 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
До 20-ти річного ювілею Цивільного кодексу України
До свого 20-ти річного ювілею Цивільний кодекс України у своїй четвертій частині підійшов із колишнім серцем, але з оновленими обладунками. По суті, це означає, що закладена на самому початку концепція не зазнала жодних змін: право інтелектуальної власності є за своєю природою виключним правом, місце якому в системі цивільного (читай, приватного) права.
Варто відмітити, що систематика українського законодавства про право інтелектуальної власності загалом виправдала себе, не викликаючи при цьому особливих сумнівів з погляду її практичної доцільності у вітчизняних цивілістів. Для країни із важким спадком радянського минулого і ринковою економікою початкового ґатунку таке дворівневе регулювання — загальні положення на рівні ЦКУ із подальшим пооб’єктним розвитком правового регулювання в спеціальних законах — виявилося чи не найкращим варіантом з усіх можливих, адже тут в основу закладена вагомість об'єктів права інтелектуальної власності для цивільного обороту, які прирівняно за значенням і вартістю із цивільним оборотом матеріальних цінностей. Ну й юридично було знято всі питання щодо застосовності до відносин права інтелектуальної власності загальних положень цивільного законодавства, зобов’язального права, загальних положень про договір тощо.
І хоча у науковому середовищі час від часу лунають заклики про необхідність створення окремого кодифікаційного акту на кшталт кодексу інтелектуальної власності як єдиного законодавчого акту матеріальних, процедурних та процесуальних норм із відповідним виключенням книги 4 із ЦКУ, ця ідея сьогодні бодай живе лише на папері. Гадається, що у сучасних умовах поява такої кодифікації має розцінюватися лише як крок назад.
Необхідно констатувати, що втручання, яких зазнав ЦКУ, переважно стали наслідком суттєвих трансформацій спеціальних законів, ухвалення змін до яких, а подекуди й нових редакцій, одномоментно передбачало зміни й до 4 книги ЦКУ. З огляду на приписи ч.2 ст.4 ЦКУ такий підхід видається трохи дивним, адже за догматикою права основний акт цивільного законодавства все ж таки вимагає більшої уваги та поваги, щоб не наражати його на несподівані пертурбації. Наприклад, є абсолютно незрозумілим, якою логікою з погляду концептуальної надважливості керувався законодавець, встановлюючи на рівні норми ЦК окремі положення на кшталт норми про використання на основі публічної ліцензії (ст.ст. 444, 455 ЦКУ). Іншими словами, зміни до ЦК завжди мають бути предметом окремого обговорення та однозначно не виступати питанням факультативного порядку.
Зміни, які торкнулися змісту книги 4 ЦКУ, подекуди мають косметичний характер, наприклад, заміна поняття «топографія інтегральних мікросхем» на «компонування напівпровідникових виробів» або замість «Авторське право виникає з моменту створення твору» цю норму подано як «авторське право виникає у його автора в момент створення твору» — з акцентом на первинному суб’єкті права.
Решта змін є, так би мовити, більш значущими. По-перше, на що варто звернути увагу, оскільки йдеться про загальні положення про право інтелектуальної власності — це намагання змінити парадигму розподілу майнових прав на об'єкти, створені за замовленням або у зв'язку із виконанням трудового договору (контракту) — ст.ст. 229, 430 ЦКУ, основною метою було усунення колізії між головним актом цивільного законодавства та спеціальними законами. Між тим всю парадигму тут було зведено до того, що кожний учасник правовідносин має дбати сам про себе. Іншими словами, рухаючись за Рудольфом фон Єрингом, законодавець фактично вказав, що лише в боротьбі особа зможе здобути право своє, що не зовсім узгоджується із доктриною охорони інтересів насамперед автора як первинного суб'єкта права інтелектуальної власності. Водночас хоч й абстрактне, але гарантійне застереження за ст.17 Хартії основних прав Європейського Союзу, певним чином перекликаючись із ст.41 та ст.54 Конституції України, надає певну відповідь про те, кому, власне, права інтелектуальної власності, що виникають, мають належати юридично та стосуватися економічно.
Щоправда, книзі 4 ЦКУ однозначно не вистачає положення про те, чому взагалі надається охорона правам інтелектуальної власності та чому це також відбувається заради дотримання суспільних інтересів сприяння творчості. Саме така законодавча теза має бути одним із фундаментів для економічного аналізу будь-яких законодавчих рішень з питань права.
Зміни стосовно окремих об'єктів права інтелектуальної власності (глави 36, 37, 39 ЦКУ) та способів захисту (ст.432 ЦКУ) є наслідком євроінтеграційних процесів та виконанням зобов'язань за Угодою БТРІПС.
Безумовно, ЦКУ має бути головним майданчиком для втілення концептуальних та керівних юридико-культурних новацій, пов'язаних із, в першу чергу, уніфікацією європейського законодавства про право інтелектуальної власності, яке станом на сьогодні лише щодо авторського права складається аж із 13 директив та двох регламентів. І хоча різнобарвність актів ЄС, включно з судовими актами Суду ЄС, викликає відчуття чогось не зовсім досконалого та хаотичного, однак ці численні кропіткі втручання ЄС є вагомим доробком, який безумовно є надійною основою для «виготовлення» уніфікованого європейського законодавства у цій царині.
Розуміння цього факту є надважливим для України. Насамперед тому, що поняття уніфікації слід відрізняти від схожих або аналогічних понять, які також відображають ідеал прийняття єдиних правових стандартів. Так, на відміну від гармонізації законодавства, сутність якої полягає в активному або пасивному наближенні законодавства, уніфікація фактично спрямована на встановлення нового правового порядку. По суті це означає, що за підсумком цивільне законодавство України, як зразок національного правопорядку, має бути не гармонізоване із європейським правом у цій царині, але бути (згодом) уніфіковане, що, власне, дає підстави при внесенні змін до національного законодавства орієнтуватися не лише на положення тієї ж Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, але відслідковувати та втілювати наявні тенденційні законодавчі рухи, які містяться на рівні нормативних актів ЄС насамперед регламентів («regulations») та директив, щоб потім вдруге не робити ту ж саму роботу. Адже приписи Угоди про асоціацію вже не повною мірою релевантні сучасному стану acquis ЄС. Ті ж самі директиви в жодному разі не можна розглядати як побажання країнам ЄС на майбутнє, це є обов’язкові приписи. А для України на етапі сьогодення саме директиви є своєрідним дороговказом щодо того, в якому напрямку регулювання того чи іншого питання в ЄС в контексті «здійснення права» може розвиватися у майбутньому. Застосування такого підходу на рівні ЦК дозволить Україні бути більш підготовленою до інтервенції європейського права на внутрішній ринок, а також створить умови для більш швидкого інтегрування у єдиний (європейський) ринок об'єктів права інтелектуальної власності.
На жаль, четверта книга ЦКУ не справляє враження проєвропейського кодифікованого акту, а навпаки, змістовно виглядає консервативною, іноді навіть застарілою.
Тому, незважаючи на свої життєві показники, книга 4 ЦКУ потребує ґрунтовного перегляду, починаючи навіть із представленого в ст.420 ЦКУ об’єктного складу стосовно наукових відкриттів та комерційних таємниць. Більш запитаними бачаться все ж таки не просто оновлені обладунки, а новітнє обладнання, здатне забезпечити широкоглядну прозорливу візію розвитку права інтелектуальної власності на майбутнє.