Андрій АНОХІН, доктор юридичних наук, суддя Шевченківського районного суду міста Києва, у великому інтерв’ю для «Юридичної Газети» розповідає про те, як змінилася професія судді в умовах війни й реформ, чому цифровізація не повинна знеособлювати суд, як захищатися від тиску і що сьогодні є головною опорою правосуддя.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
— Андрію, ви суддя вже понад 13 років. Як за цей час змінилася ваша професія? Розкажіть про свій шлях судді.
— Професія судді змінилася докорінно, вона перебуває у постійній трансформації, віддзеркалюючи трансформацію суспільства. Запит суспільства — відкритість судової системи, руйнування пострадянських уявлень про недосяжну та замкнуту судову систему та, як наслідок, введення професії судді у публічний простір. На сьогодні суддя є не лише носієм владних повноважень у розрізі здійснення правосуддя, а й гарантом прозорості, обґрунтованості, неупередженості, незалежності та професіоналізму на кожному етапі вказаної діяльності.
Наразі судова система фактично демонструє публічно весь процес здійснення правосуддя через систему «Електронний суд»; надає можливість як учасникам справ, так і будь-яким особам слідкувати за стадіями судового розгляду та їхнім результатом на сайті «Судова влада України»; судді публікують судові рішення в Єдиному реєстрі судових рішень, забезпечують можливість присутності вільних слухачів на судових засіданнях.
Мій шлях на посаді судді — це шлях практики, а не теорії, це шлях від дізнавача з оформлення матеріалів дорожньо-транспортних пригод до професійного судді. Він був непростим, але завжди мотивованим переконанням, що закон має служити людині, а суд — бути останньою лінією захисту її прав. Ці переконання досі залишаються фундаментом моєї професійної діяльності.
— Перша інстанція — це серце судової системи. Як виглядає звичайний день судді місцевого суду?
— Робочий день судді місцевого суду складається як із запланованих подій, так і з таких ситуацій, які виникають раптово та потребують швидкого реагування і розв’язання. Так, зазвичай ранок починається з перегляду призначених на день судових справ: цивільних, кримінальних, справ про адміністративні правопорушення, клопотань слідчих органів. Далі відбуваються судові засідання, які заплановані заздалегідь, а також судовий розгляд невідкладних клопотань слідчих органів, таких, наприклад, як дозвіл на проведення обшуку, застосування запобіжних заходів, продовження їхніх строків тощо. Часто судові засідання тривають до вечора, і судді продовжують працювати поза межами робочого часу, щоб охопити весь обсяг справ та підготуватися до наступного дня.
Для мене як для судді столичного місцевого суду робочий день — це постійне балансування між судовим процесом, підготовкою рішень і внутрішньою дисципліною в режимі високої концентрації із глибинним розумінням, що за кожною справою стоїть доля окремої людини. Важливо зазначити: велика частина роботи відбувається поза залом судових засідань. Суддя — це не лише арбітр у залі, а й дослідник, аналітик, стратег у справедливому врегулюванні спору, психолог, координатор свого мініофісу.
— Яке у вас зараз навантаження? Як знизити його без шкоди для якості правосуддя?
— Навантаження залишається значним. У середньому це десятки справ на тиждень, понад 200–300 справ на місяць, зокрема невідкладні клопотання та справи. Це дуже серйозне навантаження, яке створює ризик не лише вигорання, а й зниження якості обґрунтувань та оперативності ухвалення рішень. Наприклад, у 2024 році я розглянув 360 цивільних справ, 1900 клопотань слідчих органів та понад 100 справ інших категорій (справ про адмінправопорушення та адміністративних позовів).
На мою думку, зменшення навантаження у першій інстанції потребує комплексного підходу, а саме забезпечення заповнення кадрового голоду як у суддівському корпусі, так і в апараті суду, бо без помічника, секретаря судового засідання, працівників канцелярій суду (у столичних судах це поширена проблема) фактично блокується здійснення правосуддя. Крім цього, слід робити акцент на розвитку інституту досудового врегулювання спорів (медіації) та на ефективній цифровізації процесу.
— Чи є справи, які найбільш складні або цікаві? Які тенденції у спорах?
— На моє переконання, немає абсолютного поділу на складні та прості справи. Інколи звичайна, як здається на перший погляд, справа про стягнення аліментів, заборгованості по аліментах та неустойки в процесі розгляду може виявитися досить складною не лише з погляду емоційності учасників, а й обрахунку періодів стягнення, їхніх сум тощо.
Складною на сьогодні є категорія справ, пов’язана з відшкодуванням шкоди, завданої внаслідок збройної агресії рф: визначення підсудності, належного відповідача та ін.; оголошення фізичної особи померлою у розрізі застосування строків, визначених ст. 46 ЦК України; встановлення факту смерті на тимчасово окупованій території, території з активними бойовими діями в частині достатності доказової бази, поданої заявником для встановлення такого факту, тощо.
Хоч якими б складними справи не були, як би часто не змінювалася судова практика, вирішення конкретної справи потребує глибокого її вивчення, аналізу правових норм та пошуку шляхів їх застосування у конкретній ситуації, що змушує і стимулює кожного суддю постійно вчитися й тримати руку на пульсі змін законодавства та судової практики Верховного Суду.
— Яку роль суддя першої інстанції відіграє у трансформації системи?
— Це, безумовно, ключова роль. Суддя першої інстанції є обличчям правосуддя для конкретного громадянина, який приходить за захистом своїх прав та інтересів до суду, фактично за допомогою. Якщо перший контакт із судовою системою викликає довіру, то далі все будується на міцному фундаменті. Саме від того, як судді першої інстанції ведуть процес, мотивують рішення, взаємодіють зі сторонами, залежить, чи отримає громадянин не лише формальне вирішення його спору, а й відчуття справедливості.
— Яка частина реформи справді працює в суді? Що пріоритетне для першої інстанції?
— Безумовно працюючими елементами судової реформи є автоматизований розподіл судових справ, відкритість судових засідань, доступ до правосуддя для громадян в умовах воєнного стану через можливість надсилання документів, подання доказів, участі в судовому засіданні в режимі ВЗК через систему «Електронний суд». Це підвищує довіру до судової системи та показує її прозорість. Звичайно, в умовах воєнного стану бувають збої у роботі системи «Електронний суд», однак ця система значно спрощує та покращує для громадян процес здійснення правосуддя.
Досить сповільненими є процеси заповнення суддівського корпусу новими суддями, судові добори зазвичай тривають роками, що позбавляє працюючих суддів першої інстанції надії на помірне навантаження, спокійний розгляд справ і складання судових рішень у визначені строки, оскільки постійна робота на межі людських можливостей призводить до професійного вигорання та впливає як на кількісний, так і якісний показник розгляду справ.
Отже, пріоритетом повинна бути стабільна й незалежна кадрова політика, забезпечення адекватного рівня матеріально-технічної бази судів, реальний захист від втручання у здійснення судочинства, сталий професійний розвиток судді та гарантована можливість кар’єрного зростання.
— Що в судовій реформі здається декларативним або відірваним від реальності?
— Щоб реформа не втратила зв’язок із реальністю, вона має спиратися на зворотний зв’язок із тим, хто щоденно здійснює правосуддя. Важливо, аби реформи не лише відповідали очікуванням суспільства чи міжнародних партнерів, а й були практичними, послідовними і такими, що зміцнюють довіру до суду через стабільну роботу кожного суду, кожного судді.
— Чи є реальний суддівський голос у реформі?
— Голос є, але він не завжди буває почутий. У професійних колах судді через такі професійні організації, як Рада суддів, асоціації формують позиції судової системи. Проте реального впливу суддівська спільнота, наприклад, на законодавчий процес, часто не має, він розмивається через політичний тиск або недовіру до самоорганізації судової спільноти.
Варто будувати мости між судовою системою та суспільством, а не стіни. Треба посилювати не лише інституційне представництво, а й навчати суддів комунікації, публічному виступу, участі в аналітичному процесі реформ, а відповідним законодавчим органам — враховувати позиції судової спільноти, оскільки здебільшого вони формуються крізь призму правозастосовної практичної діяльності.
— Наскільки важливою є відкритість суду до суспільства?
— Це ключовий і критично важливий фактор довіри. Відкритий суд — це не лише відчинені двері в залі судового засідання, а й доступна мова судового рішення, зрозумілий процес, передбачувана поведінка судді. Я завжди прагну, щоб людина виходила із зали судового засідання з відчуттям, що її вислухали, навіть якщо рішення не на її користь. Однак відкритість має межі: вона не повинна перетворювати судовий процес на шоу.
— Як підвищити довіру громадян до судової системи? Що суспільство не розуміє про вашу роботу?
— Потрібно показувати реалії. Суспільство часто не уявляє, що суддя — це не абстрактна система, не робот і не штучний інтелект, а конкретна людина, яка вирішує десятки, сотні справ на тиждень, працює в умовах постійного стресу і підвищеної правової відповідальності. Суспільство часто не бачить того, що суддя працює під подвійним тиском — закону і громадської думки. Мій внесок — це стабільність і неупередженість, щоденна послідовність у всіх рішеннях.
— Чи має бути суддя у публічному просторі?
— Так, але з урахуванням професійної межі. Публічність — це частина відкритості: суддя може виступати експертом, роз’яснювати право, формувати правову культуру, але не має права коментувати конкретні справи, критикувати колег, висловлювати політичні погляди та розділяти політичні заяви. Соцмережі — це інструмент, що потребує виваженості.
— Як ви ставитесь до публічної критики суду?
— Критика — це частина демократичного процесу. Але конструктивна критика — це про рішення, аргументи, процедури, а маніпулятивна критика, яка спрямована на персону судді, коли частини рішення виривають із контексту — це, на мій погляд, дії, які спрямовані на підрив довіри до суду, спосіб зруйнувати легітимність системи. Особисто я за 13 років роботи суддею навчився фільтрувати такі сигнали, але інституційно ми, судді, потребуємо кращого захисту суддівської репутації, захисту від тиску не лише фізичного, а й інформаційного.
— Чи відчували ви тиск? Як захищатися від нього?
— Так, були такі ситуації, пов’язані з тиском як у прямій формі (звернення із запитами на суд щодо надання персональної інформації про мене; подання скарг до ВРП у процесі розгляду справи; емоційний пресинг сторін у судовому процесі), так і в непрямій формі (інформаційний тиск шляхом публікації замовних статей в онлайн-виданнях щодо мене та членів сім’ї; написання дописів у телеграм-каналах і відповідних коментарів). На мій погляд, найкращий спосіб захиститися від тиску — діяти строго в межах закону. Крім цього, судді гостро потребують захисту на рівні закону від інформаційного тиску.
— Яке правило для судді непорушне?
— Неупередженість. У будь-якій справі, незалежно від публічного резонансу, складності, політичного фактора, суддя повинен бути вільним від тиску, емоцій, власних упереджень. Це не просто формальна позиція, а стан внутрішньої чесності перед самим собою.
— Як змінюється суддівська етика у 2020-х?
— Етика стає динамічною. Сьогодні етика — це не лише доброчесність, а й комунікація, цифрова поведінка, здатність діяти в кризових ситуаціях і всупереч зовнішнім факторам (повітряні тривоги, обстріли, відсутність електропостачання, відсутність секретарів судових засідань чи помічників) робити все для того, щоб правосуддя продовжувало здійснюватися.
— Що думаєте про ЄСІТС?
— Єдина інформаційна система — це крок вперед у цифровізації правосуддя, який потребує доопрацювання. Система дійсно спрощує документообіг, доступ громадян до правосуддя, фіксацію судового процесу, але на практиці ми, на жаль, часто стикаємося з технічними збоями, обмеженням доступу, дублюванням функцій. Потрібна постійна підтримка і навчання користувачів.
— Що скажете про «електронного суддю»?
— Штучний інтелект не може замінити суддю, але у певних аспектах може допомогти судді у здійсненні правосуддя, зокрема робити підбірку для судді та перевіряти релевантність і чинність законодавства та практики ВС, яка наведена сторонами у процесуальних документах; виявляти пов’язані або схожі справи; виявляти у проєкті судового рішення граматичні та логічні помилки. Тобто фактично виконувати шаблонні дії, але ШІ безсилий у прийнятті рішення, що вимагає оціночного судження, емпатії, гуманітарного підходу.
— Які риси головні для судді?
— У реаліях сьогодення це, безумовно, стресостійкість! А також витримка, професіоналізм, вміння чути, дисципліна, саморефлексія, здатність визнавати помилки і, звісно, постійна готовність вчитися.
— У чому ризик вигорання?
— У надмірному навантаженні, постійному стресі та у знеціненні важкої комплексної роботи — здійснення правосуддя. Професійне вигорання — це стан, у якому, не побоюся сказати, сьогодні перебуває більшість суддів, особливо першої інстанції. Важливо вміти відновлювати внутрішній баланс, щоб наступного ранку знову з натхненням та бажанням йти на роботу.
— Який виклик чекає судову систему найближчим часом?
— Пошук балансу між реформами та стабільністю. Небезпека в тому, що постійна «реформована нестабільність» може призвести до втрати довіри. Ще одним викликом є цифровізація, яка повинна проходити шляхом технологічної адаптації без втрати гуманітарної сутності судочинства.
— Які навички стануть ключовими?
— Технологічна грамотність, комунікація, психоемоційна витривалість, багатозадачність. Суддя майбутнього — це не лише юрист, а й арбітр, комунікатор, аналітик, психолог, науковець.
— Що сказали б молодому юристу?
— Якщо відчуваєте внутрішнє переконання та покликання — йдіть у суддівство! Але будьте готові до складного шляху, викликів, відповідальності, яка не під силу всім і кожному. Це не про статус чи зарплату — це про служіння народу України і титанічну працю та витримку.
— Ви б стали знову суддею?
— Так. Бо це професія, яка формує майбутнє не у загальних гаслах, а у конкретних долях людей. Це відповідальність, яку не кожен витримає, але яка дає унікальне відчуття сенсу й цінності роботи. Це честь — стати суддею і ще більша честь — ним бути!