12 листопада 2020, 12:59

Рік реформи банкрутства: зосередження на розв’язанні штучних проблем

Олександр Бірюков
Олександр Бірюков д.ю.н., професор

Остання реформа законодавства про банкрутство тривала кілька років і закінчилась прийняттям у 2018 р. спеціального у цій сфері права закону в новій редакції. Кодекс з процедур банкрутства об’єднав дві системи банкрутства — корпоративне і банкрутство фізичних осіб. З прийняттям цього закону практично завершилось оформлення цієї сфери законодавства, процедури банкрутства нині поширюються практично на усіх приватних осіб — юридичних і фізичних.


Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!


Нагадаємо, ще протягом розробки Кодексу та підготовки проєкту до другого читання, а також у період між прийняттям Кодексу та введенням його в силу багато мовилось про необхідність продовження удосконалення цього спеціального закону, оскільки, як завжди буває, у процесі реформування цієї сфери законодавства розробникам законодавчих пропозицій не вдалося повністю реалізувати усі завдання, що тоді стояли перед ними. Тому залучені до розробки закону фахівці домовились продовжувати процес удосконалення правового регулювання відносин неплатоспроможності і після прийняття Кодексу. Йшлось про необхідність проведення на першому етапі впровадження Кодексу з процедур банкрутства постійного моніторингу застосування правових норм оновленого корпоративного банкрутства та банкрутства фізичних осіб з метою інституційного забезпечення впровадження нового законодавства, у т.ч. легкого «запуску» системи банкрутства фізичних осіб.

Загальний огляд подій у сфері вдосконалення законодавства про банкрутство протягом першого року дії Кодексу з процедур банкрутства дає підстави для досить сумних підсумків: небагато зроблено у цій сфері, а те, що, зроблено має сумнівну цінність для покращення національної системи банкрутства.

Критична оцінка того, що було зроблено за рік існування оновленого законодавства у сфері банкрутства, веде до ще одного висновку: це був рік створення штучних проблем, а потім їх вирішення з загрозою для цілісності правового регулювання відносин неплатоспроможності. А враховуючи те, що ключові проблеми у сфері банкрутства так і залишились невирішеними, можна сказати, що цей рік став роком втрачених можливостей.

Низка добре всім відомих проблем залишається на порядку денному реформи законодавства про банкрутство. Як була основною в країні процедура ліквідації (хоча преамбула закону називає відновлення платоспроможності головним завданням процедур банкрутства), так воно і залишилось. Закон не виконує ту роль, яку визначив у свій час законодавець — відновлення платоспроможності боржників та ефективна ліквідація неспроможних осіб. Іноді здається, що преамбула до Кодексу є визначенням цілей абсолютно іншого закону, не пов’язаного з банкрутством.

Крім того, Кодекс чомусь пропонує боржникові та кредитору звертатись до суду з проханням порушити справу про банкрутство, а не зі зверненням про розв’язання конкретних проблем заявника у визначений законодавством спосіб. Як не було ніколи у спеціальному законі критеріїв неплатоспроможності, що мають застосовувати судді, так вони і не з’явились. Частина закону протягом досить довгого часу залишається практично мертвою. Деякі положення чинного закону містять певні неузгодженості теоретичного характеру тощо. Цей перелік прогалин чинного законодавства у сфері банкрутства, про які пишуть науковці та говорять в експертному середовищі більше 20 років, можна продовжувати. Зрозуміло, що краще знайти незначні, а ще краще технічні неузгодженості і вирішити їх швидко для звітування про значні успіхи.

Важливих і нагальних проблем у зазначеній сфері правового регулювання сьогодні немало. При цьому здається, що протягом минулого року основні зусилля спільноти фахівців спрямовувались на розв’язання практично штучних чи фантомних проблем. Для підтвердження такого припущення можна звернутись до річної історії законопроєктної роботи у цій сфері та аналізу деяких отриманих результатів.

Звільнення арбітражних керуючих від виконання обов’язків учасника у справі про банкрутство без зазначення причин

Комусь здалося, що суддя зобов’язаний виконувати рішення кредиторів — їхнього колегіального органу, створеного пропонування шляхів розв’язання проблем заборгованості у справі про банкрутство. На досить явну штучність цієї проблеми вказували представники експертного середовища, висловлювались сумніви щодо того, що суддя повинен беззастережно виконувати рішення кредиторів. По-перше, це прямо суперечить положенням процесуальному закону — суддя повинен мотивувати своє рішення. По-друге, щоб мотивувати, судді треба заслухати усіх учасників судового процесу і дати оцінку їх аргументам. Це є вимогою процесуального закону і відповідає принципам належного здійснення правосуддя. По-третє, у справі про банкрутство роль судді більше нагадує діяльність свого роду контролера: здійснюючи правосуддя, він враховує інтереси усіх учасників справи (тут йдеться про економіку) і наглядає за належним дотриманням встановлених законом норм і процедур, а у разі виникнення суперечки, постановляє виважене, а головне, обґрунтоване рішення.

Сталося так, що хтось запевнив спільноту фахівців у існуванні конфлікту правових норм, і всі кинулись виправляти чинне законодавство. Дивно, та у процесі дискусії навколо цієї «проблеми» були тільки поодинокі заклики щодо необхідності належного і у повному обсязі застосування норм процесуального законодавства. Не були почуті аргументи на користь того, що не можуть функції судді зводитися до здійснення ролі виконавця іноді сумнівних рішень однієї зі сторін спірних правових відносин.

Нагадаємо, протягом часу, поки намагались вирішити цю проблему, з’явилась судова практика належного застосування відповідних норм Кодексу з процедур банкрутства. Судді у конкретних справах показали професійність і зрілість, постановляючи рішення, які є виваженими і належно обґрунтованими, що показувало всю примарність загроз коректному застосуванню процесуальних норм обох кодексів — Кодексу з процедур банкрутства і Господарського процесуального кодексу.

 Валютні позичальники

У процесі розробки, а потім прийняття Кодексу з процедур банкрутства постійно нагадували про існування невирішеної проблеми врегулювання відносин заборгованості між банківськими установами та валютними позичальниками. Дійсно, ця проблема існувала досить довгий час, розв’язати її намагались різними засобами, у т.ч. шляхом прийняття спеціального закону. І тут з’явилась пропозиція вирішити цю певною мірою соціальну проблему за допомогою банкрутства.

Необхідно зазначити, що правова суть цих відносин договірна, і цивільне законодавство містить усі необхідні механізми розв’язання можливих проблем із повернення кредитних коштів, що містяться у договірному праві, і без необхідності застосовувати складні, довгі і дорогі процедури.

Коротко відносини, що стали предметом регулювання, можна охарактеризувати таким чином.

У ті часи банки пропонували два кредитні продукти для придбання житла: можна було взяли кредит у гривні під високий відсоток або під маленький відсоток в іноземній валюті. Хто планував повертати кредит у гривнях, брали у борг гривневі ресурси, а ті, у кого доходи були у валюті, могли брати кредит в обраній іноземній валюті. Зрозуміло, той, хто не мав постійних доходів у валюті, розумів, що доведеться цю валюту десь брати: або позичати у родичів, або купувати на ринку.

Ринок змінився, і як результат, такі позичальники звернулись до держави, щоб вона, по суті, призначила тих, хто буде погашати їхні кредити, і таким чином перекласти цей тягар на інших. Всі розуміють, що у таких ситуаціях інші — це усі громадяни країні, які платять податки. Тож народні гроші повинні булі піти на погашення боргів валютних позичальників, яким стало дорого придбавати іноземну валюту на ринку і не вдалось домовитися з банками про реструктуризацію заборгованості. Важливо нагадати, що більшість осіб, які опинилась у цій скрутній ситуації, за повідомленнями асоціацій банків, успішно домовилися з банками про реструктуризацію боргу.

Тут важливо зазначити, що відповідно до суті цих правових відносин, квартира належить тій особі, яка повністю сплатила її вартість. У цій ситуації це банк. Банк як фактичний власник квартири передав особі (позичальнику) цю квартиру в тимчасове користування до моменту повернення усієї її вартості. Відповідно до договірного права, якщо позичальник не повертає кредитні кошти з платою за їх використання, квартира залишається у особи, яка за неї заплатила — у банку. В іншому випадку підриваються основи договірного права.

У процесі підготовки проєкту Кодексу до другого читання з’явилась ініціатива вирішити цю вже занадто політизовану проблему стосовно невеликої групи валютних позичальників не зовсім адекватним способом — через внесення схеми погашення боргів цих кредиторів у законодавство про банкрутство. Було розроблено та узгоджено з банківською спільнотою окрему систему заходів з реструктуризації таких боргів і встановлено кінцевий строк для того, щоб знову не перетворювати цю проблему на вічну. Вже після вступу в силу Кодексу і практично без аналізу того, як виконуються відповідні положення закону, вирішили перенести виконання відповідних положень Кодексу з процедур банкрутства на новий мораторний строк.

Всім зрозуміло, що мораторій — це перенесення вирішення проблеми на майбутнє. Відповідно до практики використання мораторіїв в Україні, скоріше  за все, мова може йти про відмову вирішувати проблему взагалі із сподіванням на те, що вона вирішиться колись сама. Народна мудрість каже: або падишах помре, або віслюк здохне.

Зміни законодавства про банкрутство для долання наслідків пандемії

На початку цьогорічної пандемії Україна долучилась до всесвітнього руху підтримки бізнесу на час існування обмежень, введених у зв’язку з COVID-19. Серед усіх відомих засобів підтримки бізнесу було обрано один, який у країнах світу практично не застосувався як основний, і без додаткових заходів — проста заборона звертатись до суду з заявою про порушення справи про банкрутство.

Прийняття рішення про тимчасову заборону звертатись до суду з заявою про порушення справи про банкрутство у світі використовувалося як додатковий засіб вирішення проблем, а головна увага приділялась заходам з допомоги підприємцям, які опинились у скрутній ситуації, викликаній введенням обмежень у сфері ведення бізнесу. Хоча і з великою затримкою, закон був прийнятий у середині червня.

Зауважимо, розробка цього закону показала, що його автори не зовсім розуміють роль банкрутства у ринковій економіці та переваги процедур з відновлення платоспроможності боржників для вирішення економічних проблем у державі у часи криз, про що свідчили численні звернення експертного середовища і до Міністерства юстиції України, і до Президента України з проханням не підписувати прийнятий закон.

Нібито мав місце чудовий приклад результативності роботи законодавчого органу, але стався збій. Замість того, щоб негайно вжити важливі заходи для допомоги бізнесу і громадянам у складний для країни час, сталося кількамісячне затягування виконання досить технічної дії — підписання прийнятого закону. Сьогодні передбачені у прийнятому законі заходи «застаріли», в країні вже інша ситуація, яка вимагає кардинально інших рішень. Вийшло так, що передбачені у прийнятому в червні законі заходи, які, за впевненістю їх авторів, повинні були допомогти бізнесу, не були використані, допомога держави виявилась тільки на словах.

Бюджетні установи

Комусь примарилось, що суддя з прийняттям Кодексу з процедур банкрутства почне банкрутити державу. Хтось десь висловив припущення, що того через те, що законодавець не зазначив у законі, що суб’єктами банкрутства не можуть бути державні органи, боржники почнуть масово подавати заяви про банкрутство держави в особі державних органів. Це виглядає дивним, оскільки закон вимагає від судді встановити в судовому засіданні неспроможність боржника виконати зобов’язання за цивільно-правовим правочином. Важко уявити собі ситуацію, коли на рахунках Казначейства не знайдеться коштів для погашення боргу, скажімо, за прибирання приміщень якогось державного органу.

Пояснюючи особливість становища держави у справах про банкрутство, своїм студентам я наводжу вислів одного американського юриста, який сказав, що держава — це корпорація, яка ніколи не стане банкрутом. Він це пояснював просто: держава може надрукувати стільки грошей для розрахунку, скільки треба, і більше. Додам, коли я пояснював суть такої дискусії в Україні іноземним колегам і експертам міжнародних організацій, у них це викликало тільки одну реакцію — здивування. Вони запитували: а що, у вас можливо таке, щоб держава не виконувала свої зобов’язання за цивільно-правовими правочинами? Це виглядає так, що законодавець підтвердив існування такої проблеми в країні.

У зв’язку з цим виникало ще одне запитання: яка статистика в Україні щодо заборгованості державних органів за цивільно-правовими правочинами,? Що викликало таку занепокоєність стосовно неможливості держави виконувати свої майнові зобов’язання і, зрештою, необхідність законодавчо убезпечити державу від банкрутства? В результаті виникла пропозиція ввести таку категорію боржників (бюджетні установи) у чинне законодавство про банкрутство. Що це змінило? Ймовірна відповідь: нічого. Тільки витрачено час і зусилля фахівців, що могли б піти на більш корисні речі.

Здається, тут є ще одна дивна обставина, що заслуговує уваги: як це було зроблено. Законодавець ввів у спеціальний у сфері банкрутства закон нову категорію боржників — бюджетні установи, і відразу вивів їх з-під дії цього закону, та ще й заборонив відновлювати їхню платоспроможність за межами справи про банкрутство. Унікальна законодавча техніка!

У якості підсумку хочеться сказати, що рік пройшов, але в результаті виявився втраченим для сфери банкрутства, для дійсного покращення чинного законодавства. Упущено можливості краще пристосувати нове законодавство до реалій у сфері економіки у складні часи та наблизити спеціальний закон до найкращої світової практики.

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати