«Ви можете придбати у кредит техніку, меблі, предмети інтер’єру, одяг та інше». Саме такі оголошення ми могли найчастіше зустріти в банках та інших фінансових установах декілька років тому. Із початком світової фінансової кризи відбувся й крах споживчого кредитування. Більшість громадян, через зменшення заробітної плати, звільнення чи погіршення стану здоров’я стали не в змозі обслуговувати взяті на себе кредитні зобов’язання. Значна ж частина боржників, з огляду на наш правовий нігілізм та культуру виконання договірних зобов’язань, і не мала на меті повертати грошові кошти. Через вищеназвані причини, в один момент Україна фактично перетворилась на «країну банкрутів».
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Банки у свою чергу почали намагатися повернути видані кредитні кошти усіма можливими способами. Замість зміни способу та строків погашення кредиту, його реструктуризації, зусилля банків зазвичай закінчувалися нарахуванням непомірних штрафних санкцій, примусовою реалізацією майна та пожиттєвим виконавчим провадженням зі стягнення заборгованості. Зважаючи на те, що більшість неплатоспроможних громадян не можуть самостійно подолати «боргову яму», Національний банк України здійснював різноманітні кроки для врятування ситуації. Насамперед була прийнята Постанова № 461 «Про заходи забезпечення погашення кредитів», в якій закликали як кредиторів, так і боржників шукати компромісний та конструктивний спосіб погашення заборгованості. Проте всі подібні правові акти носили рекомендаційний характер і не давали належного результату.
На цьому ґрунті виріс новий ринок колекторських послуг. Через відсутність правового регулювання вирішення питання неплатоспроможних осіб колекторські фірми застосовували різноманітні методи психологічного тиску на громадян (листування, дзвінки, повідомлення про борг за місцем роботи тощо). Водночас з’явилася і велика кількість підприємців, які пропонували населенню позбутися кредитної заборгованості. Автори оголошень «Кредит повертати не обов’язково» вигадували різноманітні судові схеми із коштами в іноземній валюті та реєстрацією громадян як фізичних осіб – підприємців.
Ураховуючи вищевказану ситуацію, законодавець розпочав пошуки шляхів вирішення проблеми. Звернувшись до міжнародного досвіду, найцікавішим вбачалося застосування такого інституту, як «банкрутство – фізичної особи, яка не є підприємцем». Як відомо, Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або оголошення його банкрутом» регулює питання неплатоспроможності лише юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців. Чому ж в Україні на законодавчому рівні не вирішено питання, яке врегульовано в законодавстві багатьох західних держав?