В мережі Інтернет можна знайти багато інформації про сумну статистику реєстрації шлюбів та їх розірвання в Україні. З огляду на зазначене, суттєво зросла кількість судових проваджень, пов'язаних з розірванням шлюбів. Одним із видів спорів, які достатньо часто розглядають суди, є визнання колишнього подружжя таким, що втратило право на користування житлом, та зняття його з реєстрації.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Нижче в цій статті міститься теоретичний та практичний аналіз щодо типової ситуації, коли власником житла (далі – житло) є один/одна з колишнього подружжя (далі – власник) на праві особистої приватної власності. Інший з подружжя (далі – колишній) вселився/лася до житла як член сім'ї після укладення шлюбу з власником. Після розірвання шлюбу власник бажає, щоб колишній звільнив житло. У добровільному порядку домовитися не вдається, тому колишнє подружжя йде до суду. Інші ситуації, наприклад, коли житло належить подружжю на праві спільної сумісної власності, в цій статті не розглядаються, оскільки потребують іншого окремого дослідження.
Розгляд такої категорії справ потребує чимало часу, а судова практика, в тому числі Верховного Суду (далі – ВС), є різною. Однак чому так відбувається? Спробуємо розібратися.
Першим питанням, з яким правники зіштовхуються в таких справах, є визначення норми Конституції України, яка має бути застосована. Оскільки такі справи стосуються житла, то часто суди у своїх рішеннях посилаються на норми ч. 1, 3 ст. 47 Конституції України, згідно з якими: «Кожен має право на житло [...]. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду». Посилання на зазначену норму зазвичай спостерігається в рішеннях, прийнятих на користь колишнього[1]. При цьому судді пояснюють свої рішення захистом колишнього, необхідністю збереження його місця проживання тощо.