Насамперед на сьогодні актуальність питання трансферів спортсменів викликана подіями у суспільстві, які призвели до значної міграції спортсменів у напрямі інших країн.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
З одного боку, це є зрозумілим, оскільки у сьогоднішній ситуації закордонні федерації спроможні запропонувати більш комфортні та якісні умови підготовки, зняти зайвий клопіт у цьому питанні.
А з іншого боку, йдеться про авторитет та престиж країни. Тут, на нашу думку, треба знаходити ту формулу взаємодії спортсменів зі спортивними федераціями, яка дасть змогу якнайефективніше діяти задля того, щоб спортсмени залишалися в Україні та продовжували виступи за українські спортивні федерації.
Питання має і моральний аспект. Бо виступ за національну федерацію не може вимірюватися грошима, а без зайвого пафосу може розглядатися як почесний обов’язок будь-якого громадянина представляти країну на міжнародних змаганнях. І в цьому питанні прямого зв’язку з питаннями грошового забезпечення, заробітною платою, іншими матеріальними заохоченнями немає, окрім фінансування необхідних питань підготовки.
Ми розглянемо юридичний аспект цієї справи.
Питання наразі має два основні підґрунтя, навколо яких може проходити обговорення: по-перше, це взаємовідносини державних органів зі спортсменами, по-друге, це взаємовідносини спортсменів зі спортивними федераціями. Слід зазначити, що на сьогодні у цьому питанні повний хаос, викликаний існуванням системи управління збірними командами з боку держави. Так сталося, що держава наразі виконує функції роботодавця для майже усіх членів збірних команд країни. Цим питанням займається підлегле Міністерству молоді та спорту України управління «Укрспортзабезпечення, приймаючи на роботу, укладаючи строкові трудові контракти зі спортсменами, згідно з якими вони працюють, спортсменами-інструкторами, отримуючи заробітну плату і працюючи на цю установу.
З погляду будь-якої міжнародної спортивної федерації, будь-який спортсмен є представником афілійованої національної федерації.
Тож, тоді, коли правила переходів спортсменів з однієї національної федерації до іншої регулюються правилами міжнародних спортивних федерацій, прозорості цьому процесові протистоїть зазначений вище механізм прийняття Міністерством спортсменів до себе на роботу.
Внаслідок цього подібний правовий зв’язок спортсмена зі спортивною федерацією у багатьох випадках виключається або не встановлюється. Як не встановлюється й інший адекватний правовий зв’язок. У деяких випадках спортсмени навіть не стають членами спортивної федерації, яку представляють на міжнародних змаганнях. Це природньо, бо такий юридично вагомий негатив призводить до сприйняття у свідомості спортсменів відповідної федерації як неосновного керуючого елемента у сфері відповідного виду спорту.
Отже, дисбаланс у це питання вносить саме управлінська функція міністерства, згідно з якою, з одного боку, міністерство виконує не тільки не властиву йому функцію, але «підставляє» кожну з національних федерацій, афілійованих до відповідних міжнародних спортивних федерацій, бо створює той негативний правовий зв’язок, який перешкоджає встановленню прозорих відносин між спортсменом і національною федерацією та між спортсменом та світовою спортивною федерацією.
Не слід також плутати зміну громадянства особою, яка одночасно є спортсменом, та зміну спортивного громадянства. Зміна громадянства, так само як і набуття іншого громадянства, автоматично не має наслідком зміну спортивного громадянства. Навпаки зміна спортивного громадянства є похідним явищем від зміни громадянства особою.
Тому, коли постає питання, власне, переходу спортсмену з однієї національної федерації до іншої національної федерації, слід чітко усвідомлювати, що це питання необхідно спрямовувати саме до національної спортивної федерації. Відповідно, вирішуватися воно повинне саме на цьому рівні.
З іншого боку, завдячуючи невизначеності у питаннях взаємовідносин спортсменів з відповідними спортивними федераціями коштом фактичної та юридичної підміни їхньою керуючою функцією Міністерства молоді та спорту України, порушуються права самих спортивних федерацій.
Бо цим правам не кореспондують зобов’язання спортсмена, які могли б бути передбачені у цьому випадку: на кшталт компенсації за підготовку, компенсації за упущені та можливі винагороди, на які мала сподівання федерація, підготовлюючи спортсмена. Кожна федерація могла б на власний розсуд встановлювати ті фільтри та обмеження, які були б адекватними у випадку переходу.
Окремо хотілося б зазначити, що питання фінансування спортсменів збірних команд країни має вирішуватися окремо, й не за рахунок використання одного інструмента – заробітної плати. Тим більше, що ця плата є виключно символічною, й не виконує функції реальної підтримки спортсменів. Фінансування можна й слід провадити за рахунок диференціювання механізмів залежно від спортивних результатів, з використанням різного роду грантів, благодійної допомоги, збільшення витрат на підготовку, преміювання за винагороди тощо.
Щодо наведення порядку у відносинах спортсменів із федераціями та спортсменів з державою, то вочевидь, вони підлягають структуруванню у контексті та з урахуванням вимог чинних правил відповідних міжнародних спортивних федерацій.
З урахуванням викладеного маємо такі пропозиції щодо структурування відносин спортсмен-федерація-міністерство.
По-перше, слід у найкоротші терміни заборонити Міністерству молоді та спорту України укладати будь-які трудові контракти зі спортсменами. Це має стати наслідком відмови від принципу управління спорту з боку держави, закріпленого у ст. 5 Закону України «Про фізичну культуру та спорт», оскільки цей принцип негативно позначається на будь-яких аспектах спорту в Україні та суперечить Олімпійській хартії.
По-друге, слід поступово перейти до прямого фінансування спортивних федерацій у сфері спорту вищих досягнень на підставі даних прозорого рейтингу так, щоб спортивні федерації самі брали відповідальність на себе у питаннях взаємовідносин зі спортсменами, щоб вони мали змогу будувати ці взаємовідносини так, щоб запобігти тим трансферам, коли присутній момент спекуляції або вигоди. Юридичним підґрунтям такої відповідальності є те, що тільки афілійовані національні федерації є суб’єктами правовідносин з відповідними міжнародними федераціями, і тільки вони можуть апелювати до порушення спортсменом відповідних умов у випадку трансферу.
Тільки таким чином ми можемо запобігти хаотичному потоку трансферів українських спортсменів в інші спортивні федерації, навівши елементарного порядку всередині країни.