Не так давно в українському судочинстві з’явився інститут вирішення спорів за участі судді. Все більшої популярності набуває й медіація. Про те, як вона здатна розвантажити судову систему, та які способи затягування судового процесу зараз у моді, ми поговорили з суддею Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Андрієм КАЛАРАШОМ.
Фото: сайт Апеляційного суду Одеської області
— Кілька років тому в цивільному процесі з’явився новий інститут — врегулювання спорів за участю судді. Розкажіть про нього.
— Ця процедура для цивільного процесу досить нова. Принагідно зазначу, що вона з’явилася також у господарському та адміністративному судочинстві. Полягає вона у проведенні суддею спільних (за участю всіх сторін) та закритих (з кожною зі сторін окремо) нарад з метою мирного врегулювання спору і проводиться протягом розумного строку, але не більше 30 днів.
На першому етапі врегулювання спору суддя проводить спільну нараду, на початку якої роз’яснює сторонам мету, порядок проведення врегулювання спору за участю судді, права та обов’язки сторін. Під час проведення спільних нарад суддя з’ясовує підстави та предмет позову, підстави заперечень, роз’яснює сторонам предмет доказування по категорії спору, який розглядається, пропонує надати пропозиції щодо шляхів мирного врегулювання та здійснює інші дії, спрямовані на врегулювання спору сторонами, а також може запропонувати певний шлях мирного врегулювання спору. Під час закритих нарад суддя має право звертати увагу сторони на судову практику в аналогічних спорах, пропонувати стороні та/або її представнику можливі шляхи мирного врегулювання. Як правило, наради проводяться у неформальній обстановці, що сприяє формуванню довірчих відносин.
Під час проведення врегулювання спору суддя не має права надавати сторонам юридичні поради та рекомендації, давати оцінку доказів у справі. Інформація, отримана будь-якою зі сторін, а також суддею під час проведення врегулювання спору, є конфіденційною. У зв’язку з цим, під час проведення врегулювання спору за участю судді протокол нарад не ведеться та не здійснюється їх фіксування технічними засобами.
— На Вашу думку, чи може більш широке запровадження медіації в Україні зменшити навантаження на судову систему? У багатьох країнах Європи консультативно-ознайомча зустріч сторін з медіатором є обов’язковим етапом судового процесу.
— Дійсно, навіть суди країн ЄС завалені справами, що не розглядаються роками. Медіація цілком може їх розвантажити. Крім того, завдяки медіації громадяни можуть вирішувати спори набагато швидше та більш якісно. Практика показує, що наявність діючої медіації у правовій системі свідчить про зрілість правосуддя. В ЄС є досить багато стандартів у сфері медіації, і експерти рекомендують звертатися до них при розбудові української системи ефективної медіації.
На мою думку, медіація завжди краще, ніж судовий розгляд справ. Значні ресурси, що витрачаються на судовий розгляд, апеляції, касації, завдяки медіації можуть бути зекономлені. Можна припустити, що й самі сторони у випадку підготовки спільного рішення з допомогою медіатора будуть більш задоволені кінцевим результатом. Послуга правосуддя є дуже дорогою, і можливо, краще, щоб зекономлені кошти пішли на більш корисні суспільні справи.
Говорячи про українські реалії, варто відзначити, що наразі у нас в судах не вистачає 30% суддів. Кадровий дефіцит призводить до суттєвого збільшення навантаження на працюючих суддів, що негативно впливає на оперативність та якість розгляду справ, а також на кількість невирішених спорів.
Перший крок — це, звісно, прийняття закону про медіацію. І вже потім ми можемо говорити про наступні кроки, в т.ч. дуже обережне та поступове впровадження цього механізму щодо вузького кола категорій справ. Перший офіційно зареєстрований у Верховній Раді України законопроєкт стосовно медіації був ще у 2010 р. За 11 років було зареєстровано 14 законопроєктів, що мали врегулювати цей механізм. Спочатку суспільство не було готове до «узаконення» медіації й взагалі не розуміло, що це таке. А потім нам відверто не щастило: напередодні розгляду проєкту в першому читанні відбувались якісь події, наприклад, у минулому скликанні в такий момент почались дострокові парламентські вибори. А відповідно до регламенту, законопроєкти, внесені та не прийняті до закінчення строку повноважень Верховної Ради відповідного скликання у першому читанні, вважаються відкликаними.
Але якщо до цього профільні законопроєкти подавались окремими депутатами, то законопроєкт №3504 був внесений Кабінетом Міністрів України. Це свідчить про те, що уряд визнає необхідність прийняття такого законопроєкту. Він розроблявся на базі Міністерства юстиції України у співпраці зі спільнотою медіаторів, суддями, адвокатами та іншими стейкхолдерами/суб’єктами.
— Не секрет, що деякі учасники зловживають своїми процесуальними правами з метою затягнення судового процесу. Чи траплялись подібні випадки у Вашій практиці?
— Проблема зловживання правами і затягування судового розгляду стара, як світ. Сьогодні в судовій практиці все рідше зустрічаються справи, які були розглянуті без зайвої тяганини. Найчастіше хоч одна зі сторін процесу намагаються всіляко затягнути хід розгляду справи, що може бути обумовлено різними обставинами: бажанням відтягнути момент винесення судового рішення і, відповідно, момент його виконання, надією, що вдасться домовитися, необхідністю дочекатися появи нових доказів тощо. Практика зловживань процесуальними правами настільки поширена, що останнім часом стали з’являтися своєрідні «топи» способів затягування судового розгляду.
— Які способи затягування судового процесу зараз у моді?
— Найбільш поширеними є:
- надання не всіх документів;
- клопотання про відкладення справи для ознайомлення з документами;
- клопотання про призначення експертизи;
- клопотання про витребування доказів;
- лікарняний;
- відрядження;
- неявка на засідання;
- виклик і допит свідків;
- зустрічний позов;
- оскарження судових визначень.
Тобто сторони, формально користуючись своїми правами, так чи інакше затягують процес. Звичайно, це неприпустимо, але такі сьогоднішні реалії. Окремі адвокати навіть спеціалізуються саме на затягуванні процесу, і це вже питання до адвокатської етики.
— Можливо, щоб уникнути подібних маніпуляцій, варто внести певні зміни у процесуальне законодавство? Наприклад, передбачити певні санкції за такого роду дії.
— Декларативні норми про недопустимість зловживання правами не можуть зупинити осіб, які намагаються отримати вигоду чи виправдати свої халатні дії щодо невиконання своїх повноважень. Слід регламентувати у ЦПК України випадки невиконання або неналежного виконання процесуальних обов’язків, передбачити відповідальність за це і чіткий механізм її застосування. На законодавчому рівні це положення має бути відокремлене від випадків зловживання правом. Дія норм щодо зловживання правами може поширюватися на свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів, коли одна зі сторін чинитиме на них тиск, зокрема, перериватиме виступ, висловлюватиме прямі або приховані образи, погрози. Тому ч. 1 ст. 5 ЦПК України слід доповнити положенням про те, що не лише суд зобов’язаний поважати честь і гідність учасників процесу, а й усі учасники судового розгляду мають поважати честь і гідність судді, інших учасників цивільного процесу й утримуватися від висловлювань, як письмових, так і усних, що можуть бути сприйняті як образливі. Якщо таку умову закріпити у ч. 2 ст. 5 ЦПК України як обов’язкові правила поведінки в суді та зобов’язати суд наглядати за їх дотриманням, у суду з’явиться можливість застосовувати до правопорушників певні заходи.
— Чи потребує процесуальне законодавство інших змін? Декілька років тому вже були внесені значні зміни у процесуальні кодекси, та чи достатньо цього?
— Основними напрямами реформування судової системи України, на мою думку, мають стати:
1) зміцнення незалежності судової гілки влади від інших гілок влади та посадових осіб;
2) встановлення надійного механізму притягнення суддів до відповідальності за неправосудні рішення та корупційні правопорушення;
3) встановлення збалансованого взаємозв’язку між судовою владою та правоохоронними органами;
4) встановлення надійніших важелів гарантування прав учасників судового процесу;
5) уніфікація судової практики та встановлення надійного механізму подолання правових прогалин і колізій;
6) удосконалення системи виконання судових рішень;
7) покращення доступу громадськості до судочинства.
— Судова система є безпосереднім стейкхолдером будь-яких змін процесуального законодавства. Чи готова вона до його чергових змін? Чи не загальмує це розгляд справ? Адже часом він розтягується на роки.
— Розвиток судів, особливо в останні 10 років, відбувався в режимі нон-стоп реформування. Найголовніший виклик для судів сьогодні — це катастрофічний кадровий голод та брак довіри з боку суспільства, адже численні спроби реформувати судову систему України подавались у ключі «раз і назавжди», ігноруючи просту істину, що справжня трансформація судочинства нерозривно пов’язана з суспільними процесами і ніколи не може вважатися остаточно завершеною.
Я б вважав за доцільне наразі не рекомендувати зміни до конкретних норм процесуального законодавства, а зосередитись на 3 головних загальних напрямах:
- розвантаження судів, тобто збільшення кількості суддів та зменшення кількості справ шляхом виключення спорів, які можуть бути ефективно вирішені без участі професійного судді;
- поглиблення спеціалізації. Створення окремих судів для розгляду певних категорій справ — процес фінансово та організаційно досить затратний, тому пріоритетнішим вбачається спеціалізація суддів на розгляді конкретних категорій справ у рамках існуючих судів, а також укрупнення місцевих загальних судів та запровадження окремо суддів, які спеціалізуються на розгляді цивільних справ, окремо — кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення;
- діджиталізація судового процесу. Тут головне — послідовність, прогнозованість та наявність сталої матеріальної бази.