Міжнародний розшук та екстрадиція — два поняття, що мають спільне походження, проте застосовуються до різних етапів одного процесу в рамках кримінального провадження щодо особи для подальшого притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку суду.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Поняття міжнародного розшуку та підстави для його здійснення
Міжнародний розшук містить низку заходів, у тому числі оперативно-розшукові дії, слідчі заходи та адміністративні перевірки, спрямовані на виявлення осіб, що скоїли злочин з метою подальшого арешту та видачі (екстрадиції) цих осіб іншій державі. Ці дії координуються Інтерполом — міжнародною спеціалізованою організацією, що об’єднує 195 держав для боротьби зі злочинністю на міжнародному рівні, — або уповноваженими органами держав-членів, і виконуються відповідно до національного законодавства та міжнародних норм.
Законодавством України передбачено, що органи правопорядку мають право здійснювати оперативно-розшукову діяльність для сприяння наданню міжнародної правової допомоги іншим державам. В Україні Інтерпол координує дії правоохоронних органів через Національне центральне бюро Інтерполу України.
Основною підставою для ініціації міжнародного розшуку громадян України є офіційний запит правоохоронного органу України, надісланий до Національного центрального бюро Інтерполу в Україні.
Міжнародному розшуку підлягають особи, які виїхали за межі України та ухиляються від кримінальної відповідальності або відбування покарання за злочини, за які відповідно до українського законодавства передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк не менше шести місяців. Також підставою для міжнародного розшуку можуть бути громадяни України, які пропали безвісти за умови наявності достовірної інформації про їхній виїзд за кордон. Крім того, іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території України, можуть бути оголошені в міжнародний розшук, якщо є відомості про їх злочинну діяльність за межами країни.
Що таке екстрадиція та як здійснюється її процедура?
Також екстрадиція — це процес, у рамках якого одна держава передає особу, обвинувачену або засуджену за вчинення злочину, іншій країні, що має юрисдикцію щодо цієї особи. Цей процес здійснюється за запитом держави, з метою подальшого притягнення особи до кримінальної відповідальності або виконання судового вироку.
Екстрадиції підлягають особи, які вчинили тяжкі злочини, такі як вбивства, тероризм, торгівля людьми, наркотиками, організована злочинність, корупція та посадові злочини. Однак політичні злочини, воєнні злочини, релігійні правопорушення або правопорушення, що не є кримінальними за законами запитуваної країни, зазвичай не підлягають екстрадиції.
Екстрадиція регулюється двосторонніми чи багатосторонніми угодами між державами, але може відбуватися і без наявності такого договору, якщо це передбачено національним законодавством держави, до якої подано запит.
В Україні питання екстрадиції регулюється не лише Кримінальним процесуальним кодексом та спеціальними законами, але й міжнародними договорами. Одним з таких важливих міжнародних договорів є Конвенція про екстрадицію, до якої Україна приєдналася 18 жовтня 2022 року.
Відповідно до Конвенції, екстрадиції не підлягають особи, щодо яких закінчилися строки давності або які вже відбули покарання, були помилувані чи амністовані. Також, якщо особа перебуває під судовим розслідуванням у запитуваній державі за інше правопорушення, або якщо обвинувачений має бути судимий військовим судом чи надзвичайним трибуналом, екстрадиція є неможливою.
Конвенція також виключає екстрадицію у разі політичних злочинів, а також у разі, якщо правопорушення має військовий або релігійний характер. Крім того, екстрадиція не відбудеться, якщо обвинувачена особа є громадянином запитуваної держави.
Процедура екстрадиції в Україні регулюється міжнародними договорами та складається з кількох етапів. Спочатку правоохоронці встановлюють місцеперебування розшукуваної особи, затримують її та повідомляють іноземну державу. Далі застосовується запобіжний захід (тимчасовий або екстрадиційний арешт) до отримання запиту на видачу. Після його надходження органи України перевіряють юридичні підстави для екстрадиції. Якщо всі умови дотримані, ухвалюється рішення про видачу особи запитуючій державі.
Роль міжнародних договорів у регулюванні екстрадиції
Міжнародне співробітництво у сфері екстрадиції здійснюється через двосторонні та багатосторонні угоди, укладені між державами.
Вагоме значення у контексті міжнародного співробітництва у боротьбі із транснаціональною злочинністю, займає Конвенція про екстрадицію 1933 року, до якої Україна приєдналася 18 жовтня 2022 року.
Конвенція встановлює обов'язок країн-учасниць видавати осіб, які перебувають на їхній території і є обвинуваченими або засудженими, якщо запитуюча держава має юрисдикцію для суду та покарання, а злочин, за який вимагається екстрадиція, карається позбавленням волі не менше одного року згідно з законодавством обох держав.
Якщо особа є громадянином держави, до якої надходить запит, вона може бути не видана. Однак у такому випадку держава зобов'язана розпочати кримінальне провадження проти цієї особи за злочин, за який її хочуть екстрадувати, якщо це правопорушення відповідає мінімальним вимогам, визначеним Конвенцією.
Конвенція визначає умови, за яких екстрадиція не здійснюється, зокрема, якщо особа вже відбула покарання або якщо злочин має політичний характер. При дозволі екстрадиції запитуюча держава зобов'язана не застосовувати смертну кару та не судити особу за нові злочини, скоєні після запиту, якщо вони не були включені в нього. Ці обов'язки спрямовані на забезпечення дотримання прав людини, принципів справедливості та міжнародного правопорядку.
Україна приєдналася до Конвенції із низкою застережень, які стосуються специфічних аспектів екстрадиції та забезпечення національної безпеки:
- Застереження до статті 2 — «Україна не видаватиме іншій державі громадян України».
Це означає, що Україна не має зобов'язань передавати своїх громадян для судового переслідування або виконання покарань в інших країнах-учасницях Конвенції. Це застереження відповідає принципу національного суверенітету і гарантує, що громадяни України не можуть бути екстрадовані за межі держави, навіть якщо вони підозрюються у вчиненні злочину.
- Застереження до статті 3 — «Україна може відмовити у видачі особи у випадку, якщо є обґрунтовані підстави вважати, що екстрадиція суперечить інтересам національної безпеки України»
Це застереження дає Україні право відмовити в екстрадиції, якщо існують підстави вважати, що видача особи може зашкодити національній безпеці країни. Така відмова може бути пов'язана з політичними або іншими аспектами, які можуть виникнути в контексті національної безпеки держави.
- Застереження до статей 5 і 9 — «В Україні запити про екстрадицію складає та отримує Офіс Генерального прокурора (під час досудового розслідування) та Міністерство юстиції України (під час судового провадження або виконання вироку)».
Застереження, з якими Україна приєдналася до Конвенції про екстрадицію, дозволяють країні зберігати суверенітет у питаннях екстрадиції своїх громадян і забезпечують захист національних інтересів.
Одним з найважливіших документів є Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 року, яка служить основою для співпраці у видачі осіб, що скоїли злочини. До цієї конвенції було прийнято два протоколи: Додатковий протокол 1975 року та Другий Додатковий протокол 1978 року, які уточнюють умови екстрадиції та розширюють можливості для співпраці між державами.
Ця конвенція передбачає, що держави-учасниці зобов'язуються передавати одне одному осіб, які перебувають на їхній території та підозрюються у скоєнні злочину, що передбачає покарання у вигляді позбавлення волі або інших суворих санкцій. Конвенція також регулює винятки, зокрема, для політичних і воєнних злочинів, що не підлягають видачі, або для фінансових правопорушень, за якими держави можуть обмежити екстрадицію. Одним із важливих положень є право держави відмовити у видачі своїх громадян, проте, в такому випадку, справа передається до національних органів для подальшого розгляду. Крім того, принцип Non bis in idem забороняє видачу особи, якщо вона вже була засуджена за той самий злочин, що є підставою для екстрадиції, а ст. 11 гарантує, що особа не буде піддана смертній карі, якщо країна, що видає, не може забезпечити її скасування. Таким чином, забезпечується баланс між боротьбою зі злочинністю та захистом прав людини.
Крім того, Україна є учасницею таких угод, як Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року, ратифікованої Україною в 1994 році, а також Конвенція Організації Об'єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності 2000 року, яка зобов'язує держави посилювати боротьбу з організованою злочинністю і допомагає в екстрадиції осіб, причетних до такої діяльності.