторонньої організації. Якщо проаналізувати відносини, що виникають між учасниками такої діяльності, то все вказує на їх контрактну природу. Замовник замовляє виконання роботи, а виконавець виконує завдання і передає результат. Відповідно до положень Цивільного кодексу, такі договори є оплатними. В окремих випадках може бути передбачена неоплатність виконаної роботи чи наданої послуги, однак ця умова має бути передбачена у правовстановлюючому документі, зазвичай у договорі.
А як це відбувається у світі? Зазвичай, якщо суд залучає чи допускає до участі у судовому провадженні ученого, він має оцінити його виступ чи надані документи (науковий висновок). До прикладу, так роблять, наприклад, у Стокгольмському арбітражі (Arbitration Institute of the Stockholm Chamber of Commerce) — у своєму рішенні арбітри посилаються на висновки запрошеного експерта і надають їм оцінку відповідно до конкретних обставин справи.
Ось один невеликий витяг з кількох згадувань в одному з арбітражних рішень, в якому я брав участь як експерт права, згаданої установи: «§86. The Respondent provided an expert opinion by Dr. Alexander N. Biryukov, a Ukrainian lawyer and professor specializing in bankruptcy law. […] In the opinion of Dr. Biryukov the bankruptcy law reflected both «international trends and regional developments». The Bankruptcy Law was not sufficient in itself to modernise bankruptcy proceedings in Ukraine…».
Впевнені, головне — щоб високопрофесійна робота визнаних фахівців у сфері права не нівелювалась аж до засекречення результатів їх роботи.
Насамкінець зазначу, що за моїм особистим досвідом, найкращим періодом мого наукового консультування судової установи була участь у якості члена науково-консультативної ради при Вищому господарському суді України. Був період у середні 2000-х рр., коли керівництво суду скликало НКР практично щомісяця, і на засіданнях обговорювались проблеми, з якими стикалася у той час судова влада, проєкти постанов Пленуму суду, вироблялись позиції у тих чи інших складних ситуаціях, що були предметом розгляду в цьому суді. Це була, як на мене, дійсно ефективна робота: судовий орган вищої інстанції отримував науково обґрунтовані поради, які були результатом спільної роботи науковців — членів науково-консультативної ради.