Достатньо непростими в аспекті визначення предмета доказування та у площині правильного застосування норм матеріального права є спори про визнання заповіту недійсним, визнання права власності в порядку спадкування та похідні від них. Чинність заповіту пов'язується законом з дотриманням вимог щодо його форми та посвідчення (ст. 1257 ЦК). При цьому невідповідність заповіту вимогам закону означає його нікчемність.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Підхід до волевиявлення заповідача визначив його місце у спадкових відносинах новий ЦК України, в якому норми про спадкування за заповітом передують нормам про спадкування за законом. Якщо в першому випадку підставою виникнення права на спадкування є виражена воля спадкодавця, то у другому – презумпція, виражена в нормах закону.
На практиці виникає чисельна кількість спорів щодо спадкування, в тому числі щодо порушень під час посвідчення заповіту та недотримання вимог щодо його форми. Однак слід зазначити, що не завжди порушення закону під час посвідчення заповіту є підставою для визнання його нікчемним, тому необхідно ретельно підходити до питання правової позиції у процесі вирішення такого спору. Отже, на що необхідно звернути увагу в цій категорії справ та яка наразі існує судова практика, враховуючи останні правові висновки Верховного Суду:
- Відсутність у заповідача паспорта громадянина України не може бути підставою для визнання заповіту недійсним у зв’язку з тим, що в цьому випадку визначальним для нотаріуса було саме встановлення особи, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії. Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 19.06.2019 р. у справі № 753/6796/16-ц, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22.07.2020 р. у справі № 750/2008/18.
- Відсутність у заповіті певних реквізитів, що не позбавляє можливості встановити особу спадкодавця, свободу його волевиявлення, час, місце вчинення заповіту, особу, яка його нотаріально посвідчила, не може розцінюватися як порушення форми заповіту.
- Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення не є підставою для визнання відмови від прийняття спадщини недійсною на підставі ст. 229 ЦК України.
- Зміна думки щодо відмови від спадщини у зв`язку з невиконанням у майбутньому певних домовленостей особою, на користь якої здійснена така відмова, не може бути достатньою та обґрунтованою підставою для визнання заяви про відмову від спадщини недійсною на підставі ст. 229 ЦК України.
- Відмова від прийняття спадщини може бути визнана судом недійсною на підставі ст. 233 ЦК України, якщо її здійснила особа за наявності одночасно двох умов: під впливом тяжкої для неї обставини та на вкрай невигідних умовах, чим скористалася друга сторона правочину. Крім того, має бути причинно-наслідковий зв’язок між тяжкими обставинами та відмовою від прийняття спадщини. Зміна думки щодо відмови від спадщини у зв`язку зі смертю в подальшому особи, на користь якої здійснена така відмова, не може бути достатньою та обґрунтованою підставою для визнання такої відмови недійсною.
- Якщо особа не вчинила дій щодо прийняття спадщини (у встановлені законом строки не заявила про свої спадкові права), то у неї відсутня юридична зацікавленість у встановленні недійсним заповіту, складеного спадкодавцем на користь іншої особи, оскільки право на спадкування їй не належить внаслідок спливу строку на його реалізацію.
- Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини. Заповіт щодо майна, вказаного у спадковому договорі, складений і посвідчений під час дії спадкового договору, який надалі був розірваний в судовому порядку, не може бути визнаний недійсним на підставі ч. 2 ст. 1307 ЦК України.
- Заповіт, посвідчений (виданий) службовою особою (нотаріусом) на тимчасово окупованій території, на якій органи державної влади, посадові та службові особи України не здійснюють свої повноваження, є нікчемним. Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 07.11.2014 р. № 1085-р. «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та переліку населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення».
- Відповідно до положень ст. 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їхня діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені в порядку, не передбаченому законом. Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими ч. 2 цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків. Відповідне положення міститься у постанові КЦС ВС від 28.08.020 р. у справі № 185/2052/19.
- Посвідчення нотаріусом заповіту не в межах свого нотаріального округу не впливає на форму правочину і не може бути підставою для його нікчемності з огляду на вичерпний характер підстав нікчемності, визначених у ч. 1 ст. 1257 ЦК України. Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у справі № 522/9893/17.
Практика ЄСПЛ виходить із принципу співмірності наслідків порушення закону. Наприклад, про це йдеться у рішенні ЄСПЛ у справі «Сьорінг проти Сполученого Королівства», в якому зазначається, що «в основі усієї Конвенції лежить пошук справедливого балансу між загальними інтересами суспільства і вимогами щодо захисту основних прав індивіда», (зокрема, в контексті дієвості концептуальних засад мирного володіння майном). Це означає, що ті негативні наслідки, які мають слідувати з порушення закону, не повинні таким чином впливати на майновий стан особи, щоб це явно та очевидно перевищувало значущість правопорушення. Саме це спостерігається у разі ухвалення судом рішення про нікчемність заповіту як наслідку порушень нотаріального законодавства про посвідчення нотаріусом правочину поза межами його округу.
Велика Палата Верховного Суду наголосила: «Штучно віднаходити підстави для того, щоб визнати заповіт нікчемним, коли нотаріус посвідчив заповіт, навіть не в межах свого нотаріального округу, видається вкрай нерозумним».
Окрім того, визнання заповіту нікчемним без встановлених законом підстав позбавляє особу, яка набула у власність майно в порядку спадкування, права мирного володіння своїм майном (зазначено у ст. 1 протоколу Першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), а якщо особа мала його набути, то правомірного очікування цього.
ЄСПЛ у своїх рішеннях у справах «Малахер та інші проти Австрії» від 19.12.1998 р., «Бурдов проти Росії» від 07.05.2002 р., «Прессос Компанія Нав`єра С.А.» та інші проти Бельгії» від 28.10.1995 р., «Пайн Велі Девелопмент ЛТД» та інші проти Ірландії» від 23.10.1991 р. визначив, що під поняттям «майно» розуміється не лише майно, яке належить особі на праві власності згідно із законодавством країни, в якій виник спір, але й «активи», які можуть виникнути, «правомірні очікування»/«законні сподівання» особи.
Верховний Суд у своїй практиці щодо нікчемності правочину та її наслідків у низці постанов зазначав, що нікчемним є правочин, недійсність якого була встановлена законом, і для визнання його недійсним не потрібне рішення суду. Також це стосується односторонніх правочинів, одним з яких є заповіт. Щодо наслідків встановлення нікчемності останніх, то в судовій практиці змінився підхід. Зокрема, на це вказує постанова об’єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі ВС від 01.03.2021 р. у справі № 473/1878/19, в якій Суд відступив від низки своїх висновків.
Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був спрямований до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої зацікавленої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, рецисорний позов).
Натомість нікчемним вважається той правочин, недійсність якого встановлена законом, для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (ч. 2 ст. 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.
Згідно з висновком Великої Палати ВС, викладеного у постанові від 19.04.2019 р. у справі № 463/5896/14ц, якщо недійсність певного правочину була встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша зацікавлена особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Відповідно до ч. 4 ст. 1254 ЦК України, якщо новий заповіт був визнаний недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, встановлених ст. 225 і 231 цього Кодексу. З огляду на зазначене, об’єднана палата Касаційного цивільного суду у складі ВС дійшла таких висновків:
- ч. 4 ст. 1254 ЦК України стосується тільки тих випадків, коли новий заповіт був визнаний недійсним через дефект волі заповідача на підставі ст. 225 ЦК України (заповідач у момент вчинення заповіту не усвідомлював значення своїх дій та/або не міг керувати ними) чи ст. 231 ЦК України (заповіт був складений під впливом насильства), дія попереднього заповіту відновлюється;
- ця норма розрахована тільки на визначення правових наслідків недійсності оспорюваного заповіту (відповідно до ст. 225, 230 ЦК України) та не регулює впливу нікчемності заповіту на відновлення попереднього заповіту;
- вказана норма не може регулювати правові наслідки нікчемності заповіту, це обумовлено тим, що нікчемний заповіт не породжує будь-якого правового результату;
- у разі нікчемності другого заповіту слід вести мову не про відновлення чинності першого заповіту, а про те, що вчинення наступного нікчемного заповіту не може скасовувати попередній заповіт;
- положення ч. 4 ст. 1254 ЦК України є винятком із загального правила про наслідки недійсності правочину, а отже, за аналогією не можуть бути застосовані; також немає підстав застосовувати аналогію закону (ч. 1 ст. 8 ЦК України), оскільки питання наслідків нікчемності правочину (зокрема, заповіту як одностороннього правочину) врегульовано ч. 1, 2 ст. 216 ЦК України.
Об’єднана палата Касаційного цивільного суду ВС, проаналізувавши положення Закону України «Про нотаріат» та Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 р. № 296/5, зазначила, що нотаріус зобов`язаний мотивувати свої дії, спрямовані на відмову у вчиненні нотаріальної дії. Водночас нотаріусу заборонено лише безпідставно відмовляти у вчиненні нотаріальної дії.
ВС звернув увагу на неврахування судами того, що нікчемний заповіт не породжує правових наслідків, тому не впливає на попередній заповіт та не може його відновлювати чи скасовувати. Наступний нікчемний заповіт не скасовує попередній, а тому в такому випадку вважаються неправомірними дії нотаріуса щодо відмови у вчиненні нотаріальної дії на підставі ст. 1254 ЦК України, яка стосується недійсності заповіту.
Отже, слід враховувати, що заповіт передбачає особисте здійснення заповідачем права на вільне волевиявлення, яке будучи належним чином вираженим, підлягає правовій охороні після смерті заповідача.
Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання. Негативні наслідки, які випливають з порушення закону під час посвідчення заповіту, не завжди є підставою для визнання його нікчемним, вони не повинні таким чином впливати на майновий стан особи, щоб це явно та очевидно перевищувало значущість правопорушення.