«Правове положення може витримати перевірку його на якість, якщо це положення є достатньо чітким у переважній більшості справ, які розглядали національні органи».
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Ґавенда проти Польщі»
Протокол про адміністративне правопорушення, пов’язане з корупцією, який складають уповноважені на це посадові особи Національного агентства з питань запобігання корупції та Національної поліції, є одним із доказів, на основі якого суддя місцевого суду встановлює склад адміністративного правопорушення.
За таких умов саме на судову гілку влади покладається важлива роль у забезпеченні «якості закону» шляхом формування єдиної правозастосовної практики, яка зрівняє терези між суспільною нетерпимістю до корупції та законними правами й інтересами особи, яка притягається до адміністративної відповідальності.
Водночас ст. 129 Конституції України вимагає від судді здійснювати правосуддя незалежно та керуючись верховенством права, а норма ст. 7 Кодексу України про адміністративне правопорушення (далі – Кодекс) передбачає, що провадження у справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності.
Так, Кодекс передбачає необхідність розглянути справу про адміністративне правопорушення протягом 15 днів, з’ясувати обставини, визначені
у ст. 280, за результатом чого винести постанову відповідно до ст. 284. При цьому суддя під час підготовки до розгляду справи має вирішити питання, чи належить до його компетенції розгляд цієї справи, оскільки такі справи розглядаються за місцем вчинення правопорушення.
В Єдиному державному реєстрі судових рішень містяться 4 постанови у справі №757/17536/17 щодо повернення протоколу на доопрацювання у зв’язку з недотриманням уповноваженою особою вимог територіальної підсудності. Судді Печерського районного суду м. Києва та Солом’янського районного суду м. Києва по-різному підходили до вирішення питання щодо місця вчинення адміністративного правопорушення.
Майже через рік суддя Печерського районного суду м. Києва розглянув справу №757/17536/17 та ухвалив постанову про її закриття у зв’язку із закінченням на момент розгляду строків притягнення особи до адміністративної відповідальності, не дослідивши її вину у вчиненні адміністративного правопорушення.
У справі №571/1671/17 суд зазначив, що уповноважена особа не врахувала факт перебування особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, у декретній відпустці, у зв’язку з чим остання не працювала, а декларацію мала подавати за місцем проживання, що і є місцем вчинення правопорушення.
У справі №324/1878/17 суд вказав, що оскільки місцем подання інформації про суттєві зміни в майновому стані особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, є офіційний веб-сайт Національного агентства з питань запобігання корупції, воно може бути здійснене з будь-якого місця за допомогою мережі Інтернет. Ідентифікувати таке місце необхідно шляхом отримання відомостей з веб-сайту щодо ІР-адреси, з якої особа здійснювала заповнення відомостей про суттєві зміни в майновому стані.
Враховуючи зазначене, можна окреслити два підходи до визначення місця вчинення адміністративних правопорушень, пов’язаних із корупцією:
- за місцем розташування органу, організації, установи, обіймаючи посаду в якому суб’єкт правопорушення порушив обмеження;
- за місцем, де вчинялися протиправні дії або мала місце бездіяльність.
При цьому, як вбачається з відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень, більшість суддів вважає, що місцем вчинення адміністративного правопорушення (порушення зобов’язань Закону України «Про запобігання корупції») є місце роботи або проходження служби.
Поширеною є практика повернення протоколів для належного оформлення або доопрацювання. Водночас у Кодексі не містяться норми, які наділяють суд такими повноваженнями на будь-якій зі стадій адміністративного провадження, а також не передбачається відповідний вид постанови тощо.
З огляду на зазначене, слід звернути увагу на позицію судді Апеляційного суду Хмельницької області у справі №677/1998/16: «Постанова судді про повернення протоколу про адміністративне правопорушення на доопрацювання виноситься на підготовчій стадії розгляду справи та не є постановою у справі про адміністративне правопорушення, ухваленою по суті».
Водночас допускається повернення протоколу на дооформлення на стадії розгляду справи про адміністративне правопорушення та за клопотанням особи, яка притягається до адміністративної відповідальності (зокрема, рішення у справах №727/10980/17, №688/58/18, №641/5944/17).
Поверталися протоколи на доопрацювання також суддями апеляційної інстанції (постанови у справах №380/1203/17, №754/13578/16), якими рішення суддів першої інстанції скасовувалися, а матеріали справи про адміністративне правопорушення поверталися на доопрацювання уповноваженій особі.
У постанові у справі №225/6917/16 суд дійшов такого висновку: «Чинним законодавством заборонено внесення виправлень у протокол про адміністративне правопорушення після підписання його особою, стосовно якої його складено, а тому необґрунтоване повернення матеріалу на доопрацювання не сприятиме завданням судочинства під час розгляду адміністративних правопорушень».
У справі №365/656/17 суддя зазначив, що належним дооформленням, враховуючи норми Кодексу та вказані положення (порядок складання протоколу), є складання нових протоколів з подальшим врученням їхніх примірників особі, стосовно якої вони були складені: «Усунення описок у протоколах про адміністративні правопорушення шляхом складання супровідного листа є незастереженим законом, а тому неприпустимим».
При цьому постанова про повернення протоколу для належного оформлення не зупиняє перебіг строків притягнення до адміністративної відповідальності, а тому в більшості випадків така судова практика слугує подальшому винесенню постанови про закриття справи на підставі п. 7 ч. 1 ст. 247 Кодексу, без притягнення особи до відповідальності, а в окремій судовій практиці навіть без визначення її вини.
Таким чином, постає проблема неоднакового застосування положень Кодексу щодо процедури вирішення справ про адміністративні правопорушення, спричинена, зокрема, неузгодженістю норм Кодексу, прийнятого за часів Української РСР.
Водночас за весь час дії Закону України «Про засади запобігання та протидії корупції» та Закону України «Про запобігання корупції» Верховний Суд України жодного разу не здійснив узагальнення судової практики розгляду справ про адміністративні правопорушення, пов’язані з корупцією.
До того ж існує неузгодженість положень ч. 5 ст. 7, ст. 250, ч. 1 ст. 287 та ч. 2 ст. 294 Кодексу щодо повноважень прокурора оскаржувати постанови суду у справах про адміністративне правопорушення, яке може бути вирішене виключно в законодавчому порядку. У цьому вбачається одна з умов, що сприяє виникненню кардинально різної практики з розгляду справ про адміністративні правопорушення в одному регіоні.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право на справедливий та публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення (ст. 6).
У п. 24 Рішення у справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) вказав, що поняття «суд, встановлений законом» поширюється не лише на правову основу власне існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Зокрема, ЄСПЛ дійшов висновку, що Верховний Суд України, перевищивши свої повноваження, які чітко були викладені в Господарському процесуальному кодексі, не може вважатися «судом, встановленим законом». Так, у п. 25 цього рішення ЄСПЛ звернув увагу, що суд не має юрисдикції судити, керуючись практикою, яка не має регулювання законом.
Отже, наразі необхідно вирішити нагальну потребу у внесенні змін до положень Кодексу в частині забезпечення чіткої процедури розгляду справ про адміністративні правопорушення, які відповідали б принципу якості закону.