Завдяки справі про банкрутство ПрАТ «Геркулес» маємо чіткі ознаки та алгоритм визнання фраудаторним будь-якого правочину, що здійснюється між учасниками господарських правовідносин.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Процес досягнення однієї з основних цілей процедур банкрутства — максимально можливого та справедливого задоволення вимог кредиторів — останнім часом збагачується все новими й новими інструментами. Конкретика, якої бракує у законодавстві, продовжує активно створюватися практикою Верховного Суду.
Вже нікого не здивуєш застосуванням правових позицій ВС стосовно покладення субсидіарної відповідальності на власників та менеджмент банкрута з метою збільшення ліквідаційної маси, відновлення порушених прав кредиторів і погашення їх вимог. Суд вже не затвердить остаточний звіт ліквідатора без дослідження цього питання.
Така ж доля чекає на ще один інструмент поповнення ліквідаційної маси, який наприкінці минулого року був ретельно розписаний судовою палатою з розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду. Йдеться про постанову судової палати КГС ВС від 24.11.2021 р. у справі № 905/2030/19 (905/2445/19), де визначені ознаки фраудаторних правочинів — улюбленого способу боржників ховатися від сплати боргів.
Виникнення нових правових позицій спричинив розгляд позовних вимог АТ «Банк Кредит Дніпро» у межах справи про банкрутство ПрАТ «Геркулес», у якому кредитор запідозрив боржника у вчиненні низки правочинів щодо відчуження нерухомого майна виключно з метою уникнення майнової відповідальності перед кредиторами.
Хто має право звертатися з позовами
Визнанню недійсними правочинів боржника присвячена ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства. Проте, звертає увагу судова палата, КУзПБ є частиною цивільного/господарського законодавства, тому до правовідносин, які регулює цей Кодекс як спеціальний нормативно-правовий акт, можуть застосовуватися також норми Цивільного кодексу України, зокрема щодо загальних підстав для визнання недійсними правочинів за участі боржника. Визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за ст. 16 ЦК України, положення якої кореспондуються з положеннями ст. 20 Господарського кодексу України. Загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені ст. 215 ГК України.
Відповідно до ЦК України, для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідні:
- подання позову однією зі сторін правочину або іншою зацікавленою особою;
- наявність підстав для оспорення правочину;
- встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб’єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
Судді ВС підкреслили, що кредитор (кредитори) та арбітражний керуючий є тими зацікавленими особами у справі про банкрутство, які мають право звертатися з позовами про захист майнових прав та інтересів з підстав, передбачених нормами ЦК України, ГК України чи інших законів, у межах справи про банкрутство, і таке звернення є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість відновлення порушених прав кредиторів та боржника.
Більше того, судова палата вважає, що у разі встановлення наявності фраудаторних правочинів боржника, вчинених у підозрілий період, подання заяв про визнання таких правочинів недійсними — обов’язок арбітражного керуючого, робота якого спрямована на виявлення та повернення майна боржника у справі про банкрутство, і це є свідченням безсумнівної повноти дій ліквідатора у ліквідаційній процедурі. У випадку відсутності підстав для твердження, що правочини боржника, укладені у підозрілий період, є фраудаторними, ліквідатор зазначає про таку відсутність у своєму остаточному звіті. Невиконання зазначеного обов’язку є підставою для відмови господарським судом у затвердженні звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу, що узгоджується з положеннями ч. 4 ст. 65 КУзПБ.
Неприпустимість зловживання правом
Загалом правочин — це дія, яка вчиняється для досягнення дозволеної законом мети (набуття майна тощо) і характеризується такими ознаками:
- це завжди вольовий акт, тобто дії свідомі;
- це правомірні дії, тобто вчиняються відповідно до закону;
- спеціальна спрямованість на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків, тобто у правочину завжди є правова мета.
Ст. 13 ЦК України встановлює, що цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. Отже, можна стверджувати, що учасники цивільних відносин при здійсненні своїх прав зобов’язані діяти добросовісно, утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб.
Не допускаються дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом у інших формах. У зв’язку з цим слід дійти висновку, що межею реалізації принципу свободи договору має бути неприпустимість зловживання правом.
Таким чином, робить висновок судова палата, договір, який укладений з метою уникнути виконання договору та зобов’язання зі сплати боргу, є зловживанням правом на укладення договору та розпорядження власністю, оскільки унеможливлює виконання зобов’язання і завдає шкоди кредитору. Такий договір може вважатися фраудаторним та може бути визнаний судом недійсним за позовом особи, право якої порушене, тобто кредитора.
Фраудаторними правочинами в юридичній науці та в останні роки в українській судовій практиці називають договори, що вчиняються з метою завдати шкоди кредитору. Цей термін походить від англ. fraud — шахрайство, підробка, афера.
Межа між фіктивними та фраудаторними правочинами
Судова палата вважає за необхідне розмежувати кваліфікацію фіктивних та фраудаторних правочинів.
Фіктивний правочин, на відміну від фраудаторного, виключає наявність наміру створити юридичні наслідки в момент його вчинення, що, у свою чергу, унеможливлює виникнення будь-яких майнових наслідків, оскільки такий правочин їх не породжує. Оскільки на підставі фіктивного правочину відсутня можливість передачі майна, restitutio in integrum виключається самою його юридичною конструкцією. Якщо ж буде встановлено, що така передача de facto відбулася, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний, тому норма ст. 234 ЦК України не підлягає застосуванню, адже фіктивний правочин de jure не породжує будь-яких правових наслідків. У свою чергу, правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами (ч. 3 ст. 234 ЦК України).
Що ж до фраудаторного правочину як зловживання правом, то намір заподіяти зло є неодмінним і єдиним надійним критерієм. Фраудаторні угоди — це угоди, що завдали шкоди боржнику. Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються боржником як до, так і після настання строку виконання зобов’язання, спрямованого на ухилення від виконання обов’язку.
Ознаки фраудаторного правочину
Судді ВС виділили такі критерії:
- момент вчинення оплатного відчуження майна або дарування (вчинення правочину в підозрілий період — протягом 3 років до порушення провадження у справі про банкрутство, після відкриття судової справи, відмови в забезпеченні позову і до першого судового засідання у справі);
- контрагент, з яким боржник вчинив оспорювані договори (родичі боржника, пов’язані або афілійовані юридичні особи);
- щодо оплатних цивільно-правових договорів важливе значення має ціна (ринкова, неринкова).
Судова палата також звертає увагу на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02.06.2021 р. у справі № 904/7905/16: «Поручитель, який став солідарним боржником у зв’язку з невиконанням позичальником свого обов’язку у кредитному зобов’язанні, що виникло первинно з його волі та згідно з його бажанням, не є абсолютно вільним в обранні варіантів власної поведінки. Його дії не повинні призводити до такого стану, в якому він ставатиме неплатоспроможним перед своїми кредиторами. Боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов’язані зі зменшенням його платоспроможності) після виникнення у нього зобов’язання, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом, спрямованого на недопущення (уникнення) задоволення вимог такого кредитора».
Отже, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов’язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності і набуває ознак фраудаторного правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам.
Підсумовуючи, слід зазначити, що фраудаторним може виявитися будь-який правочин, що здійснюється між учасниками господарських правовідносин, який укладений на шкоду кредиторам. Такий правочин може бути визнаний недійсним в порядку позовного провадження у межах справи про банкрутство відповідно до ст. 7 КУзПБ на підставі п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України як такий, що вчинений всупереч принципу добросовісності, та ч. 3, 6 ст. 13 ЦК України з підстав недопустимості зловживання правом. На відміну від визнання недійсним фіктивного правочину лише на підставі ст. 234 ЦК України.