31 грудня 2020, 10:09

Станіслав Шевчук: «Попереду дуже довгий і складний шлях повернення довіри до КСУ»

Станіслав Шевчук
Станіслав Шевчук 10-й Голова КСУ, професор, доктор, член-кореспондент НАПрН України
Олена Осмоловська
Олена Осмоловська «Юридична газета» генеральний директор, т.в.о. головного редактора

1523_4c9ee2b59664f01bd182d5348ec7ebf5Станіславе Володимировичу, розпочнемо розмову з наболілого питання чергової конституційної кризи. КСУ знову опинився в центрі скандалу, визнавши неконституційною ст. 366-1 Кримінального кодексу України, яка передбачає покарання за недостовірне декларування. З чого почалася ця криза? 


Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!


— Ви правильно кажете, що з останнього рішення, хоча попередні два також досить дивні: щодо Указу Президента України про призначення директора НАБУ, а потім повноваження Президента щодо призначення голови НАБУ в Законі про НАБУ теж визнано неконституційним. Вже тоді стало зрозуміло, що діяльність КСУ має політичне забарвлення.

До законопроекту щодо врегулювання конституційної кризи був ще президентський проєкт щодо повного перезавантаження КСУ, який він запропонував на виконання рішення РНБО. Зараз про нього чомусь не згадують, але тоді Президент України не лише діяв на виконання рішення РНБО, а й, перш за все, виступав на захист Конституції, оскільки у 2018 р. до Основного Закону були внесені дуже важливі зміни щодо нашого геополітичного вибору і визначена принципова мета України як держави — здійснення європейського та євроатлантичного курсу, а Президент України, відповідно до ст. 102 Конституції, є гарантом реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та НАТО. 

Три останні рішення КСУ дозволяють зробити висновок, що іншими питаннями Суд не займається, лише у прискореному режимі, з відсутністю мотивації та сумнівними підставами визнає неконституційність певних елементів антикорупційної структури України, яка за допомогою західних партнерів формувалася, починаючи з 2014 р. Складається враження, що КСУ став інструментом знесення цієї антикорупційної структури, тобто зайняв дуже специфічну політичну позицію. По суті, ця позиція — допомога ворогам України, які хочуть послабити її як державу шляхом позбавлення підтримки партнерів, країн Великої сімки, МВФ, міжнародних фінансових структур тощо. Звичайно, Президент України мав зреагувати, і він зреагував, бо саме він є гарантом цього стратегічного курсу держави.

Яким Ви бачите вихід з конституційної кризи?

— КСУ — ключовий орган в системі поділу державної влади для зміцнення її авторитету і легітимності, і коли він знаходиться у кризі, коли довіра до нього з боку громадян різко знижується, потрібно обов’язково щось робити. І це проблема більше складу, ніж процедури, бо процедури більш-менш врегульовані, і у тому законопроекті, що зараз пропонується, є певні раціональні пропозиції.

Головне, з чого треба починати — вдосконалення процедури добору суддів. Треба, щоб у Суд потрапляли справжні фахівці-конституціоналісти, а не ставленики партій, кланів та політичних корпорацій, бо в результаті ми бачимо те, до чого зараз дійшли — серйозну конституційну кризу, кризу легітимності КСУ, яка, як чорна діра, затягує всі інші державні інституції. Тому треба починати зі створення єдиної комісії для всіх трьох суб’єктів призначення. Незалежної комісії. Туди можуть увійти відомі незалежні авторитетні фахівці. У нас їх можна знайти — ті самі Микола Козюбра, Володимир Шаповал, Володимир Буткевич, Ганна Сухоцька… Треба пропонувати на одну посаду 3 кандидатури, і хай суб’єкт призначення обирає з них.

Зараз виходить так, що в Конституції зазначено, що відбір має проводитись на конкурсній основі, але на практиці це лише імітація конкурсу, бо щоб пройти до КСУ по парламентській квоті, необхідно мати рекомендацію від фракції, інакше не візьмуть документи на конкурс. Тобто це конкурс між фракціями, щоб ніхто зі сторони, з числа незалежних фахівців та професорів права не зміг взяти у ньому участь, якщо не буде політичної згоди. А по з’їзду суддів виглядає так, що Рада суддів проводить співбесіди і виставляє кандидатів теж незрозуміло за якими критеріями, бо там немає фахівців з конституційного права, професорів, і вони, як правило, «штовхають» своїх, що в результаті втілюється у надлишкову корпоратизацію КСУ і призводить до таких дуже дивних рішень, ще й з відсутністю належної мотивації.

Її відсутність — інша проблема. Про це вказано у висновках Венеційської комісії, що ряд повноважень НАЗК, які були визнані неконституційними, взагалі не обґрунтовані у рішенні КСУ. Обґрунтування рішення — це альфа і омега суддівської діяльності, не може бути так, що самі здогадайтесь, про що ми тут пишемо, нам мотиваційна частина не потрібна. Коли я став головою КСУ, моєю головною метою було підвищення рівня мотивувальної частини рішень. У 2018 р., здається, вдалося це зробити, а потім все різко пішло на спад. Венеційська комісія про це згадувала, парламентарі намагаються врегулювати це у своєму законопроекті, але це не предмет закону, що рішення мають обґрунтовуватися, це вимоги Конституції. Просто треба призначати таких суддів, за каденцію яких не виникнуть питання необґрунтованості рішень. Якщо ти суддя, ти маєш писати обґрунтовані рішення, інакше складай мандат, знімай мантію і йди в народне господарство.

Венеційська комісія прямим текстом вказала, що те, що в останньому рішенні було процитовано міжнародні документи щодо боротьби з корупцією, неточно і нерелевантно. Процитували міжнародні документи, де йдеться про незалежність судової влади, і з цього чомусь зробили висновок, що якщо судова влада незалежна, НАЗК не може її перевіряти. Тоді виходить, що у суддів мають бути свої контролюючі органи  (НАБУ, Генпрокуратура і так далі за логікою), свої пансіонати, санаторії, перукарні тощо. Це неприпустимо, бо державні органи, які борються з корупцією, є загальнодержавними, вони виконують легітимну функцію запобігання та боротьби з корупцією. І навіть тоді, коли КСУ посилається на ці міжнародні документи, обґрунтовуючи таку дивну позицію і зводячи в абсолют принцип незалежності судової влади, Венеційська комісія згадує, що були процитовані одні міжнародні документи, а чому не були процитовані інші? Наприклад, КРЄС, де йдеться про те, що це можуть бути загальнодержавні органи, і судді повинні підпадати під демократичний контроль суспільства, що вони повинні здавати декларації, які мають перевірятися державними і спеціальними органами. Це називається принципом вибіркового цитування, коли те, що нам подобається, ми цитуємо для маніпулятивних висновків. Звичайно, щоб такого не було, потрібен якісний склад КСУ.

Наступна суттєва проблема — питання конфлікту інтересів. В законі більш детально має бути врегульована процедура і відповідальність судді за наявний конфлікт інтересів. Коли у судді є конфлікт інтересів, він має заявити про це. Не варто допускати ситуації, що треба відводити суддю, як це сталося в останньому рішенні: четверо суддів очевидно мали конфлікт інтересів — проти них складено адміністративні протоколи про корупцію. Треба, щоб була можливість понизити кворум у тих випадках, коли є необхідність відвести суддю, інакше немає довіри до рішення. Не можна посилатися на те, що ми не можемо відвести суддю, бо немає кому розглядати справу, треба понизити кворум. А тут парламент ще пропонує підвищити кворум. Виходить так, що невирішене питання індивідуальної відповідальності суддів може заблокувати загалом усю діяльність КС, але він повинен працювати. У суспільства є конкретні питання по конкретним суддям, і треба це вирішити, а підвищення кворуму — це просто певна безпорадність.

Хоча є важливі позиції, які я підтримую — наприклад, щодо підвищення необхідної кількості голосів при ухваленні сенатом рішень щодо неконституційності законів. Так виписали раніше в законі про КСУ, що при необхідному кворумі 6 кількість суддів, які розглядають справу в сенаті, має бути 2/3 від тих, хто бере участь у розгляді справи. Вже почались маніпулювання. Наприклад, по повноваженнях НАБУ у справі про завод феросплавів, коли не було 6 голосів для ухвалення рішення, один суддя просто захворів на день, що дало можливість ухвалити рішення не 6 голосами, а 5. Тут я підтримую ідею, що необхідно чітко зафіксувати, що у сенаті рішення ухвалюються 6 голосами без пониження їх кількості. І певну квазі-апеляційну процедуру, щоб на Велику палату рішення сенатів могли оскаржуватись Президентом, парламентом або заявником по конституційній скарзі. Тоді виходить, що з одного боку є людина, чиї права були порушені, а з іншого — держава, в даному випадку парламент, і Президент, який підписує закони. Зрозуміло, що Президенту, парламенту і заявнику слід дати можливість оскарження у Велику палату. Враховуючи нашу ситуацію, наш суд і наші «традиції», 4–6 суддів, які визнають закон неконституційним, це дуже небезпечно, і треба мати можливість, щоб весь суд приймав рішення, але підвищення кворуму я вважаю передчасним.

І сегмент щодо якісного добору суддів — те саме звільнення за дисциплінарне правопорушення. Венеційська комісія звертає увагу на те, що коли писали новий закон про КСУ, у ньому практично не зазначили деталі дисциплінарного провадження, тільки пару рядків у регламенті, але й вони були порушені у випадку мого звільнення. Треба виписати більшу відповідальність для суддів, які порушують закон: склад, ознаки дисциплінарного правопорушення, чому тільки звільнення, як у моєму випадку, а не догана, відсторонення від посади, позбавлення винагороди.

Венеційська комісія каже, що дисциплінарну відповідальність треба прописати в законі. Суд першої інстанції, коли прийняв рішення на мою користь, вказав, що загалом не прописано склад дисциплінарного правопорушення. В чому ж моє порушення? В тому, що я дав інтерв’ю газеті і сказав, що не приведу до присяги Президента, якщо вибори буде сфальсифіковано? За це треба медаль давати, а не звільняти. У таких серйозних речах, як дисциплінарна відповідальність судді КСУ у вигляді звільнення, слід прописувати деталі, унормовувати ці питання, і процедура має бути більш відкрита для суспільства. Я би взагалі це прирівняв до процедури імпічменту Президента, щоб більше деталей прописати у законі.

Конституційна криза триває вже кілька місяців. Чому ми так довго не можемо дати їй ради? Немає політичної волі? Потрібні компроміси? Хто співавтори цієї кризи?

— Думаю, співавторами є ті політичні сили та старі еліти, які генетично виступають за союз з Росією та за те, щоб КСУ працював «за викликом» та блокував будь-які європейські перетворення і, як результат, однозначно спричинив конфлікт з нашими західними партнерами. Питання полягає в тому, що це проблема загальнодержавна, і ми не можемо покладатися лише на парламент. Насправді самим впливовим органом мав би бути КСУ, який захищає Конституцію, але для цього він має володіти авторитетом, а в силу подій, що призвели до конституційної кризи, ми маємо колосальну кризу легітимності КСУ. Попереду дуже довгий і складний шлях повернення довіри до цього Суду, судді якого вмотивовані захищати права людини, а не людей, які належать до певних політичних фракцій.

На думку багатьох, конституціональна криза лише частина великої державної інституціональної кризи. Чи це справді так?

— Політики завжди намагалися використовувати Суд у своїх інтересах, і з цим пов’язано те, ще перший склад КСУ залишається для нас «золотим стандартом» та взірцем, який практично неможливо повторити, бо коли створювався Суд, політики не знали, наскільки це важливо, і Президент Кучма призначив професорів та адекватних суддів загальної юрисдикції. А зараз Рада Європи сміється з Тупицького, а у нас він голова суду. Звичайно, як вовка не годуй, він завжди в ліс дивиться. Це криза персональна, яка ще накладається на геополітичну орієнтацію України і на наш вибір, що ми будуємо тут, в України. У 2018 р. відповідь була надана — ми рухаємось у напрямку європейських та євроатлантичних структур з усіма їх стандартами прав людини, верховенства права і справжнім Конституційним Судом, і я з 2018 р., як став головою суду, намагався це проводити. Після свого обрання я запропонував колегам припинити поділ на фракції та закликав працювати на захист Конституції, вирівняв зарплату суддів КС з зарплатою суддів Верховного Суду. Але виявилось, що декому зарплата нецікава, і захищати Конституцію нецікаво, бо треба займатися іншими питаннями.

У Конституції України записано геополітичний вибір, і кожен державний орган, в першу чергу КСУ, має рухатись у цьому напрямку, бо це не просто гасло — це певне розуміння прав людини, принципів, застосування Конституції, європейська конституційна традиція, застосування принципу пропорційності, який накладає певні обов’язки. Деякі судді це не зрозуміли, подумали, що слід відчувати себе у форматі пострадянської України. Тому і виходить у нас така криза. Вона буде постійна, поки у першу чергу судді не почнуть захищати Конституцію, і не почнуть з геополітичної мети, ідеї і розуміння конституційного права, як воно розуміється скрізь у тих країнах, куди ми рухаємось.

Тому Венеційська комісія у своєму висновку на молекули розібрала рішення КСУ, зокрема принцип пропорційності. У висновку йшлося про те, що КСУ не вміє його використовувати, а з посиланням на цей принцип скасували цілу статтю ККУ про завідомо недостовірне декларування. Комісія каже, що принцип пропорційності ніколи не використовується окремо від тих прав, які треба захищати. У цього принципу є обов’язкова прив’язка до оцінки законодавчих обмежень щодо прав людини. Наприклад, за радянських часів у Кримінальному кодексі була прописана кримінальна відповідальність за перегляд порнофільмів удома. Якби ця стаття досі діяла, суд визнав би її неконституційною, бо це порушує право на повагу до приватного життя. Так само у кодексі була кримінальна відповідальність за спекуляцію — якби вона залишилась, її б теж визнали неконституційною, бо порушується принцип пропорційності, оскільки неправомірно обмежується право на свободу заняття підприємницькою діяльністю.

КСУ, на жаль, перетворився на черговий ручний інструмент політиків. Як давно, на Вашу думку, він політизувався?

— Я би сказав, що це почалось з часів Януковича, з 2010 р., коли звільнили справжніх суддів — Домбровського, Джуня, Дідківського і Мачужак. Ще не було реверса Конституції у жовтні, коли 17 суддів проголосували за реверс, знаючи, що підстави є, але після того, як вони застосовані, бо після першого застосування вже не можна перевіряти, бо це фундаментальні речі. Тоді виходить так, що в будь-який момент можна взяти і перевірити щось на предмет відповідності Конституції. Навіть ситуація з директором НАБУ А. Ситником: 5 років людина працювала, і раптом з’ясувалося, що її неконституційно призначили і треба звільнити посаду. А закладалося це ще в кінці 2019 р., коли був висновок щодо турборежиму внесення змін до Конституції. Доповідачем був Сліденко, і було записано, що призначення директора НАБУ Президентом призводить до обмеження або скасування прав людини.

Якщо вдуматися, до чого тут права людини? Навпаки, це має бути незалежний орган. Коли з надуманих підстав звільнили цих 4 суддів, думаю, через те, що вони проявили свою позицію і не сказали на чорне біле. Мається на увазі у рішенні КС про те, хто формує коаліцію парламентських фракцій. По Конституції суб’єктом коаліції може бути тільки фракція. Януковичу було потрібно поставити свою людину — Азарова, але парламент був попередній, і в таких умовах юристи прийшли до думки, що треба дати тлумачення Конституції, що окремі депутати, які перебігають між фракціями, можуть входити в коаліцію. Це дозволило Януковичу переформатувати більшість, зняти прем’єра і поставити свого. З того моменту з надуманих підстав 4 суддів замінили на більш «зручних».

Далі відбувається Революція гідності, і в результаті роботи не було до 2018 р. У 2018 р. ми ухвалили два рішення щодо неконституційності законів в цілому: Закону про мову та Закону про референдум. Вперше ми в цілому визнали неконституційними закони через брутальне порушення процедури. Наприклад, мовний закон ухвалили за 40 секунд. Я був щасливий, що КСУ показав свою позицію, і навіть були публікації про те, що КСУ виходить з тіні. Але я не очікував, що під цей вихід з тіні підлаштуються «старі еліти», які зрозуміють, наскільки сильною може бути влада Конституційного Суду, і в результаті це призвело до перевороту у 2019 р. Далі все пішло нанівець, і зараз ми бачимо, що вперше в історії пред’являється підозра голові КСУ та відбувається відсторонення його від посади указом Президента.

— Чи потрібен нам взагалі Конституційний Суд? Адже в багатьох країнах його не існує, і нічого страшного не відбувається.

— Конституційний Суд нам однозначно потрібний, бо що таке Конституційний Суд? Це голос установчої влади народу. Я категорично проти ліквідації КСУ, бо вся логіка цього процесу в тому, що є окрема юрисдикція, що в країні, яка віддана верховенству права, можна знайти 10–15 високопрофесійних та чесних моральних авторитетів юриспруденції, які розуміють, що таке верховенство права, і можуть застосувати свої знання на практиці, таким чином захищаючи верховенство Конституції в межах національної правової системи та заганяючи державу у межі, які визначені Конституцією, оскільки необмежена державна влада слабкіша, ніж державна влада, обмежена Конституцією.

— Міністр юстиції Денис Малюська у нещодавньому інтерв'ю нашому виданню сказав, що «українці вибудували навколо суддів фортецю з величезними мурами, не подумавши заздалегідь про те, хто в цій фортеці сидить». Що робити з цією «фортецею»?

— Можу сказати про КСУ, як це виглядає зовні та зсередини. Зараз більшість у КСУ — судді загальної юрисдикції, їх там 9, а разом зі Сліденком 10. Ця кількість необхідна для прийняття будь-яких рішень. В принципі, кожен з цих суддів, якщо не брати до уваги одіозних постатей, як Тупицький та його оточення, є адекватною людиною, але коли вони збираються разом, у них прокидаються інстинкти або корпоративні інтереси служіння тій системі, яка вже привела до того, що Україна — найбідніша країна в Європі. Ця система безперспективна. Може бути тільки одна система — чесний і сумлінний захист Конституції та прав людини. В результаті ми бачимо, що певні одіозні постаті очолюють Суд. Людина, яка весь час думає, як заробити на тій чи іншій справі — жах для судової системи, і якщо до влади у КСУ приходять такі персонажі, значить, щось з системою не так.

— У медіа активно обговорюється тема добору суддів КСУ, місії та призначення цього суду. Чи запровадить ВРУ нову процедуру добору суддів КСУ? (Венеціанська комісія у своєму висновку наголосила, що призначати нових суддів КСУ варто лише після зміни процедури добору його суддів. Від цього залежить і якість рішень). Чи є у нас ресурс для прозорих конкурсів та ретельного відбору? Чи вистачить кадрів?

— У нас є все, крім політичної волі, бо це можна зробити вже завтра. У нас є ресурси, авторитетні фахівці, можна запросити колишніх суддів Європейського суду, членів Венеційської комісії, наших партнерів. Є ціла плеяда конституціоналістів, які можуть займати ці посади. Специфіка КСУ — більш наукова діяльність, ніж судова. Хоча в силу того, що у нас є конституційна скарга, мають бути і судді загальної юрисдикції, але коли їх стає забагато, це призводить до того, що рішення втрачають свою мотивацію і сенс. В силу певної корпоративної етики і механізму розгляду справ, я розумію, що коли суддя розглядає 1000 справ, треба менше писати мотивації і більше «резулятивку», але рішення КСУ — це не про резулятивну частину, це про мотиваційну — треба писати рішення по 40–50 сторінок, розкриваючи всі аргументи з урахуванням того, що це не районний суд.

Для організації прозорого добору перше, що потрібно забезпечити — справжній конкурс, який передбачений Конституцією. Коли приходять адекватні судді, починається зовсім інша історія. Я розумію, що може бути політичний вплив, але коли є критична маса справжніх суддів, не потрібні додаткові речі. Має бути нова стратегія комунікації Суду з суспільством, особливо після того, що відбулося. Треба постійно будувати довіру до Суду. Вона починається з малих речей. Коли я став головою, я не тільки почав змінювати комунікаційну політику, а й відмовився від охорони і машини з маячками. У пана Тупицького навпаки — у нього є охоронники, машини прикриття. Що вони охороняють і від кого? Це починається з елементарних речей. Суддя, голова Суду — теж член суспільства. У нас відсутній інститут репутації як такий. З урахуванням нових медійних можливостей, наприклад, у моїй ситуації, коли написали про те, чого і близько немає, люди, які не дуже люблять владу, вірять у будь-які фейки та вважають, що це правда.

— Розкажіть, який шлях Вам довелося пройти, оскаржуючи незаконне рішення про звільнення. Чи задоволенні Ви рішеннями вітчизняних судів у справі? І що по кримінальній справі, де Ви визнані потерпілим?

— Щодо стосується самого рішення КСУ, то воно було свавільне, упереджене, на підставі фальшивих звинувачень. Мета була така: спочатку я пишу заяву про звільнення з посади голови Суду, і мені казали, що я залишусь суддею, бо у законі немає процедури звільнення голови за волею більшості, тільки власна заява (напевне, це потрібно прописати у новому законі). Я відмовлявся писати заяву, оскільки спочатку не було артикульовано, чого саме хочуть заколотники. І вони пішли іншим шляхом — висування фальшивих звинувачень з порушенням процедури.

Я навіть не розумів, що почалась дисциплінарна процедура. Як професор та суддя Європейського суду, я розумію, що для початку процедури потрібно зібрати спеціальне засідання, на якому постановою суду проголосувати за те, в чому мене було звинувачено. Цього не було зроблено, очевидно, для того, щоб приховати справжні наміри, щоб не піднімалась суспільна хвиля. Це був класичний заколот, який, на жаль, призвів до успіху. Але, як бачите, тимчасово, бо закон бумерангу у суспільному сенсі ніхто не відміняв — правда завжди перемагає, питання лише в тому, коли.

Звичайно, я не очікував цього, але коли це сталося, сказав, що буду звертатися у суди та правоохоронні органи. Що стосується судів, я дійсно був приємно вражений рішенням суду першої інстанції, який повністю зафіксував порушення та поновив мене на посаді судді і голови суду 11 жовтня 2019 р. Звичайно, пан Тупицький заблокував виконання цього рішення, хоча воно було негайне до виконання, і подав апеляцію. Одночасно ухвалили дуже сумнівне рішення щодо офіційного тлумачення ст. 151-2 про те, що жоден акт КСУ не оскаржується в судах загальної юрисдикції. Це було явним свавіллям. Є питання актів конституційного провадження, рішення та висновки, вони є остаточними, і не можуть бути оскаржені, а є - неостаточні акти організаційно-управлінського характеру у вигляді постанов. На підставі цього рішення щодо офіційного тлумачення Тупицький подає клопотання, у лютому 2020 р. апеляційний суд закриває провадження, і це підтверджує, на жаль, Верховний Суд, вже оновлений. У їх розумінні це юрисдикція КСУ. Виходить, мене, голову та суддю КСУ, позбавили права на судовий розгляд.

Сподіваюся, судді Європейського суду з’ясують, у чому тут проблема. Ера Тупицького — ера сумнівних рішень. У грудні 2019 р. більшість суддів проголосували за моє добровільне поновлення. По закону про КСУ діє принцип більшості, а кількість голосів на поновлення в законі не прописана. Тупицький мав видати розпорядження про зарахування мене у штат, та він поглумився над волею більшості, а потім і над судовим рішенням першої інстанції.

Тим же шляхом пішла Наталія Шаптала, яка вимагала притягнення Тупицького до відповідальності, оскільки він не поставив її заяву про дисциплінарне порушення голови КСУ Тупицького на відправлення до комісії регламенту та етики на спеціальному засіданні. Вона доходить до Верховного Суду, і той каже, що це, виявляється, адміністративна юрисдикція. Тобто у мене немає адміністративної юрисдикції, а в аналогічній справі є. Верховний Суд жонглює нормами, і це теж небезпечно.

— Ви збираєтеся оскаржувати у ЄСПЛ рішення вітчизняних судів щодо поновлення Вас на посаді. Як оцінюєте власні шанси? Які аргументи на свою користь наводитимете? Коли плануєте подати позов?

— Я вже подав позов до ЄСПЛ. Не хотів цього робити, бо тут забагато бруду, але питання не вирішується. Тупицький, очевидно, мене не поновить, для нього це принциповий момент. Та я переконаний, що переможу. Не буду наводити всі аргументи — деякі з них зафіксовані у рішенні першої інстанції, в т.ч. щодо конфлікту інтересів деяких суддів, які голосували за висновок комісії, але не мали права це робити, бо вони упереджені і самі намагалися мене притягти по процедурі, яка не почалася як процедура. І дуже цікавий момент: я виграю першу інстанцію, а КСУ блокує апеляцію, щоб апеляційний суд закрив справу шляхом ухвалення рішення про офіційне тлумачення.

Раніше у практиці Європейського суду були аналогічні справи, коли законом з-під юрисдикції суддів вилучалися цілі категорії справ, які вже розглядаються — наприклад, «Маджо проти Італії». Тут у нас ситуація, коли акт офіційного тлумачення має певну нормативну природу — воно тлумачилося спеціально для того, щоб справа була закрита, щоб не пустити Шевчука в КСУ на підставі законних вимог, які вже підтверджені судом першої інстанції.

Вважаю, це буде цікавим аспектом для ЄСПЛ — вперше сам конституційний суд, який має захищати конституційне право на суд, порушує його, бо жодна інтерпретація Конституції не може привести до порушення фундаментальних прав людини, які містяться в Конституції. Те ж стосується конвенційних прав. По суті, мені закрили доступ до суду, і в який суд я маю звертатися, крім Європейського? Якщо судді Верховного Суду можуть після звільнення звернутися до Верховного Суду, то судді КСУ мають звертатися до Тупицького. Це рейдерські схеми, які впроваджуються і , на жаль, підтримуються більшістю. Хоча з іншого боку, більшість підтримує мене. Тупицький намагається виглядати захисником судової системи, поновлює пільги, показує атакою на НАЗК позицію захисту судової системи, але це вже за рахунок розхитування державності. Коли гіперболізується культ судової влади, інші органи влади, в т.ч. виконавчої, принижуються, а має бути баланс.

— Як Ви тепер оцінюєте свою роботу на посаді голови КСУ? Які помилки визнаєте? Що змінили б? Що ставите собі у здобуток?

— Моя головна помилка — психологічний аспект. Я довірився людям, з якими працював, вважав, що якщо ми працюємо разом, є певні моральні стандарти, певні обмеження, червоні лінії, які вони не можуть перейти. Та з’ясувалося, що для деяких це не проблема — висунути фальшиве звинувачення, запустити в пресу інформаційні посили для дискредитації тощо. Це помилка в цілому реформаторів 2016 р. — коли забезпечили незалежність шляхом змін до Конституції, не забезпечили якісний склад суддів КСУ, і це ударило по мені. Звичайно, коли повернуся, я запропоную реформу секретаріату, і це має бути уроком для всіх суддів, що такі речі ніколи не можна повторювати, бо такі дії ставлять під сумнів існування важливого державного органу.

Мені треба було змінити комунікаційну політику, бо була суспільна думка, що КСУ — незрозумілий орган, у якому засідають корупціонери часів Януковича. Зараз така думка знову панує. Я починав з відмови від особистої охорони, бо вважаю, що якщо змінювати комунікаційну політику, треба починати з голови — він такий же, як інші. Далі, звичайно, комунікації — популяризація діяльності Суду, спілкування з пресою, пояснення рішень, зустрічі з громадськістю, навіть такі елементарні речі, як замовлення банера для прес-конференцій.

Я посилював міжнародні контакти, і мене звинувачували у тому, що я забагато часу провів за кордоном, брав активну участь у створенні та діяльності Асоціації суддів конституційних судів Балто-Чорноморського регіону тощо. Зараз я розумію, що ці звинувачення висували певні політичні клани, які виконували замовлення поставити Суд під контроль.

Ті самі судді, які виконували специфічні завдання, часто зливали назовні інформацію, проєкти рішень. Я ввів наскрізне шифрування — кожен проєкт мав свій номер для кожного судді, щоб було зрозуміло, хто «злив» інформацію в пресу. Почав реформу секретаріату, ввів інститут радників, почав нарешті читати та вникати, що мені підсовують на підписи.

БЛІЦ-ОПИТУВАННЯ

— Якби Ви не були юристом, ким би могли стати?

— Мріяв бути вченим, фізиком атомного ядра.

— Улюблений предмет у школі…

— Історія

— Людина, яка найбільше вплинула на Ваше життя…

— Мій учитель, професор Марко Веніамінович Цвік. І вчений-конституціоналіст Всеволод Речицький, який переконав мене, що треба їхати вчитися на Захід. Так я поїхав учитися американському конституційному праву в Університет Дюка, Північна Кароліна.

— Місце в Україні, яке найбільше вразило…

— Прикарпаття, Закарпаття — унікальні місця, наші перлини. Люблю Крим. На жаль, не можу поки туди поїхати, але сподіваюся, що скоро це закінчиться, і Крим буде під українською юрисдикцією.

— Яку книгу Ви порекомендували б прочитати Олександру Тупицькому?

— Біблію.

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати