Останні правові позиції Верховного суду України, що стосуються договорів фінансового лізингу, дедалі більше завдають удару ринку фінансових послуг.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Так, відповідно до положень ч. 1 ст. 2 Закону України «Про фінансовий лізинг», які кореспондуються з ч. 2 ст. 806 Цивільного кодексу України, відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку, з урахуванням особливостей, які встановлюються цим Законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. При цьому до відносин, пов’язаних з лізингом, не можуть бути застосовані положення, які визначають правове регулювання різновидів договору купівлі-продажу, поставки, а лише їхні загальні положення.
Згідно з ч. 1 ст. 6 Закону України «Про фінансовий лізинг», договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. З аналізу вищезазначених положень ст. 806 Цивільного кодексу України та ч. 1 ст. 6 Закону України «Про фінансовий лізинг» вбачається, що договір фінансового лізингу, предметом якого є транспортний засіб, має бути викладений у простій письмовій формі та не підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню. При цьому до відносин, пов’язаних з фінансовим лізингом, не можуть бути застосовані положення, які визначають правове регулювання різновидів договору оренди, зокрема щодо договору оренди транспортного засобу з фізичною особою, а лише їхні загальні положення.
Отже, положеннями Цивільного кодексу України та Закону України «Про фінансовий лізинг», який є спеціальним нормативно-правовим актом, не передбачено обов'язкового нотаріального посвідчення договору фінансового лізингу.
Що говорить судова практика?
Незважаючи на те, що за останній рік не було жодних змін до законодавства, яке регулює діяльність у сфері надання послуг фінансового лізингу, судова практика у спорах, що стосуються визнання договорів фінансового лізингу недійсними, перевернулася з ніг на голову після правової позиції ВСУ від 16.12.2015 р., яка висловлена у постанові №6-2766цс15.
Спершу в Ухвалах від 14.07.2010 р. та від 02.11.2015 р. ВСУ підтримав позицію судів касаційних інстанцій про те, що нотаріальне посвідчення договору фінансового лізингу, відповідно до ЗУ «Про фінансовий лізинг» та §6 гл. 58 Цивільного кодексу України, не є обов’язковим.
Однак вже 16.12.2015 р. Верховний Суд України у постанові в цивільній справі №6-2766цс15 кардинально змінив свою думку і зазначив: «Відповідно до ч. 2 ст. 806 ЦК України, до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду), з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. Також, виходячи з аналізу норм чинного законодавства, за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) й договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до ст. 628 ЦК України. Згідно зі ст. 799 ЦК України, договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. Відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК України, у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору, такий договір є нікчемним». Таким чином, ВСУ вирішив, що всі договори фінансового лізингу, які укладені з фізичними особами, повинні бути нотаріально посвідченими.
Крім того, варто звернути увагу на те, що позиція ВСУ не одразу знайшла своє відображення в судовій практиці. Так, Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних та кримінальних справ в Ухвалі від 10.02.2016 р. у справі №6-34612ск15 зазначив, що правовідносини, які виникають з договору лізингу, регулюються §6 гл. 58 ЦК України, у якому відсутні положення щодо обов'язковості нотаріального посвідчення такого договору. Аналогічна правова позиція викладена також в Ухвалі ВССУ від 16.03.2016 р. у справі №6-35991ск15.
Починаючи з Ухвали ВССУ від 30.03.2016 р. щодо визнання договору фінансового лізингу недійсним, у зв’язку з відсутністю нотаріального посвідчення, позиція суду касаційної інстанції повністю змінилася. У ВССУ від 30.03.2016 р. зазначено: «Згідно зі ст. 799 ЦК України, договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. Відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК України, у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору, такий договір є нікчемним. Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 16.12.2015 р. у справі №6-2766цс15». Аналогічне обґрунтування визнання договорів фінансового лізингу викладено також в інших Ухвалах ВССУ.
Таким чином, позиція Верховного суду України щодо обов’язкового нотаріального посвідчення договору про фінансовий лізинг є доволі суперечливою без внесення відповідних змін до законодавства, а саме до Закону України «Про фінансовий лізинг», який не містить обов'язковості нотаріального посвідчення такого договору.
Договір визнано судом недійсним… Що далі?
Одразу варто наголосити на тому, що майновий стан сторін не повинен погіршитися внаслідок визнання договору недійсним, адже недійсний договір не спричиняє жодних юридичних наслідків, крім тих, які пов'язані з його недійсністю. Наслідком визнання договору недійсним є реституція: одностороння – якщо зобов'язання за договором було виконано тільки однією стороною, або двостороння – у разі виконання договору обома його сторонами.
Реституцію цілком можна вважати окремим способом захисту цивільних прав, які порушуються у зв’язку з недійсністю правочину, оскільки у ст. 16 ЦК немає вичерпного переліку способів захисту цивільних прав. Отже, застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину можливе лише за наявності рішення про визнання такого правочину недійсним.
Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги у разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги.
Спершу варто визначити, чи передано об’єкт лізингу в користування лізингоодержувачу, тому що від цього залежить, яку саме реституцію буде застосовано судом до сторін. У випадку визнання договору недійсним до моменту передання об’єкта лізингу стороні суди застосовують односторонню реституцію, а саме: зобов’язують лізингову компанію повернути сплачені кошти за договором, які можуть складатися з авансового платежу та адміністративного платежу. Аналогічна позиція викладена у Постанові ВСУ №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 р.
Більш складною є ситуація, коли обидві сторони почали виконувати умови договору, об’єкт лізингу передано в користування, кошти за договором Лізингоодержувач розпочав сплачувати. У такому випадку суди повинні застосовувати лише двосторонню реституцію.
Так, ст. 216 Цивільного кодексу України встановлено правові наслідки недійсності правочину, відповідно до якої у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а у випадку неможливості такого повернення (зокрема, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі) необхідно відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Отже, у разі визнання договору лізингу недійсним з моменту укладення, лізингодавець зобов’язаний повернути лізингоодержувачу сплачені ним лізингові платежі на виконання умов договору. Лізингоодержувач, у свою чергу, зобов’язаний повернути лізингодавцю майно, а саме об’єкт лізингу, яким він користувався у первісному стані. Оскільки повернення об’єкта лізингу, яким протягом певного часу користувалися, у первісному стані є неможливим, лізингоодержувач повинен відшкодувати його вартість.
І тут постає питання, на яке наразі немає відповіді в судовій практиці: яку вартість лізингоодержувач повинен компенсувати лізингодавцю? Чи повернення об’єкта лізингу вже є достатнім для двосторонньої реституції? Оскільки реституція передбачає приведення сторін до того стану, у якому вони перебували до укладення правочину, то суди, застосовуючи її, повинні виходити з того, щоб кожну сторону було повернуто до того стану, у якому вона перебувала до укладення правочину.
Очевидним є те, що саме повернення власнику об’єкта лізингу, який був у користуванні, не відповідає вимогам ст. 216 ЦКУ. Однак не зрозуміло, як саме судам необхідно визначити вартість за користування майном, якщо таке майно не може бути повернуте у первісному стані.
На нашу думку, є два варіанти визначення такої вартості. По-перше, за допомогою експертних установ можна розрахувати амортизацію транспортного засобу (наприклад, за період його використання). По-друге, провести оцінку вартості транспортного засобу на момент його повернення лізингодавцю. У такому випадку буде визначено ринкову вартість об’єкта лізингу, що надасть змогу визначити фінансові втрати лізигнодавця у зв’язку з недійсним договором.
Ситуація для прикладу
Лізингодавець передав у користування лізингоодержувачу об’єкт лізингу вартістю, що складає еквівалент 80 тис. доларів США. Рішенням суду визнано недійсним договір лізингу з моменту укладення та зобов’язано лізингодавця повернути лізингоодержувачу всі кошти, які були сплачені за договором. Однак не було застосовано наслідків недійсності правочину до лізингодавця.
Водночас лізингодавцем було проведено оцінку об’єкта лізингу, відповідно до якої вартість цього транспортного засобу знизилася вдвічі та складає еквівалент 40 тис. доларів США. Таким чином, лізингоодержувач мав би відшкодувати лізингодавцю різницю, яка виникла за час користування об’єктом лізингу, тобто повернути лізингодавцю його втрати за період користування об’єктом лізингу, а саме еквівалент 40 тис. доларів США.
Відповідно до ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, у зв’язку з тим, що рішенням суду, яким визнано недійсним договір лізингу та застосовано односторонню реституцію лише до лізингоодержувача, права лізингодавця є порушеними, оскільки Об’єкт лізингу, який повернутий лізингодавцю після користування, не поверне останнього до того стану, в якому він знаходився до вчинення правочину.
Тому з викладеного вбачається, що лізингодавцю необхідно звертатися в суд з позовною заявою щодо застосування наслідків недійсності правочину, тобто застосування реституції щодо лізингодавця, оскільки саме повернення лізингодавцю об’єкта лізингу, який був у вжитку, порушують його майнові права.
Крім того, варто зазначити, що Вищий господарський суд України у своїх постановах від 15.04.2010 р. у справі №16/558 та від 28.03.2011 р. у справі №16/558 зробив наступний правовий висновок: «Фактичне користування майном на підставі договору фінансового лізингу у разі його недійсності унеможливлює проведення між сторонами реституції, адже використання майна – справа безповоротна, і повернути сторони у первісний стан практично неможливо. Оскільки за договором неможливо повернути вже здійснене користування майном, такий договір має визнаватися недійсним і припинятися на майбутнє». Тобто Вищий господарський суд України стверджує про неможливість проведення реституції між сторонами у випадку визнання недійсним договору лізингу, якщо майно перебувало у користуванні.
На нашу думку, визнання недійсним договору та припинення його дії саме на майбутнє є правильним вирішенням цієї проблеми. Адже користуючись певний час майном, у випадку визнання недійсним договору лізингу, лізингоодержувач не зможе повернути лізингодавцю майно у такому ж стані, яке було ним отримане до укладення договору. А отже, і платежі, сплачені лізингоодержувачем за фактичний час користування майном, поверненню не підлягають.
Підсумовуючи, варто зазначити, що Верховний суд України Постановою від 16.12.2015 р. створив нові перепони при здійсненні діяльності лізингових компаній. До того ж Верховний суд України не надав жодного роз’яснення у контексті ст. 216 Цивільного кодексу України щодо застосування наслідків недійсності правочину.
Крім того, 19.07.2016 р. однією з лізингових компаній було подано до Конституційного суду України звернення про офіційне тлумачення положень ч. 1 ст. 2 та ч. 1. ст. 6 ЗУ «Про фінансовий лізинг, ч. 2. ст. 799 §5 «Найм (оренда) транспортного засобу» та ч. 2. ст. 806 §6 «Лізинг» гл. 58 «Найм (оренда) Цивільного кодексу України. На нашу думку, офіційне тлумачення Конституційним судом зазначених норм нарешті уніфікує судову практику щодо обов’язковості чи не обов’язковості нотаріального посвідчення договорів фінансового лізингу.