 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Україна продовжує крокувати до Європи. Однією із запорук успіху на цьому нелегкому шляху є привабливість держави для закордонних інвесторів. Однак для того, щоб вкладати гроші в економіку держави, іноземці мають бути впевнені в належному правовому захисті своїх інтересів. І якщо національні суди такої впевненості гарантувати не можуть, вони принаймні мають забезпечити переконання у тому, що легітимність вердиктів іноземних судових установ на території України не підлягатиме сумніву. Як захистити іноземні домовленості та чи всі вони мають виконуватися на теренах держави, судді разом з іноземними фахівцями обговорили під час міжнародного семінару «Визнання та виконання рішень міжнародних комерційних арбітражів та іноземних судів в Україні – погляд ззовні».
Загальні правила
Відбувся форум 27.05.2016 р. у будівлі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ. Разом з Судом його організаторами виступили Комітет з альтернативних вирішень спорів Асоціації правників України, юридичні фірми «Engarde» та «Baier», а також юридичне бюро ЄПАП Україна.
Участь у зустрічі взяли судді районних, апеляційних судів м. Києва та Київської області, ВССУ, судді міжнародних судів, науковці та адвокати. Перша сесія присвячувалась обговоренню проблем дійсності арбітражних угод. Модерувала її адвокат, партнер АК «Engarde» Ірина Назарова. У ролі доповідачів виступили королівський адвокат, баррістер Essex Court Chambers Річард Міллетт та професор Університету королеви Мері в Лондоні Лукас Містеліс. Вони розповіли про норми англійського права, на які передусім має звертати увагу арбітраж в Туманному Альбіоні.
Так, на думку спікерів, розпочинати слухання необхідно з дослідження власне угоди, а також формальних вимог, прописаних в ній. Традиційно, в англійському праві угода має бути укладена в письмовому вигляді. Однак останні зміни, внесені до іноземного законодавства, допускають трактувати як угоду зносини, підтвердженні телеграмами, листами тощо.
Далі потрібно встановити, чи визнають угоду обидві сторони. Дійсність документу повинна регулюватися законами країни, в якій він був укладений. До слова, потрібно дуже прискіпливо ставитися до того, хто ж, власне, є стороною угоди. Адже не завжди такою можна вважати, скажімо, материнську компанію, «дочка» якої виступила підписантом.
Угода може бути оскаржена у випадку порушення контракту між сторонами. Водночас, вона не залежить від контракту і має виконуватися, навіть якщо контракт визнаний недійсним. Щоправда, теоретично, можна визнати не чинною й арбітражну угоду, однак це є досить складним. Разом з тим, коли розпочинається арбітражна справа, сторони можуть укладати додаткові контракти, які регулюватимуть процес оскарження.
Суд має повноваження приймати рішення щодо виконання угоди, виходячи зі своєї юрисдикції, зважаючи на виконання зобов’язання щодо конфіденційності інформації, яке має низку виключень.
Варто зважити на те, що перелік загальних правил не є запорукою єдності арбітражної практики, зокрема у частині того, нормами законодавства якої країни слід послуговуватись. Так, існує кілька прикладів, коли не були застосовані закони країни, де приймалось арбітражне рішення. Скажімо, це характерно для угод, орієнтованих на Лондонський арбітраж, щодо них застосовується переважно англійське право.
Мінімальні вимоги
На переконання Л. Містеліс, простити визнання та виконання арбітражної домовленості можна, якщо прискіпливо поставитися до змістовного наповнення самого документу. Мінімальні вимоги до нього можна знайти в Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йоркська конвенція 1958 р.), а також у низці інших документів, виданих Комісією ООН з права міжнародної торгівлі (UNCITRAL).
Не зважаючи на те, що чітких інструкцій щодо правозастосування там немає, комплекс відносин, які виникають з підписання угоди, на думку спікера, можна уявити у вигляді піраміди, де сама угода знаходитиметься на верхівці, а все інше складатимуть погодження сторін щодо проведення арбітражу.
Що ж до самої угоди, то вирішуючи питання можливості її правозастосування, необхідно виходити з наступного. Слід встановити формальну та матеріальну дійсність угоди, її сферу застосування, можливість звернення до арбітражу, наявність/відсутність наслідків прийняття арбітражного рішення. Важливо визначити, до якого з договорів сторін має відношення угода, адже сторони можуть підписати кілька погоджень і лише одне з них підкріпити арбітражною домовленістю.
Від того, наскільки ретельно буде досліджена арбітражна угода, залежить, який стандарт її правозастосування буде обраний. Втім, доповідач зауважив, що слово «стандарт» є не зовсім влучним, адже стандартів у царині міжнародного арбітражу не існує. Натомість, є конкуренція між арбітражними судами та судами загальних юрисдикцій, які бажають самотужки опікуватись торговими справами.
Нова інституція
Не погодилися з Л. Містелісом учасники другої сесії заходу, повноваження з модерування якої були покладені на партнера ЄПАП Україна Ілону Цекелі. Обидва спікери (суддя Верховного суду Республіки Австрія Мітіас Неймер і партнер Baier Attorneys at Law австрієць Ерхард Бьом) одноголосно запевнили, що такої конкуренції не існує.
До того ж суди загальних інстанцій відіграють чималу роль у визнанні міжнародних арбітражних угод. Водночас, самі підприємці більше довіряють саме «арбітражникам» через те, що помилка «державного» володільця мантії може обернутись для нього лише оскарженням вердикту в апеляційному порядку. Натомість, у багатьох країнах суддя арбітражного суду нестиме персональну матеріальну відповідальність, яка може сягати кількох мільйонів доларів.
Проблеми ж у «арбітражників» та у їхніх колег із загальних юрисдикцій є спільними. Наприклад, однією з таких проблем є інтерпретація міжнародного законодавства, у тому числі й Нью-Йоркської конвенції. У деяких країнах, скажімо, в Англії, Німеччині, Швейцарії (про що говорили під час першої сесії) функціонують інституції, що уніфікують арбітражну практику. Запрошені фахівці закликали українських суддів розглянути можливість створення такої на теренах нашої держави. Чи зважать українські юристи на рекомендацію – не відомо. Однак на інших заходах під час професійних обговорень вже пролунала думка про можливість створення українського арбітражу, який працював би поряд із системою господарських судів. Про перспективи втілення цієї ідеї в життя, а також про проблемні аспекти, з яким зіштовхуються українські володільці мантій, розглядаючи іноземні угоди, журналіст «ЮГ» поцікавився у правників після закінчення сесії.
На підставі взаємності
Більш детально про виконання рішень іноземних арбітражів йшлося після обіду. Одним зі спікерів, котрий торкнувся цієї теми, став партнер ЄПАП Україна Маркіян Ключковский. Він розповів про те, що відповідно до ст. 390 Цивільного процесуального кодексу, за наявності чинного міжнародного договору, виконання рішення на території України презюмується так само, як і виконання рішень українських судів на території держави, де була укладена арбітражна угода.
Іншими словами, йдеться про так званий принцип взаємності, тобто визнання дійсності правової системи іншої держави, якщо ця держава визнає дійсність правової системи України. Водночас, у ст. 11 закону «Про міжнародне приватне право» зазначається, що суд або інший орган застосовує право іноземної держави незалежно від того, чи застосовується у відповідній іноземній державі до подібних правовідносин право України.
Попри це, українські суди можуть зважити на відсутність взаємності. Однак у такому випадку цей факт має бути доведений. Тягар доведення, відповідно до ст. 60 ЦПК, покладається на відповідача.
Доведення відсутності взаємності є дуже нелегкою справою. Адже, якщо у якійсь країні й було відмовлено у визнані конкретного рішення, це не означає відсутності взаємності. Як правило, про таку відсутність свідчитимуть тамтешні правові норми, які не дозволять виконати українське рішення в принципі. Якщо ж у країні існують норми, які, навпаки, дозволяють виконати рішення українського суду, то про відсутність взаємності мова йти не може.
І хоча українські суди не часто звертаються до ст. 390 ЦПК (за 2010-2012 рр. норма про визнання іноземних рішень на підставі принципу взаємності застосовувалась один раз), прецеденти з’являються. Так, у 2013 р. Апеляційним судом м. Києва було визнане рішення Високого суду Північної Ірландії.
Не зважаючи на те, що між Україною і Сполученим Королівством Великобританії та Північної Ірландії договір про правову допомогу відсутній, заявники надали докази фактичного виконання в Британії українського судового рішення у справі «Мерчант Інтернешнл Компані» проти НАК «Нафтогаз України» (Постанова Вищого господарського суду України від 29.06.2009 р.). На цій підставі суд визнав наявність взаємності.
У 2015 р. цей же суд задовольнив клопотання про визнання та виконання рішення Суду Другої інстанції міста Ашаффенбурга (Федеративна Республіка Німеччина). Того ж року Острозький районний суд Рівненської області задовольнив клопотання про визнання та виконання рішення Вищого суду юстиції, підрозділ Ченсері у Лондоні.
Однак, не зважаючи на позитивні прецеденти, спікер особливо зауважив, що судам слід сміливіше застосовувати ст. 390 ЦПК.
Коментарі:
Ірина Назарова, адвокат, партнер адвокатської компанії Engarde:
Окремі українські фахівці, в контексті реформування національного судочинства, висувають ідею створення арбітражу в Україні при системі господарських судів. Як Ви вважаєте, чи буде наш арбітраж здатний конкурувати з Англією або Швейцарією?
- Для того, щоб конкурувати на рівних з такими потужними інституціями, новоствореному арбітражу потрібен буде досвід ведення подібних справ протягом тривалого часу. Однак все залежить від того, хто ввійде до його складу. Якщо списки арбітрів будуть відкритими й включатимуть шанованих правників-фахівців найвищого ґатунку, думаю, можна говорити про конкурентоспроможність такого органу.
- А чи не виникне конфлікт між арбітрами та суддями, адже спікери говорили про такий в інших державах?
- На мою думку, конфлікт існує далеко не в усіх державах, де діють арбітражі, оскільки більшість країн Старого Світу є юрисдикціями, які сприятливо ставляться до арбітражу. Конфлікт може виникати тоді, коли державні суди не вірно застосовують право та скасовують арбітражні рішення у зв’язку з так званим порушенням публічного порядку, хоча, насправді, йдеться про порушення тієї чи іншої норми національного законодавства.
Дмитро Луспеник, секретар пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ:
- З якими проблемами доводиться зіштовхуватись українським суддям при розгляді питань визнання та виконання рішень іноземних арбітражів?
- Однією з юрисдикційних підстав невизнання арбітражної угоди є її недійсність. Проблема полягає у тому, що дійсність угоди є волевиявленням сторін. Тож часто вони намагаються довести протилежне, наприклад, вказуючи на те, що не були підписантами документу. Саме про це говорили під час семінару іноземні фахівці. У цій частині в українських суддів постає питання меж втручання державного суду у дійсність угоди.
- А чи довіряють іноземці українським судам, коли ті починають розглядати такі питання?
- Представники іноземних держав позитивно ставляться до участі українських судів у вирішенні цих питань. Водночас, якщо ми відмовляємо у виконанні рішення, часто адвокати незадоволеної сторони оприлюднюють свою думку з приводу того, що суди невірно трактують положення Нью-Йоркської конвенції, невірно розуміють підстави втручання державних судів у рішення іноземних арбітражів тощо.
- Колись журналісти «ЮГ» чули від фахівців, що вирішення справи в арбітражі є дорогим задоволенням, тож дешевше буде звернутися до державного суду. Чи відповідає це дійсності?
- Навпаки, арбітражі були створені як інституції для альтернативного вирішення спорів з метою уникнення тривалості розгляду справ у державних судах, а також з метою запобігання чималим судовим витратам.