Агресія Російської Федерації (далі – РФ) проти України має таку важливу складову як «інформаційна війна». Секретар РНБО України О.В. Турчинов наголошує, що парадигма гібридної війни спрямована на підрив та руйнування всього комплексу суспільних відносин в об'єкта агресії, знищення волі до опору, у тому числі шляхом інформаційних операцій. Ізраїльський військовий інструктор Цві Аріелі вказує, що інформація – це невіддільна частина будь-якої військової кампанії (сайт «Обозреватель»). На інформаційну і культурну складові ведення війни вказувалося ще у трактаті давньокитайського філософа та військового діяча Сунь Цзи (VI ст. до н.е.): «Підривайте престиж керівництва супротивника й виставляйте його в потрібний момент на ганьбу громадськості»; «Використовуйте в цих цілях співробітництво з найбільш підлими та мерзенними людьми»; «Скуйте волю воїнів супротивника піснями та музикою»; «Робіть все можливе, щоб знецінити традиції ваших ворогів та підірвати їхню віру у своїх Богів» (сайт Groza-News).
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
У країни, що пручається агресії, з’являється природна необхідність обмежень і заборон зазначених впливів. Натомість ці обмеження чи заборони можуть зіштовхуватися із запереченнями, притаманними демократичному суспільству. Наприклад, у відповідь на нещодавню заборону трансляції російського телеканалу «Дождь» в Україні, координатор Комітету захисту журналістів у країнах Європи та Центральної Азії Н. Огнянова назвала цю заборону «незграбною цензурою». Аналогічну заяву зробив віце-президент Freedom House з міжнародних програм Р. Герман. Отже, актуальним є аналіз прийнятності обмежень та заборон відповідного інформаційного й культурного контенту в демократичному суспільстві.
Свобода поширення інформації – не абсолют
При всій повазі до свободи вираження поглядів, свободи поширення та отримання інформації, ці свободи не є абсолютними. Так, у ст. 11 Французькій Декларації прав людини та громадянина (1789 р.), яка залишається складовою сучасної Конституції Франції, вказано: «Вільне повідомлення іншим думок є одним з дорогоцінних прав людини, тому кожен громадянин може вільно висловлюватися, писати, друкувати, несучи відповідальність за зловживання цією свободою у випадках, встановлених законом».
У рішенні Верховного Суду США у справі «Roth v. United States» зазначено, що «безумовне формулювання Першої поправки (до Конституції США) не було призначене для захисту кожного вираження». У рішенні Верховного Суду США у справі «FCC v. Pacifica Foundation» визнано, що «зміст мовлення радіостанції, який був «вульгарними», «образливим» і «шокуючим», не має права на абсолютний конституційний захист, тому необхідно оцінити дії FCC (Федеральна комісія зі зв'язку США) в контексті цієї передачі в ефір».
Європейський стандарт забезпечення свободи вираження поглядів та їх обмежень запроваджений у ст. 10 Європейської конвенції з прав людини (1950 р.):
- Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати та передавати інформацію чи ідеї без втручання органів державної влади й незалежно від кордонів…
- Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками та відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду є необхідними в демократичному суспільстві.
Отже, обмеження можливі, якщо вони встановлені законом. Вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються, зокрема, в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності та/або громадської безпеки. Розглянемо у цьому світлі правомірність обмежень інформаційного та культурного контенту російського походження та/або проросійського змісту.
Обмеження «встановлені законом»
З приводу першого критерію (встановлення законом) варто зазначити наступне. Ще в Доктрині інформаційної безпеки України, затвердженій Указом Президента України від 08.07.2009 р. №514/2009, загрозами інформаційній безпеці країни визнавалися: негативні інформаційні впливи, спрямовані на підрив конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності кордонів України; використання засобів масової інформації (ЗМІ), а також мережі Інтернет для пропаганди сепаратизму; поширення в ЗМІ невластивих українській культурній традиції цінностей і способу життя, культу насильства, жорстокості, порнографії, зневажливого ставлення до людської та національної гідності тощо.
В Рекомендаціях парламентських слухань «Проблеми розвитку українського книговидавництва, книгорозповсюдження та перспективи підтримки книгочитання в Україні», схвалених Постановою Верховної Ради України від 19.11.2013 р. №695-VII, зверталася увага на зниження конкурентоспроможності української книги та стрімке заповнення більшості жанрових ніш українського книжкового ринку імпортованою книгою (переважно з РФ). Однак через оманливе відчуття «епохального гуманізму», як зазначає доктор юридичних наук І.М. Сопілко, ці загрози не були втілені законодавчо. Лише коли в результаті агресії РФ вказані загрози справдилися, була прийнята низка відповідних законів.
Українське право і практика пішли шляхом застосування таких заборон (обмежень): ретрансляція передач російського телерадіомовника; трансляція (поширення) телерадіопродукту виробництва РФ; ввезення з території держави-агресора чи тимчасово окупованої території України видавничої продукції, що може бути розповсюджена на території України; використання певних тем, які шкодять національній безпеці України, в національному телерадіопродукті, в інших ЗМІ (у тому числі друкованих).
Так, законами України заборонено поширення у будь-який спосіб російського інформаційного та культурного контенту, який містить популяризацію або пропаганду органів держави-агресора та їхніх окремих дій, що виправдовує чи визнає правомірною окупацію території України, а саме: використання телерадіоорганізацій для трансляції телепередач, випущених в ефір після 01.08.1991 р. (ч. 2 ст. 6 ЗУ «Про телебачення і радіомовлення»), розповсюдження та демонстрування фільмів, що мають зміст за вказаною тематикою (ст. 15-1 ЗУ «Про кінематографію»), поширення вказаних матеріалів у друкованих ЗМІ (ст. 3 ЗУ «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні») та книжкових виданнях (ст. 28, 28-1 ЗУ «Про видавничу справу»). Крім того, нормою ч. 2 ст. 6 ЗУ «Про телебачення і радіомовлення» заборонена трансляція аудіовізуальних творів (фільмів, телепередач, крім інформаційних та інформаційно-аналітичних телепередач), одним з учасників яких є особа, внесена до Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці України.
Отже, вказані заборони передбачені законодавчо. Тобто, наприклад, якщо телеканал «Дождь» демонструє карту України без Криму, то такий показ спрямований на закріплення у свідомості населення факту окупації цієї української території та суперечить наведеним нормам українського законодавства. А якщо цей телеканал не може по-іншому, з огляду на вимоги законодавства РФ, то йому нема чого робити у телевізійному просторі України.
При цьому не вистачає аналогічних обмежень (заборон) в ЗУ «Про інформаційні агентства» щодо російських інформаційних агентств та інформації, що походить від цих агентств. Адже це ті російські інформаційні агентства, які масово випускали брехливі та пропагандистські «новини» антиукраїнської спрямованості (мовою оригіналів): «распятый мальчик» «мать упомянутого распятого мальчика, которую привязали к танку и таскали по площади» «два раба», «обглоданные снегири, в отличие от синичек патриотичной расцветки», «пьяные негры танцуют на украинских танках», «Яценюк воевал в Чечне и участвовал в пытках и расстрелах российских военнопленных» тощо. Немає жодних підстав дозволяти цим агентствам легітимно поширювати подібну інформацію в Україні.
Представник України при ООН, посол В. Єльченко у виступі в ООН 11.05.2016 р. зазначив: «Жорстока і порочна пропаганда, поширювана державними ЗМІ в Росії, є одним з основних елементів гібридної агресії РФ. Існує необхідність боротьби з такими явищами як державна пропаганда нетерпимості та ненависті». Кінорежисер В. Манський стверджує, що російська «пропаганда не тільки породила війну, вона її постійно підігріває… перебуваючи в Росії, важко протистояти цьому загальному абсолютному простору безмежної брехні».
Обмеження «необхідні у демократичному суспільстві»
Що стосується аналізу правомірності обмежень за двома іншими критеріями (правомірна мета та необхідність у демократичному суспільстві), то відповідність цим критеріям розглянемо у взаємозв’язку.
Так, доктор юридичних наук В.А. Ліпкан вказує на так звану «білу» (легальну) ворожу пропаганду – відверто нелояльну до суб’єкта-адресата, яка ведеться будь-якими ЗМІ, офіційними каналами без приховування її спрямованості та джерела. На телеканалах та в інших державних ЗМІ РФ постійно відбувається відкрита фальсифікація інформації, дискредитація вищих посадових осіб з метою формування негативного ставлення (зокрема, до України). Фактично, пропаганда є способом інформаційної боротьби, який передбачає активний наступальний інформаційний вплив на об’єкт з метою внесення наперед заданих змін до інформаційного простору, що спричинює відповідні зміни у просторі реальності.
Ю.О. Горбань у статті «Інформаційна війна проти України та засоби її ведення» зазначає, що в інформаційній війні проти України РФ застосовує майже весь арсенал впливу на свідомість людей. Зокрема, спостерігачі відзначають, що усі 23 роки незалежності України на кримському телебаченні велася антиукраїнська пропаганда (сайт «Обозреватель»).
Російський журналіст А. Бабченко пише: «Путінська пропаганда дістала з людей всю гидоту, вивернула все найгірше на місце хорошого, дозволила вбивства, ксенофобію, мракобісся, переслідування, цькування, ненависть, агресію, расову нетерпимість… І це виявилося неймовірно ефективним… Я практично впевнений, що жоден «кримнаш» не був би можливим без всіх цих серіалів про ментів, слідчих, вбивства, викрадення, бригади, кілерів, трупаків, розслідування про маніяків, про дитячих гвалтівників, про чоловічину в трилітрових банках і чорнуху, чорнуху, чорнуху» (Соцпортал).
Очевидно, не випадково ще у 2004 р. Президент РФ В.В. Путін висловився проти обмежень у трансляції сцен насильства на російському телебаченні, зазначивши, що внаслідок такої заборони «постраждає патріотичне виховання неповнолітніх, багато в чому пов'язане з демонстрацією фільмів про подвиги та мужність наших співвітчизників» (сайт moral.ru).
Тут варто зазначити, що Рада Європи (далі – РЄ), навпаки, неодноразово висловлювалася за обмеження пропаганди насильства та жорстокості, а саме: в Рекомендації Комітету міністрів РЄ №R(89)7 від 27.04.1989 р. «Про принципи поширення відеозаписів насильницького, жорстокого чи порнографічного змісту», №R(97)19 від 30.10.1997 р. «Про показ насильства електронними ЗМІ», №R(97)20 від 30.10.1997 р. «Про розпалювання ненависті». Щодо України, то ця пропаганда, переважно привнесена на українське телебачення російським теле-, відео- продуктом, не була своєчасно оцінена українською владою як загрозлива (не лише в сенсі загрози для суспільної моралі, але й у сенсі загрози для національної безпеки).
Об’єктивні дослідження свідчать, що сепаратизм та послідовна антиукраїнськість не мали належного підґрунтя на Донбасі чи в Криму, а були привнесені туди ззовні (російською пропагандою). Так, російський дослідник А.А. Ахметов у дисертації «Сепаратизм в России и на постсоветском пространстве и пути его преодоления» (2013 р.) дійшов висновку, що зміцнення інститутів влади та становлення в Україні демократичних процедур і способів взаємодії між політичними інститутами дозволило деактуалізувати проблему російського сепаратизму в Криму.
У книзі «Национальное самоопределение: подходы и изучение случаев» Г.В. Старовойтова зазначає, що права російськомовної більшості в Криму не порушуються українською владою, а рішення проблем Криму має здійснюватися «без виклику суверенітету України». Однак багато людей в Росії, включаючи небагатьох впливових політиків, не бажали прийняти ту ідею, що Крим є частиною сусідньої держави. Ця ж пропагандистська лінія продовжується і далі (2017 р.). Закликаючи до захоплення територій України та Казахстану, «діячі» Держдуми РФ прямо вказують, що «потрібно вести пропаганду, адже кордони не вічні, тому ми повернемося до кордонів держави російської» (сайт «Новое время»).
Житель Донецька згадує події «російської весни» 2014 р. (мовою оригіналу): «Я помню этот «референдум». За несколько дней до этого по одному из российских телеканалов ведущая новостей рассказала, что в Донецке ставят метки на домах русскоговорящих граждан. Мы с женой хихикнули тогда. Какая чушь!.. Потом эту чушь всерьез пересказывали друг другу люди на референдуме… И мы вдруг поняли, что народ массово начал сходить с ума» (сайт Hronika.info).
Український письменник Ю. Андрухович зазначає, що конфлікт на Донбасі – це насправді війна культур. Їхня називається «русскій мір», а наша – «Вільна європейська Україна». Саме на нав’язування «русского міра» скеровується у так звані ДНР/ЛНР ціла армія російської естради, яка своїми плясками та піснями творить ілюзію «народності» терористичних організацій та наявності «ідентічного культурного руського наслєдія» серед народу Донбасу (сайт Groza-News). Наприклад, ЗМІ повідомляли, що «російська співачка Юлія Чичеріна випустила новий кліп, зйомки якого проводилися на Донбасі за участю окупаційних військ» (Соцпортал). У цьому сенсі є абсолютно недоречними стогони щодо заборони на гастролі російських виконавців в Україні. Як риторично запитує актор театру Франка Анатолій Гнатюк: «Чи можливо, щоб під час Другої світової німецький театр приїхав у Москву?».
Якщо ж подивитися, які книжки потрапляють під заборону ввезення в Україну, то серед 38-ми таких зі списку фактично заборонених митною службою до ввезення російських видань – книги ультраправого філософа О. Дугіна, відомого своєю підтримкою самопроголошених республік Донбасу, теле- і радіоведучого С. Доренка, письменника Е. Лимонова, радника російського президента з економіки С. Глазьєва (сайт «Экономические известия»). У січні 2017 р. в магазині у Броварах під Києвом волонтери та ветерани АТО натрапили на стенд книжок з російськими прапорами про ідеали «русского мира». Також там була література із закликами підтримувати Путіна та РФ. Український письменник А. Кокотюха правильно зазначає: «Росія – це не демократична країна. Російський автор, який бажає видаватися в РФ, буде писати на хвилі своєї країни… Нехай це буде і мелодрама, все одно в ній буде «русский мир», а це відверто антиукраїнський зміст» (сайт «Обозреватель»).
Отже, російська пропаганда завдала і завдає величезної шкоди національній безпеці України, реально призводить до війни та загибелі людей, тому обмеження такої пропаганди відповідає легітимній меті – забезпеченню національної безпеки. Вона є необхідною в демократичному суспільстві.
Неприпустимий проросійський внутрішньоукраїнський контент
З тих же причин не може бути прийнятним будь-яке виправдання так званого «ополчення» ДНР/ЛНР, наприклад, як це зроблено в одному з серіалів, показаних на ТРК «Україна». Йдеться про 66-й епізод серіалу «Не зарікайся», в якому терористів «ЛНР» зобразили позитивними героями, а українців – негативними (сайт «Обозреватель»). Цей епізод не можна визнати випадковим на українському телебаченні. Так, телеканал СТБ транслював російську версію «Битви екстрасенсів» за участю терористів (сайт «Обозреватель»). Правильно пише письменник і блогер Я. Валетов: «Політичний опонент – це неозброєна людина, яка дотримується принципово несхожих з тобою політичних поглядів. Але як тільки ця людина бере в руки зброю, як тільки ця людина справою переходить на сторону ворога – він колаборант, терорист і ворог. Ворога треба або знищити, або полонити, або вигнати» (сайт «Обозреватель»).
Варто також зазначити, що Україна та РФ формально є учасниками Європейської конвенції про транскордонне телебачення. Однак РФ не ратифікувала цю Конвенцію та не вважає себе зв’язаною її умовами. Отже, хоча сторони Конвенції (згідно зі ст. 4), гарантують свободу прийому та не обмежують ретрансляцію на своїх територіях програмних послуг, які відповідають умовам цієї Конвенції, виходячи з принципу взаємності, Україна не зобов’язана дотримуватися цієї Конвенції щодо РФ. Наприклад, за аналогією ч. 9 ст. 13 ЗУ «Про рекламу», трансляція (ретрансляція) реклами, яка міститься у програмах та передачах іноземних телерадіоорганізацій, що транслюються (ретранслюються) на території України, якщо іноземні телерадіоорганізації НЕ підпадають під юрисдикцію держав-членів ЄС або держав, які ратифікували Конвенцію, ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ.
Обмеження не лише в Україні
Важливо зауважити, що перед подібними викликами постала не лише Україна. Відомий російський журналіст і блогер Саша Сотнік з цього приводу наголошує: «Цивілізоване суспільство має всі можливі важелі для боротьби з вірусом [путінської пропаганди]. Перший крок вже зробила Великобританія, закривши всі рахунки путінського пропагандистського телеканалу «Russia Today». При цьому «волелюбні стогони» [про свободу слова] не повинні вводити в оману західну громадськість, оскільки фашистську пропаганду не тільки можна, але необхідно забороняти та викорінювати всіма можливими методами: закривати рахунки, позбавляти ліцензій на мовлення, висилати пропагандистів з камерами й мікрофонами на улюблену «імперську батьківщину». Не входити в положення, не піддаватися крикам та умовлянням, а тим більше – не співпрацювати в жодному випадку. Не пускати на поріг. Гнати в шию звідусіль. Пропаганда путінізму повинна бути заборонена тотально і законодавчо» (сайт «Обозреватель»).