— Пане Олександре, чи пригадуєте Ви, з якими головними викликами ми починали 2021 рік?
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
— Основні виклики, які тоді були – це ще неподолана пандемія, спричинена коронавірусом, та всі ті процеси й обмеження, які у нас були супутні до цього. Зокрема, ми очікували, що карантин не завершиться і постануть питання стосовно входження у процес вакцинування, який в Україні став у цьому році тригером. Був створений антивакцинаторський рух, виник спротив вакцинуванню. Україна «відзначилася» тим, що станом на кінець літа у нас було майже останнє місце серед європейських держав щодо вакцинованого населення. Звісно, до головних викликів я б відніс наслідки продовження окупації та війни з Росією – це тема війни на Сході України й тимчасова окупація Росією кримського півострова.
— Тобто ми тут говорили про позицію держави в цьому контексті. Так?
— Ми говорили про те, що мала б бути концепція державної політики, над чим ми також працювали. Йдеться про стратегію перехідного правосуддя, яка була підготовлена у 2019-2020 рр. Цей 2021 р. у нас був фактично конкурентною боротьбою між кількома проєктами. Зокрема, це концепція стратегії перехідного правосуддя і розроблений законопроєкт «Про засади державної політики перехідного періоду», який був підготовлений у Міністерстві з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій. Це був один із викликів, який безпосередньо торкнувся процесу визначення державної політики в питанні перехідного правосуддя.
Ще один виклик – питання пенітенціарної сфери. Постійно лунають розмови про необхідність реформи, проводяться дослідження, пишуться книжки, але ситуація у виправних закладах залишається такою, як і була, навіть гіршою (зокрема, в питаннях медичного забезпечення) через недолугі «реформаторські» кроки.
Я назвав би реальним досягненням те, що ситуацію в Бердянській виправній колонії №77 з жорстоким поводженням, про яке написав у своєму звіті Комітет із запобігання катуванням, вдалося піднести на парламентський рівень обговорення. Як результат, цю виправну колонію розформували вже в цьому році, засуджені були етапами переведені до інших колоній. Однак покарання тих, хто створив у Бердянській виправній колонії катівню, на жаль, не відбулося. Це також є показником системи, яка мириться з таким станом речей і подає сигнал, що жорстоке поводження може залишатися без покарання. Варто зазначити, що під час мого відвідування 08.04.2021 р. БВК-77 було встановлено, що з 24 осіб етапу, який прибув до цієї колонії 05.04.2021 р., 21 особу побили кийками (так відбувся ритуал «прийому»). Це було задокументовано у присутності народного депутата України Костянтина Касая, матеріали надіслані до Генеральної прокуратури, але до сьогодні немає відповіді щодо винуватців побиття.
— Тобто можна сказати, що правозахисна спільнота очікувала, що це питання не може вирішитися повністю, оскільки це малоймовірно? Однак мав би бути якийсь суттєвий крок для вирішення цієї проблеми?
— Я думаю, що питання реформування пенітенціарної системи має вирішуватися через запровадження модельних установ, про що говорить Міністерство юстиції України. Навіть вже була підібрана локація запропонованої модельної установи, накопичуються ресурси для переведення в нові умови.
Водночас для нас у пенітенціарній системі були та залишаються проблеми з медичною допомогою. Медичні частини установ хоча й були виведені зі складу та підпорядкування тим закладам, на території яких вони знаходяться, але вони не були передані до Міністерства охорони здоров'я і залишаються підпорядкованими Міністерству юстиції України. Починаючи з 2016 р. був розпочатий цей процес переведення пенітенціарної медичної служби до Міністерства охорони здоров’я України, проте цей процес був завершений. Це вплинуло не найкращим чином на забезпечення медичною допомогою тих, хто перебуває в місцях позбавлення волі.
Ще одна частина в’язничного населення – це ті, хто перебувають у СІЗО. На Наразі кількість таких осіб є надмірною, це фактично половина усього тюремного населення. Йдеться про тих, хто ще не має вироку, незасуджені, які перебувають у СІЗО роками, чекаючи на завершення слідства.
Одним з основних викликів є проблеми національної системи судочинства. Нещодавно оголосили, що потрібно заповнити 28% вакантних посад суддів. Це понад чверть від усього суддівського корпусу. Є суди, які фактично не можуть здійснювати процес судочинства через відсутність суддів, справи відкладаються, їх розгляд затягується, ефективність знижується…
Ця проблема виливається в те, що судовий процес, який міг би бути здійснений впродовж кількох місяців або одного року, триває роками. Вже потім, коли ухвалюється остаточне рішення, то враховується, що особа перебувала в місцях позбавлення волі протягом тривалого часу. Постає питання про те, щоб цей відбутий час не був визнаний таким, який потрібно компенсувати. В результаті маємо мінімальну кількість виправдовувальних вироків через те, що особа передбачувано має бути засуджена.
Ми бачимо ще один негативний сигнал, який свідчить про ситуацію з незалежністю судової системи. Будь-яка держава будується за принципом балансу гілок влади, вони повинні врівноважувати одна одну і бути противагою одна одній. Натомість що ми бачимо? Робота вищого судового органу – Конституційного суду України – може бути заблокована та зупинена рішенням Президента. Будувати правову державу можна виключно у правовий спосіб і правовим шляхом!
Окремим викликом є питання навколо ефективного функціонування інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Вже сталою українською традицією стала зміна ставлення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та відповідні труднощі в роботі цього інституту, що загрожує підривом його незалежності. Йдеться не про конкретну особу (чи це Ніна Карпачова, чи Валерія Лутковська, чи Людмила Денісова, а про незалежність інституту загалом. Я нагадаю, що жодного разу парламент не заслуховував щорічної доповіді чинного Уповноваженого, а мав би це робити. Це вже ставить питання про те, наскільки парламентарі розуміють сутність і вбачають ефективність від цього національного інституту захисту прав людини.
Ще одним традиційним викликом для України є обрання судді до Європейського суду з прав людини. У нас традиційно склалася специфічна ситуація, коли неможливо своєчасно провести національний конкурс та обрати кандидатів на посаду судді. Нагадаю, що конкурс мав бути завершений ще у грудні 2018 р., але на кінець грудня 2021 р. ще немає результату з проведення конкурсу. Тому новорічним побажанням буде обрання нового судді в ЄСПЛ від України.
— На Вашу думку, нам (чи державі) вдалося подолати ці виклики?
— На мою думку, дуже позитивною і важливою була роль організацій громадянського суспільства, які в Україні за останні 7 років вийшли на достатньо високий рівень, де вони працюють поруч з державними інститутами. Вони підіймають проблематику, яка є гострою, намагаються її вирішувати в межах своїх ресурсних можливостей (якщо йдеться про якісь точкові позиції) або навіть змінювати (наприклад, на рівні законодавства, експертних розробок).
— Тобто можна сказати, що виріс рівень експертності? Чи тут якийсь інший секрет?
— Ні. Я сказав би, що тут рівень експертності є так само належним. Є синергія співпраці органів державної влади разом з організаціями громадянського суспільства. Мабуть, найкращим прикладом може стати організація Кримської платформи - там, де фактично ініціатива, яку вже кілька років до того висловлювали неурядові організації, а минулому 2020 р. вона була запланована і потім успішно здійснена через державні інститути (зокрема, через Міністерство закордонних справ, Постійне представництво президента в Автономній Республіці Крим). В результаті була започаткована платформа, яка консолідує всіх, хто виступає за деокупацію Криму, та через санкційні й скоординовані дії об’єднує низку гравців у цьому полі, актуалізує саме кримське питання на світовому порядку денному. Це дуже важливий прецедент, який відбувся в цьому році.
— Це ми говоримо про вдалий приклад співпраці держави та громадянського суспільства. А що влада змогла виконати, реалізувати з тих завдань, які стояли перед владою в цьому 2021 році?
— У нас є дуже важливий інструмент – Національна стратегія у сфері прав людини. У 2021 р. була розроблена і затверджена нова її версія, яка розрахована на три роки реалізації, а також був проведений аналіз виконання попередньої стратегії (з 2015 р. до 2020 р.). Той факт, що держава вбачає в такій стратегії вагу і бере на себе зобов'язання щодо подолання викликів та проблем у сфері прав людини, є позитивною оцінкою державі. Тепер ми маємо достатньо реалістичний план для виконання визначених у національній стратегії позицій. Водночас окремим завданням є моніторинг за виконанням державою взятих на себе зобов'язань, що є викликом для організацій громадянського суспільства.
Дуже важливим та позитивним був рух у напрямку зміни бачення, а отже, і забезпечення на державному рівні прав внутрішньо переміщених осіб. Про це свідчить низка ухвалених законів. Зокрема, щодо скасування так званої «вільної економічної зони», стосовно скасування адміністративних штрафів за «неправильний виїзд» на територію Донецької та Луганської областей, непідконтрольну Уряду України (за такі порушення складалися адмінпротоколи). Сюди я б відніс також відновлене право голосу на місцевих виборах для ВПО. Це все є показником того, що вдається досягти через 7 років від початку розв’язаної Росією війни проти України. Однак і досі триває подолання цих проблем із забезпечення недискримінаційного підходу держави до тих, хто втікаючи від війни, окупації чи анексії, був змушений був залишити місце проживання наразі непідконтрольних, окупованих, анексованих територій України.
— Чи можемо ми говорити про якісь тенденції у питанні порушення державою прав людини?
— Держава намагається отримувати та зберігати якомога більше контролю над процесами або окремими особами. Силові відомства (такі як СБУ) намагаються залишатися нереформованими або в умовах реформи набувати собі додаткових повноважень, яких не мають інші структури.
Так само держава, точніше Президент та окремі державні структури (зокрема, РНБО), починають у неправовий спосіб ухвалювати рішення. Ми говоримо про санкційний список, закриття телеканалів. Наскільки це було законно? Це не означає, що цього не потрібно було робити або що ці канали, наприклад, не завдавали шкоди Україні. Однак питання в тому, як це було зроблено та як потрібно було зробити у правовий спосіб?
Ми не припиняємо говорити про існування бази даних «Миротворець» і правових підстав її існування. До сьогодні ніхто ніде не з'ясовував, кому офіційно належить ця база, не дав відповіді на питання, чому неофіційною базою користуються офіційні державні структури – Служба безпеки України, Прокуратура, Національна поліція.
Зазначені приклади свідчать про існування проблеми вразливості прав окремої особи: вони можуть бути порушені через втручання у право на приватність шляхом стеження, перехоплення комунікацій, зняття інформації з каналів зв'язку без дотримання належних гарантій захисту такого права на приватність (як це відбулося з журналісткою Наталією Седлецькою). Інтернет є тим проблемним полем, де права людини залишаються відкритими та незахищеними від втручання держави.
Ще однією з негативних тенденцій, яка виявилася у 2021 р., стала чергова вимога державного реєстратора неурядових організацій визначити та подати інформацію про кінцевого бенефіціара. При цьому спосіб та організація цього не дуже потрібного процесу продемонстрували непродуманість і неготовність реєстраційної системи швидко та без надмірних черг отримати запитувану інформацію про кінцевого бенефіціара.
— Які події, на Вашу думку, стали значущими для правозахисту у 2021 році? Назвіть позитивні та негативні.
— До позитивних я б відніс заснування Кримської платформи та ухвалення законів щодо забезпечення прав ВПО. Якщо говорити про УГСПЛ, то для нашої організації стало позитивним те, що нас долучили до процесу підготовки всіх матеріалів щодо помилування засуджених учасників бойових дій, які відбували покарання за вчинення кримінальних злочинів. Нагадаю, що відповідним Указом Президента було звільнено 31 особу. Декілька учасників бойових дій отримали та продовжують отримувати правову допомогу від адвокатів УГСПЛ. До негативних я б відніс той факт, що не була проведена амністія для засуджених, хоча законопроєкт про амністію готовий.
— З року в рік ми говоримо про зміну ставлення влади до громадянського суспільства. Як Ви оцінюєте комунікацію з владою в році, що завершується?
— Позитивним прикладом є робота над започаткуванням Кримської платформи, залучення представників громадського сектору до роботи комітетів Верховної Ради України та розробки Національної стратегії у сфері прав людини.
— А чи відчули Ви зміну ставлення ЗМІ до правозахисників та прав людини?
— Якщо чесно, то я не відчуваю якихось змін. ЗМІ у нас достатньо професійно підготовлені до питань правозахисної сфери та питання захисту прав людини. Коли йдеться про якісь конкретні випадки (наприклад, про переслідування осіб, які проживають на непідконтрольній Уряду України території), ЗМІ забезпечують швидке реагування, правильно розставляють акценти. Наша медійна спільнота є професійною, хоча журналісти в Україні достатньо залежні від тих каналів, де вони працюють, коли це канали, що належать олігархам чи певним політичним силам. Як на мене, зразком дотримання журналістських стандартів є наш суспільний мовник.
— Пане Олександре, Ви очолюєте спілку з 29 організацій по всій Україні. Чи можна сказати, що на місцях ситуація із забезпеченням прав людини була гіршою?
— Залежить від кожного регіону. Ми говорили про те, що Україна має риси неофеодальної держави, коли в окремих районах влада і кримінал разом контролюють ситуацію. Тих, хто намагається цьому протидіяти, залякують, застосовують фізичну силу, знищують майно, вчиняють насильство. Цей рік показав, що чим більше активності, тим більше вона породжує спротив і негативну реакцію. Тому тут відбувається процес посилення позиції громадянського суспільства та збільшення місцевого активізму.
— З яким «багажем» ми йдемо у 2022 рік? Чи бачите Ви перспективи у вирішенні якихось проблемних питань?
— Я думаю, що передусім у нас зараз прикута увага до кримських питань, загрози з боку Росії. Окремий виклик цього року – Білорусь, кордони з якою Україна раніше вважала для себе безпечними. Однак сьогодні це також зона ризику – загроза отримати нелегальних мігрантів, як це трапилося з Польщею і Литвою. Це взагалі можливість проникнення через цей кордон не тільки мігрантів, але й здійснення ворожої військової атаки. Це питання ще одного небезпечного сусіда, який до 2020 р. вважався більш-менш таким, що тримав нейтралітет. Зараз вже нейтралітету немає.
Окремо я відзначив би питання екстериторіального захисту українців, які перебувають і переслідуються за кордоном. Також варто згадати про традиційні питання з найбільш вразливими верствами, які потерпають від неотримання, передусім, медичної допомоги. Окрім того, залишаються актуальними проблеми невиконання рішень Європейського суду з прав людини.
— Які основні загрози Ви можете назвати у сфері забезпечення прав людини в Україні в наступному році?
— Ми повертаємося до того, з чого починали – судовий захист прав людини та небезпека виходу за межі правового поля (наприклад, як у ситуації з санкційним списком).