Однією з головних засад здійснення судочинства в Україні є обов’язковість судового рішення. На жаль, реалії сьогодення показують, що виграш справи в суді ще не є запорукою відновлення порушеного права, оскільки примусити боржника виконати рішення суду виявляється досить складно.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
На початку 2013 р. Україна зробила важливий крок у бік подолання такого негативного явища як заборгованість із виконання судових рішень. Так, 01.01.2013 р. в Україні набрав чинності ЗУ «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» (далі – Закон №4901-VI), яким встановлено особливості виконання рішень судів, боржниками за якими є державні органи, підприємства, установи та організації.
Законом №4901-VI передбачено, що виконання рішень суду про стягнення коштів із зазначених боржників здійснюється Державною казначейською службою України (далі – Казначейство) в межах відповідних бюджетних призначень. Згідно з даними Казначейства, за перші 2 роки існування програми, передбаченої Законом №4901-VI, ними було виконано близько 16 тис. судових рішень. При цьому наразі залишаються невиконаними понад 175 тис. рішень. Така гнітюча статистика показує, з одного боку, що фізичні та юридичні особи вірять у дієвість законодавства України та використовують усі можливі засоби досягнення справедливості, а з іншого – вказує на неспроможність держави забезпечити дотримання прав і свобод, передбачених не тільки спеціальними законами, а й Конституцією України.
Якщо говорити про кількісний та якісний склад «зацікавлених осіб» у такій категорії правовідносин, безперечно, за кількісним показником на виконанні Казначейства переважають рішення щодо громадян, які домагаються забезпечення своїх пенсійних та інших соціальних виплат (на користь дітей війни, осіб, які постраждали від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, та ін.). Якщо ж вести мову про розміри заборгованості, то більшу частину все ж таки складають рішення на користь юридичних осіб (коли збиткові державні підприємства не можуть розрахуватися за кредитами, оплатити коштовне устаткування тощо).
Однак, незалежно від суб’єктного складу, законодавством передбачений єдиний порядок захисту прав та інтересів осіб в рамках Закону №4901-VI. Таким чином, особі, на користь якої ухвалено судове рішення про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи, необхідно звернутися до відповідного управління державної виконавчої служби та надати необхідні документи для відкриття виконавчого провадження. Якщо ж рішення суду (виконавчий документ) не виконується протягом 6-ти місяців, керівник відповідного органу державної виконавчої служби (далі – ДВС) повинен звернутися до Казначейства, на яке за результатами такого звернення переходить обов’язок перерахувати кошти отримувачу. Строк для перерахування коштів – 3 місяці, після закінчення якого законом передбачена також виплата компенсації в розмірі 3% річних від несплаченої суми. Не виключено, що керівник відповідного органу ДВС може затягувати процес звернення до Казначейства. У такому випадку його бездіяльність може бути оскаржена до суду з вимогою зобов’язати його звернутися до Казначейства для дотримання процедури, передбаченої Законом №4901-VI.
Проте потрапляння повного пакету документів на виконання до Казначейства ще не гарантує своєчасного виконання судового рішення. Як вже зазначалося, Казначейство виплачує кошти лише в межах відповідних бюджетних асигнувань на поточний рік. Так, станом на жовтень 2016 р. загальна заборгованість за рішеннями судів, виконання яких гарантовано державою, становить більш ніж 3,5 млрд грн, з яких у державному бюджеті на 2016 р. було закладено погашення 10% заборгованості, що існує. При цьому виплата таких коштів здійснюється за принципом черговості, тобто реально отримати кошти у 2016 р. можуть особи, які звернулися до Казначейства ще у 2013-2014 рр.
Отже, складається ситуація, коли судове рішення, винесене іменем України, вже не таке й «обов’язкове», як здається на перший погляд та зазначено в Конституції України.
Нинішній порядок погашення заборгованості, вочевидь, не влаштовує багатьох стягувачів. Тому дедалі частіше такі особи звертаються до суду з позовами щодо зобов’язання Казначейства виконувати судові рішення, незважаючи на сформовану чергу погашення заборгованості. При цьому суди, керуючись практикою Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ), приймають рішення про визнання незаконною бездіяльність Казначейства (його територіальних органів), зобов’язують виконувати відповідні судові рішення, а також у деяких випадках зобов’язують у місячний строк подати звіт про виконання судового рішення. Наявність таких рішень певним чином порушує встановлений порядок виплати коштів з боку держави, оскільки фактично змінюється пріоритетність та черговість погашення заборгованості. З іншого боку, жоден зі стягувачів не позбавлений права звернутися з відповідним позовом до суду та відстояти своє право на виконання судового рішення, що гарантоване державою.
Таким чином, на сьогодні головними проблемами, що суттєво знижують дієвість механізму, передбаченого Законом №4901-VI, є недостатність фінансування такої категорії видатків бюджету як виконання судових рішень, що гарантовані державою, а також зміна черговості погашення заборгованості шляхом отримання судових рішень про спонукання Казначейства до виплати коштів.
Як вже було зазначено, дедалі частіше стягувачі намагаються відстояти своє право на своєчасне виконання рішень, що гарантовані державою, через застосування практики ЄСПЛ. Отже, вбачається, що рішення ЄСПЛ самі по собі є окремим дієвим механізмом захисту порушених прав та інтересів осіб, які зневірилися в «гарантіях» держави.
ЄСПЛ є наднаціональною міжнародною судовою установою, яка розглядає скарги осіб щодо порушення їхніх прав державами-сторонами Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція).
Як відомо, Україна ратифікувала Конвенцію у далекому 1997 р. З того часу наша держава визнала для себе обов’язковою юрисдикцію ЄСПЛ. З того ж 1997 р. до держави Україна почали позиватися особи, які не змогли знайти захисту своїх порушених прав у національних судах. Так, підставами звернення до ЄСПЛ є порушення положень Конвенції та Протоколів до неї, а саме: права на справедливий суд; права на ефективний засіб правового захисту; права мирно володіти своїм майном (ніхто протиправно не може бути позбавлений своєї власності).
Згідно із загальним правилом, передумовою звернення до ЄСПЛ є використання особою всіх засобів судового захисту в державі, проти якої спрямовується заява. Однак у випадку із Законом №4901-VI позитивне рішення (винесене на користь особи) може набрати чинності, тобто стати остаточним, вже після розгляду справи в суді першої інстанції. Така обставина унеможливлює використання всіх наявних в Україні рівнів судового захисту (в тому числі апеляційний, касаційний перегляд Верховним судом України). Тому у такому випадку підставою для звернення до ЄСПЛ є невиконання судового рішення про стягнення коштів (а у разі оскарження дій керівника відповідного органу ДВС – також і судові рішення проти ДВС).
Щодо вказаної категорії справ (стосовно стягнення коштів з державних органів, підприємств, установ та організацій) в ЄСПЛ існує злагоджена позитивна практика задоволення заяв (зокрема, «пілотне» рішення ЄСПЛ у справі «Юрій Михайлович Іванов проти України» від 15.10.2009 р., в якому, до речі, визнано правомірність укладання договору з прив’язкою до іноземної валюти). Процедура розгляду таких заяв має прискорений характер. Враховуючи черговість їх розгляду, можна розраховувати, що протягом 2-3 років ЄСПЛ буде прийнято остаточне рішення.
Варто відзначити, що процедура виконання рішень ЄСПЛ в Україні відрізняється від процедури виконання судових рішень в рамках Закону №4901-VI. Так, всі особливості щодо виконання рішень ЄСПЛ врегульовані окремим законом «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Відповідно до вказаного закону, встановлена наступна процедура виконання рішення ЄСПЛ:
Як вбачається з даних таблиці, процедура виконання рішення ЄСПЛ є значно швидшою за виконання рішень, винесених іменем України. Крім того, контроль за їх виконанням паралельно з Європейським судом здійснює також і Комітет Міністрів Ради Європи. Сьогодні, коли Україна усіляко прагне стати повноцінною європейською державою, ці два фактори мають додатково стимулювати наші державні органи своєчасно виконувати рішення ЄСПЛ та дотримуватися стандартів ЄС у сфері судочинства. Безперечно, це має підвищити імідж нашої країни на міжнародній арені.
Отже, в судових спорах відповідачами (боржниками), у яких є неплатоспроможні державні органи або підприємства, позивачі (стягувачі) фактично мають два шляхи виконання судових рішень: відповідно до положень ЗУ «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» та відповідно до положень ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (після отримання відповідного рішення).
На жаль, сьогодні «гарантії» нашої держави у сфері виконання судових рішень не містять насправді дієвих механізмів їх реалізації. Тому враховуючи всі особливості виконання судових рішень в рамках зазначених законів, на нашу думку, наразі можливість захисту своїх прав через ЄСПЛ є більш прийнятною, прозорою та ефективною для отримання позитивного результату для стягувача – зарахування коштів на його банківський рахунок.