Заступник міністра юстиції України Олена Висоцька розповіла, чому камери «а‑ля Брейвік» в Україні побудувати можна, але суспільство до цього не готове, чому в'язниць «а‑ля Ескобар» у нас не буде. Ексклюзивне інтерв’ю «Юридичній газеті» вона закінчила тим, чого чекати наступного року, а почала з актуального…
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
— Тенденції з розповсюдженням COVID‑19 в Україні невтішні. Як така досить специфічна система, як пенітенціарна, справляється з цим?
— Загальна ситуація наступна. Серед персоналу ДКВС (Державної кримінально-виконавчої служби України) люди хворіють, штатні працівники наших медичних закладів, які знаходяться безпосередньо в установах, — також. Серед засуджених та ув'язнених випадки є, але такої великої загрози, як ми очікували, немає. На початку пандемії ми дуже переживали, дивились на різні країни, що відбувається там у відповідних закладах, які заходи вони застосовують. Зараз можу сказати, що ситуація у наших установах досить стабільна. Те, що могли, ми зробили.
Напевне, найбільше незадоволені нами родичі та близькі нашого спецконтингенту. Короткострокові побачення зі всіма заходами безпеки ми нещодавно дозволили. Довгострокові заборонені, але алгоритм їх введення розроблений та нормативно узгоджується як зміни до відповідної постанови КМУ. Тобто механізм уже готовий, але він критикується. Ми пропонуємо зробити побачення з попередніми ПЛР-тестами для близьких, родичів та засуджених, до яких вони навідуються. Ми хочемо, щоб вони оплатили цей тест і для засудженого, і ми його зробимо за два тижня після побачення. Ми маємо бути впевнені, що після повернення з побачення він не принесе хворобу до решти засуджених. Так, це недешево для більшості родин, але ми наполягаємо на тому, що іншого механізму наразі немає. Якщо з'являться інші можливості, звичайно, будемо вдосконалювати порядок надання довгострокових побачень.
Ще у квітні у нас не було жодної маски, окрім подарованих благодійними фондами, релігійними організаціями, а зараз все є: і маски, і деззасоби. Тому можу сказати, що такої масовості захворювань, яка спостерігається навколо у цивільному секторі, у нас немає, та в будь-якому випадку ми до нього прив'язані. Адже нашого медичного обладнання, звичайно, не вистачає, і у разі ускладнень ми змушені везти наш спецконтингент на обстеження чи лікування до цивільних медичних закладів. А там свої ризики, у т. ч., так би мовити, соціальні. Тому чим скоріше впорається з цією проблемою цивільний сектор, тим скоріше впораємося й ми. По‑іншому в нинішніх українських реаліях не вийде.
Зараз, до речі, ще більш гарячий сезон. З одного боку, ми начебто готові, відпрацьовані всі механізми та алгоритми, але фізично може не вистачити місць у лікарнях і лікарів для роботи з нашим спецконтингентом. А у нас же ще й охорона! Тобто на обслуговування нашого хворого треба задіяти більше людей. Це по‑перше. А по‑друге — вони у нас, на жаль, не зовсім здорові люди. Є ті, хто хворіють на СНІД, туберкульоз, гепатит, онкохвороби, а з рекомендацій ВООЗ та нашого МОЗ витікає, що лікування COVID за їх наявності може призвести до ускладнень включно до летальних.
— Ситуація з COVID наклалася на реалії нашого пенітенціарного сьогодення з нестачею ліків, медперсоналу, якістю надання допомоги….
— Так. На жаль. Не скажу, що нам хронічно не вистачає медперсоналу, але над його якістю ще треба працювати. Ми розуміємо, що хороші лікарі не підуть працювати у «пенітенціарку». Ми не можемо конкурувати ані з приватним, ані з державним сектором у цьому плані. В сенсі не лише оплати, а й умов праці. Лікарі знаходяться в тих же умовах, що й засуджені: у приміщеннях з грибком тощо. До того ж, контингент у нас соціально складний, дехто може поводитись не як звичайні пацієнти. Тому нам ще багато треба працювати і з умовами праці лікарів, і з їхньою мотивацією.
— Все йде до того, що в'язниць в Україні стає менше, але умови утримання засуджених мають бути близькі до європейських. В нинішніх реаліях це досяжна мета чи просто красива декларація?
— Досяжна. Все це радянське жахіття застаріло як морально, так і матеріально, і це треба виправляти, в т. ч. у головах. Адже багато хто дивується: «Навіщо направляти гроші на тюрми, адже там відбувають покарання, а не перебувають на курорті?» До європейських стандартів мислення нам дійсно далеко.
Але це реально. Активів у системі дуже багато, проблема в їх неефективному використанні. Ми — люди не з цієї системи, а з бізнесу, і чітко розуміємо, що реалізація будь-якої ідеї потребує вкладень, ресурсів: людських, часових, матеріальних, а у нашому випадку ще й нормативних. У їх комбінації можна досягти мети. Адже коли ми кажемо, що хочемо побудувати сучасні європейські СІЗО у всіх обласних центрах, ми розуміємо, що в них сидять люди, вина яких ще не доведена, тобто невинні, і вони заслуговують того, щоб перебувати у нормальних умовах. Ми хочемо зробити це за рахунок тих активів, які у нас стоять без діла, на утримання яких витрачаються державні кошти. Нові об'єкти не будуть потребувати таких капіталовкладень і поточних ремонтів. До того ж, вони будуть більш енергоефективні, що дозволить заощаджувати і на поточних видатках. Тобто це виключно раціональні фінансові розрахунки, які дозволяють говорити, що це насправді реально.
— Чи є реальний розрахунок, скільки таких установ потрібно Україні?
— Умовно по 3 в кожній області: один сучасний СІЗО і дві установи виконання покарань. Але це залежить і від законодавців, від того, чи дозволять вони впроваджувати мультифункціональні установи, де поєднувалися б кілька режимів, і чи буде розвинуте наше законодавство у бік пробації. Це, по‑перше, про економію коштів, а по‑друге — про географію: засуджені відбуватимуть покарання недалеко від місця проживання, щоб вони не втрачали за цей час соціальні зв'язки, були ближчі до своїх родин, друзів, колег. Тобто щоб процес ресоціалізації був більш успішний.
В Україні взагалі можна побудувати одну в'язницю, питання лише в кількості місць. І це не про людські долі, а про статистику: скільки і яких на таку країну, як наша (з урахуванням усіх факторів), потрібно місць позбавлення волі. Але все це має бути чітко пов'язане з законодавством.
СІЗО переповнені тому, що суди рідко застосовують щось інше, крім арешту. Це дивно. Чому до рішення суду ви як платник податків маєте утримувати людину, яка може утримувати себе сама? Друге питання: чи отримуєте ви як платник податків користь від того, що така кількість людей за ваш рахунок довгий час знаходяться у місцях позбавлення волі? Чи отримуєте ви користь від того, що таку кількість людей «обслуговує» велика кількість людей? У Норвегії, наприклад, на одного засудженого припадає одна людина з персоналу. І більше всього психологів, а менше всього охоронців. Сучасні засоби охорони дозволяють не використовувати людську працю, а от з головою людини має працювати саме людина. Дореволюційна, а потім радянська системи, якими ми зараз користуємось, запропонували тільки паркан і стіни. Ось вони згнили — і що далі?
— Але ж у нас більшість вважають, як казав майор Жеглов, що «вор должен сидеть в тюрьме!»
— Так, паралельно з усім тим, про що я казала, ми маємо відверто говорити і з суспільством. Чесно визнавати, що ті тюрми, які зараз є, не виправляють людину, а часто‑густо навпаки. Ми маємо казати, що тюрма — це платформа для субкультури, де у людини, яка вкрала, наприклад, молоток, будуть культивувати образ «крутого». Тюрма — це шлейф, який тягнеться за людиною все життя. Адже не секрет, що якщо у когось «на районі» щось вкрали, то правоохоронці насамперед ідуть до тих, хто відбував покарання в місцях позбавлення волі. Тюрма — це постійний вплив більш харизматичних осіб, які пригнічують тих, хто хотів би уникнути такого подальшого життя, і під цим впливом вони виходять ще більш небезпечними злочинцями і можуть користуватись тим молотком вже з іншими, більш небезпечними цілями. Тюрма, якою ми її зараз знаємо, стала павутинням, пірамідою для подальшого росту злочинності у державі. Але ж досі вона бачила своє завдання тільки в охороні цієї тюрми. І сьогодні платники податків мають собі відповісти: вони хочуть розірвати це порочне коло чи й надалі утримувати його за свій кошт?
— Тобто камери «а‑ля Брейвік» побудувати можна, але українське суспільство до цього не готове?
— На жаль, поки що так. Коли ми ремонтуємо камери, нам кажуть: «Ви б краще школу відремонтували!» Ті ж норвежці відверто кажуть, що ми від них відстали на 20 років, але визнають, що також проходили цей шлях. І він дуже складний, насамперед, для самого суспільства, для тих умов, у яких воно живе. Адже коли до засудженого приходить психолог і каже про те, яке прекрасне майбутнє його чекає в суспільстві, а після розмови засуджений повертається в свою «яму», говорити немає про що. Адже «яма» переможе прагнення виправитись. Я вже не кажу про те, що психолог має дійсно працювати, а не просто поставити «галочку», що переговорив із засудженим. І таких нюансів від нормальної камери до нормального психолога, а не звичайного охоронця, дуже багато, і всі вони мають значення. Насамперед, для суспільства.
— У цьому зв'язку, можливо, приватні в'язниці «а‑ля Ескобар» — це справді певна панацея?
— Ні, приватних в'язниць в Україні немає навіть у планах. Ми виходимо з того, що відбування покарання має були однакове для всіх, хто порушив закон. Йдеться про те, що в окремих установах, де засуджені працюють і заробляють не тільки для себе, а й для самої установи, вона може використовувати ці гроші на поліпшення соціально-побутових умов засуджених, умов праці працівників тощо. Ми це бачимо по установах у Харківській області, де потужні підприємства і багато засуджених — вони не йдуть у порівняння з аналогічними установами в західних чи південних областях. Коли ми говорили про приватні установи, то мали на увазі виключно СІЗО. І наш проєкт з платними камерами в них довів, що попит на це є. Тут у держави насправді два шляхи. Перший — довгий: вкластись у нормальну інфраструктуру і поступово за рахунок платної послуги компенсувати свої інвестиції. Другий — залучити бізнес і говорити про приватні СІЗО (до речі, на дуже складних, ще не визначених законодавчих умовах).
— У проєкті закону про альтернативні види покарання приділено багато уваги питанню пробації. Які її найбільші плюси?
— З фінансової точки зору пробація (ми порахували) у 10 разів вигідніша за позбавлення волі чи її обмеження. Адже на пробації людина живе за свій рахунок, а не за ваш чи мій, і додатково у вигляді покарання відпрацьовує або має інші зобов'язання перед державою. Це перший аспект.
Другий. Повертаючись до розмови про в'язниці, якщо ув'язнення не пов'язане з насиллям, якщо це матеріальний злочин, за який можна швидко відшкодувати шкоду потерпілій стороні і відпрацювати державі, навіщо людину відправляти в ту «яму», з якої вона (а це теж статистика) невдовзі знову повернеться до неї як рецидивіст? Кількість рецидиву після пробації менша. Ці та багато інших пунктів говорять про її переваги.
Питання в тому, що для кожного члена суспільства пробація грає свою роль. Для когось це безпечне суспільство, адже вона не виховує злочинця, не занурює людину в субкультуру в'язниці, дає їй змогу далі жити своїм життям, нехай і з додатковими обов'язками. Для когось це фінансове питання, якого я вже торкнулась. Адже ми вимикаємо воду, коли не миємо руки, а я навіть цього у в'язниці організувати не можу. То чому ми маємо за це платити?! Бюджети в пенітенціарній системі великі, а толку немає. А ми хочемо, щоб він був.
Нас інколи звинувачують, що ми завжди про гроші. Так, ми про гроші. Про наші з вами гроші. Ніхто з Норвегії чи іншої країни не приїде і за свій рахунок нам в'язниці будувати не буде. Ми маємо це зробити самі. Адже вони потрібні, і певний час, на жаль, у майбутньому ще будуть потрібні. Тому пробацію необхідно максимально розвивати для того, щоб забрати з в'язниць людей, які хочуть жити нормально. І суспільство має дати їм такий шанс. А зараз воно налаштоване виключно на покарання людини, а не на її виправлення, на певну помсту, і позбавлення волі в нашій ментальності — єдиний справедливий вид покарання. Хоча не для всіх злочинів це справедливо. У цивілізованій країні мають це розуміти.
Цей рік іде під егідою пробації, і наше завдання — розширити кількість статей КК, у санкції яких вона буде. На сьогоднішній день статистика наступна: 30 тис. засуджених до позбавлення волі і 60 тис. — на пробації. Це гарний показник того, що Україна йде правильним шляхом, але ми говоримо, що можна ще більше.
— У випадку з російським актором Михайлом Єфремовим, який оплатив і був готовий оплатити ще збитки потерпілим, можна було б застосувати пробацію?
— Я не слідкувала за цією справою. Знаю, що вона про ДТП з летальним наслідком. Некоректно коментувати справу, не вивчивши її і не маючи доступу до відповідних документів. Але давайте розберемо теоретичний приклад. Наприклад, в Україні за злочини, пов'язані з ДТП, людей направляли у виправні центри — це установи обмеження, а не позбавлення волі. Тобто людина перебуває у закладі, але може пересуватись містом. Навіщо ми її там утримуємо? Вона могла б працювати, відшкодовувати збитки. Яку роботу ця людина може отримати у виправному центрі, щоб зробити це? На сьогодні дуже важко забезпечити роботою всіх засуджених, тим більше, в установах виконання покарань. Людина йде за грати виключно для того, щоб її грабували справжні бандити, щоб давати хабарі начальнику установи за більш-менш пристойне чи безпечне існування.
Наша альтернатива — це пробація як вид покарання. Засуджений до пробації має сам себе забезпечувати і відпрацьовувати покарання роботами, штрафом, проходити корекційні програми тощо. Але треба розуміти, що ми як орган виконання покарання не можемо коментувати ті чи інші справи. Ми як Мін'юст хочемо просто надати суддям більш широке коло справ, у яких можна, застосовуючи індивідуальний підхід до особистості, призначити справедливе покарання. Хтось заслуговує залишитись у суспільстві з додатковими обов'язками, а хтось категорично ні. Ми готові збільшити число осіб, які перебувають на пробації, з 60 тис. до, наприклад, 100 тис.
Коли в Україні зменшиться кількість тюремного населення (не тому, що ми їх повипускаємо, а через пробацію), ми будемо менше витрачати на утримання цієї системи. Паралельно треба будувати нові установи і навчити персонал більш цивілізованим підходам у роботі з ув'язненими, мотивувати його на те, що він має бути більш сучасним, застосовувати новітні методики ресоціалізації засуджених, не вимагати хабарі у родичів і самих засуджених.
— До речі, у квітні Ви казали, що готується амністія для 1000 засуджених. Що з нею?
— Так, ми виписали її таким чином, щоб найбільш уразливі групи (жінки, люди похилого віку) були амністовані. Не буду приховувати, це пов'язано з COVID. Ми прорахували ризики, що якщо пандемія по‑справжньому добереться до установ, нам буде важко допомогти засудженим. Є два законопроекти про амністію — наш і народного депутата, який схожий за кількістю людей і статей, за якими вони можуть бути амністовані. На сьогоднішній день наш не прийнятий. Зараз рішення виключно за Верховною Радою, ми чекаємо на нього.
На наше переконання, такий законопроект (я б назвала його «обережний» закон про амністію) потрібен Україні. Ми виходили з того, що людей визначених категорій та статей, яким залишилася третина або менше строку, треба амністувати. Строк, що залишився, їм нічого не додасть у розумінні того, що вони скоїли, але держава тим самим може виявити до них гуманність. Тому ВРУ має прийняти закон про амністію.
— Триває процес розбудови оцифрування пенітенціарної системи, введення в експлуатацію Єдиного реєстру засуджених осіб, узятих під варту. Але він ще не працює. Що відбувається у цьому напрямку сьогодні?
— 2020 р. був найуспішніший у цьому плані. У нас чимало перешкод, але ми їх долаємо. Спочатку мали навчити персонал, адже по закону людина, яка працює з такими чуттєвими даними, не може бути ненавченою, а її електронний ключ не може бути незахищений. Це дуже складний процес, бо коштів на навчання не було передбачено, тому ми просили допомоги у наших міжнародних партнерів. Вони знають, наскільки важливо оцифрувати ці дані, адже без них ми не можемо планувати свою роботу: швидко знайти людину в тій чи іншій установі, зібрати певну інформацію, впровадити сучасні корисні для системи модулі тощо. Зараз все спускається «вниз», і там вручну перебираються картонні картки…
Усе це треба було робити в першу чергу і швидко. Проєкт запустився. Мінімум по 2 працівника у кожній установі навчились, 100% карток тепер «у цифрі». Особові справи оцифровані вже наполовину від загальної кількості. Нам не вистачає техніки: сканерів тощо, але до кінця цього року — початку нового будуть оцифровані 100% особових справ засуджених. І це великий крок, який, можливо, не оцінять ті, хто з цим не стикається, але це дуже важливо. Україна нарешті позбудеться анахронічних картонних карток, завдяки яким у т. ч. було багато зловживань. Єдиний реєстр засуджених і ув'язнених дуже потрібний у сучасних умовах управління. Триває його «доналадка», перевірка даних (дуже важлива і на яку також потрібен час). Згодом він зможе співпрацювати з іншими державними реєстрами. Ми не говоримо про те, що все «полетить з 1 числа», але, повторюся, крок цей необхідно було зробити вже давно. Хоча б тому, що коли ми розмовляємо з міжнародними партнерами, узгоджуємо якийсь дані, з'являється відчуття, що ми з ними на різних планетах. Робити ці та інші реформи складно. В системі 29 тис. осіб, і ніхто не хоче ніяких реформ, усіх усе влаштовує.
— Як ваші кроки по скороченню установ сприймають на місцях? Адже для багатьох це своєрідні «містоутворюючі підприємства»…
— Важко сприймають. Ми діємо з позицій держави і обираємо виключно найгірші установи з її точки зору. А людина, яка працює там, сприймає це просто як позбавлення її місця роботи. Та якби ми цього не робили, то просто не вижили б. Наповнення установи менше 50% — це жахливо, адже багато видатків іде з розрахунку на 100%: персонал, податки, комунальні платежі тощо. Такі установи просто не варто утримувати. У нас була установа, де 36 ув'язнених обслуговували 150 осіб! У Чернігові ми скорочуємо установу, яка розрахована на 1000 місць, а насправді в ній перебувають 108 засуджених і 120 осіб персоналу.
— Той самий випадок, коли ув'язнені годують своїх охоронців…
— Так. Додайте до цього велику територію, яку треба охороняти, і персонал установи не можна скоротити хоча б наполовину, тому що вони просто не втримають її. Навколо Бучанської виправної колонії також підняли ґвалт, що ми хочемо землю продати. Так, ми її продамо. Обов'язково, бо вона нам не потрібна. Але питання в тому, що там відсутні належні умови утримання, навіть елементарні — там немає опалення. Утримувати в таких умовах 600 осіб — це божевілля. Ми отримували численні скарги від прокуратури, офісу уповноваженого з прав людини, родичів, правозахисників, що люди утримуються там в нелюдських умовах. І замість того, щоб латати ці «комунальні дірки», краще перевезти людей у ті установи, де хоча б базові умови є.
Протягом цього року ми закрили 12 установ, і хоча б за рахунок цього можемо підняти заробітну плату наймолодшому персоналу на 1200–1400 грн. І ми зробили це без допомоги Мінфіну, без додаткових збільшень бюджету, а за рахунок оптимізації й економії. Виключно за рахунок своїх активів. У цьому, на мою думку, і полягає якість управління. Оптимізація — болючий та складний процес, але він дозволяє ефективному менеджеру використовувати наявні ресурси для досягнення найкращого результату. Ми ще оптимізуємось. Почнуться продажі старих в'язниць — будуть кошти на будівництво нових та сучасних. Ми з держбюджету грошей на це не просимо.
— Ви вважаєте це перспективним? Справді є люди, які готові це купити в нинішніх умовах?
— Поки ми нічого не продаємо. А коли будемо продавати, то публічно, через Фонд держмайна та Prozorro. Наразі просто оголошено про цей проєкт, і маємо чимало проблем, які потрібно вирішити перед продажем. Наприклад, закрита установа стоїть без документів, а з їх оформленням — просто біда. Для продажу потрібен повний пакет документів. Коли ми починали проєкт, то вважали, що впораємось за місяць. 132‑гу установу в Ірпені почали готувати для продажу наприкінці серпня, і тільки зараз у мене дооформлюється пакет документів, необхідних для продажу. 2,5 місяці не було технічних паспортів. Не було оформлено належним чином (як не дивно це звучить щодо Мін'юсту) право на приміщення. Ніколи і ніхто цього не робив, бо нікому це не було потрібно. І так з кожною установою. Мені все одно, що і коли буде продано, я зацікавлена в тому, щоб у нас в системі залишилось якомога більше грошей з продажу.
Сьогоднішнє законодавство влаштоване таким чином, що ми як балансоутримувач маємо отримати балансову вартість. Все, що вище, отримує загальний фонд держбюджету. В кожній установі ми робимо експертну дооцінку балансової вартості та ринкову оцінку майна, тому що балансова вартість, як правило, нульова або мінімальна. Але продавати задешево, а потім на ці гроші побудувати щось нове, сучасне, — це просто смішно. Тому й робиться дооцінка, а за рахунок торгів ціна, думаю, буде ще більша. Місця у нас привабливі для інвесторів: під Києвом або у центрі Львова та Одеси. Кожний об'єкт по готовності буде виставлятись на продаж. Але це не пов'язано з амністією чи умовно-достроковим звільненням засуджених — продається майно закритих (законсервованих) в'язниць, які без засуджених перебувають уже 1,5–2 і більше років.
— Над якими законопроєктами щодо подальшого покращення зараз працюєте?
— Їх не безліч, але вони дуже важливі. Окрім законопроєкту про альтернативні види покарання (про розширення ролі пробації), про який ми вже говорили, є проєкт «Про пенітенціарну систему» — загальний для системи нормативно-правовий акт. Адже у нас досі не визначені сучасні завдання, функції системи і працівників.
Інший закон — «Про подвійні пенітенціарні інспекції». Справа в тому, що у прокуратури, відповідно до Конституції, забрали загальний нагляд, і вона не може виконувати функції наглядача за тюремною системою. А для створення ефективної системи, окрім нашого, внутрішнього нагляду треба, щоб був і зовнішній. Цей закон складний. Він зачіпає інтереси прокуратури, уповноваженого з прав людини, Мін'юсту. Я відчуваю, що там буде велика політична дискусія, але ми над цим працюємо.
Ще у нас є питання з ЄСВ з нашими підприємствами. Ми не можемо забезпечити людей (засуджених) роботою, бо це невигідно. Наприклад, держпідприємство системи ДКВС наймає на роботу засуджену людину, і державі це вигідно. Але людина вийшла на 2–3 дні, а потім, не маючи мотивації, відмовилась працювати. Примусити її ми не можемо, а ЄСВ маємо заплатити з мінімальної зарплати. Тобто людина могла напрацювати на 100 грн, а податку треба заплатити за неї 1100 грн. Через це наші підприємства буквально занурюються у заборгованість з ЄСВ. Начебто дрібничка, але поки ми її не розв'яжемо, не можемо говорити про ефективне виробництво в тюрмі і надання робочих місць засудженим (адже там вони можуть отримати професію, навчитись щось робити, заробити собі гроші як стартовий капітал після закінчення строку покарання). Тобто ми розуміємо, що робота засудженому потрібна, але вона має бути у адекватному правовому полі.
Для того, щоб залучити бізнес для тюремного виробництва, також потрібні пільги. Хоча б тому, що засуджений, наприклад, може псувати сировину. Навіщо бізнесу входити в це, якщо він буде не стільки заощаджувати на дешевій робочий силі, скільки втрачати?
Також готується закон про компенсаційні заходи. Цей проєкт пов'язаний з ЄСПЛ, рішеннями проти України. Це про те, коли європейці кажуть, що в нашій державі взагалі не існує внутрішнього механізму компенсації людям шкоди за неналежне утримання, лікування чи харчування. Всі у таких випадках «летять» у ЄСПЛ. Треба спочатку зробити свій механізм, який би виступав у ролі фільтра, тоді до європейців буде «долітати» не все. Цей закон насправді про те, що саме держава буде платити людям кошти як компенсацію за те, що неспроможна нормально утримувати. Інакше ЄСПЛ буде продовжувати стягувати з держави виплати по 10–20 тис. євро, які будемо платити ми з вами як платники податків. Тим самим європейці будуть казати: «Ви або так платіть, або робіть відповідну інфраструктуру, або передбачте свій компенсаційний механізм». Додайте до цього витрати, які несе держава у судах. Відсутність такого закону на користь тільки адвокатам, які захищають права таких людей у ЄСПЛ. Це типові справи. Тим більше, що ми самі показуємо, наскільки у нас жахливі умови, особливо в СІЗО.
Якщо ми зможемо все це прийняти та імплементувати, рухатись в загальноєвропейському напрямку, нехай і з подальшими певними правками, доопрацюванням, буде набагато легше. Система буде реформована, її новий скелет буде готовий.
— Чого нам чекати у наступному році?
— Я поважаю будь-яку роботу і зазвичай не хочу втручатись у діяльність медіа. Розумію, що головне у їх роботі — хайп у стилі «вкрав, убив, посадили/не посадили». При цьому я, працюючи у державному секторі лише рік, бачу, скільки всього в ньому було і є неефективного. Причин цьому всього дві. Перша — ніхто не знав, як можна спробувати зробити це ефективним. Друга — було вигідно бути неефективним. Остання — від якогось власного зиску або небажання чимось відрізнятись від інших відомств, так би мовити, «жили негарно, нема чого й розпочинати». Я розумію, що журналістам набагато цікавіші якісь «вау-ефекти», ніж наша системна, але монотонна робота. Вже чи то жартома, чи з острахом замислююсь, що ми будемо робити в наступному році, адже усі медійні «вау-проєкти» (продаж в'язниць, платні камери, приватні СІЗО) Мін'юст озвучив у цьому. В 2021 р. буде лише рутина, яку не можна покинути, адже все, що ми почали, треба доробити.
Я теж могла б просидіти тут 5 років, перебираючи папірці на столі, добре, ця система в управлінні не дуже складна. Але ми сюди разом з міністром прийшли, щоб подолати її неефективність. Фактично пройшов лише рік, і багато хто вважає, що за цей час ми мали одні в'язниці продати, інші побудувати, з європейцями усі закони узгодити, людей випустити, а пробацію розвинути. Тобто зробити усе. Але так не виходить і не вийде. Це велика монотонна робота. Відверто зізнаюсь: система проти. Це все накладається, нашаровується. Чесно скажу, коли йшла з бізнесу до держсектору, не знала, що все в ньому так занедбано, вважала, що все ж різні сфери життя розвиваються більш-менш рівномірно. Визнаю, я помилялася. Але ця помилка додає сил і бажання працювати далі. Тому прохання до медіа «підсвітлювати» також системні, можливо, рутинні, але дуже потрібні речі (з законодавством, фінансуванням, продажем об'єктів), які ми робимо. Нехай і не такі вау-ефектні, але дуже потрібні у реформуванні системи, які треба робити системно. Я дуже хочу, щоб ми залишились вам цікавими.