Перекладаючи роль законодавця на суддів, ми отримуємо ситуацію, коли кожен з них заповнює законодавчі лакуни по-своєму. Так вважає заступник голови правління правничої асоціації «ДОБРОСУД», суддя Тарутинського райсуду Одеської області Петро КРАВЧЕНКО. На його думку, українське суспільство ще взагалі не усвідомило ключову роль суду для себе та своєї країни.
— Суддею райсуду Ви працюєте трохи більше 5 років. А чим займались до 2016-го?
— Працював на державній службі, був асистентом кафедри Одеської юридичної академії, і відверто кажучи, до професії судді йшов довго. Проте у мене не було сумнівів стосовно того, чим хочу займатися в житті. Це мало бути важливе ремесло, а суддя — одна з найважливіших правничих професій, вінець кар’єри юриста. Конкурсні процедури, пов’язані з обранням мене на посаду судді, розпочалися ще у 2012 р. і тривали 4 роки. Це був складний шлях. Але я вдячний долі за те, що упродовж нього не зупинився, не зневірився, не розчарувався. Хоча бували моменти, коли хотілося опустити руки, бо очікуваного з дня на день призначення не відбувалося, а строк трудового контракту з Одеською юридичною академією минув. Весь свій вільний час я приділяв підготовці до суддівської роботи, адже раніше ніколи нею, звичайно, не займався.
— Лячно не було?
— Під час спеціальної підготовки в Національній школі суддів України нас готували до прийдешніх випробувань, проте це була лише теоретична база, а всі нюанси пізнавалися вже на практиці. Я не мав уявлення, чи впораюся з цією роботою. Однак після призначення, у ході щоденної праці невпевненість швидко пройшла. Особливо чітко я відчув, що перебуваю на своєму місці, коли сторони оскаржували винесені мною судові рішення в апеляційній інстанції, і та залишала такі скарги без задоволення, а мої рішення — без змін. Це додавало впевненості у тому, що спір вирішено правильно, що я вірно розумію норми процесуального та матеріального права та релевантно їх застосовую.
— А яким було Ваше перше враження про суддівську роботу?
— Позитивним, адже колеги зустріли мене тепло та запропонували допомогу, що, до речі, є вкрай важливим для новопризначеного судді. На початку кар’єри він завжди потребує підтримки, оскільки може десь помилитися, а питань виникає безліч, особливо процесуального характеру.
— За Вашими ж словами, Ви — на кар’єрній вершині для правника, стали суддею. Що далі? Якою має бути наступна кар’єрна сходинка?
— На моє глибоке переконання, судді, як і іншим кваліфікованим співробітникам державного чи приватного сектору, треба надавати можливості для кар’єрного росту. У разі відсутності перспектив для росту рано чи пізно навіть найфаховіший працівник зіштовхується з професійним вигорянням. Думаю, з цим явищем зараз зіштовхнулася вся судова система. Величезний відтік кадрів (як суддів, так і працівників апарату суду) є яскравим тому підтвердженням. Я на власному досвіді відчув це. Свого часу я більше року працював у суді один, тож ми з помічниками та секретарем розпочинали робочий день о 8 ранку та завершували о 10– 11 вечора. При цьому наша робота ненормована, і розглядати окремі категорії справ інколи необхідно було у вихідні чи святкові дні. Уже понад 2 роки не відбуваються конкурсні процедури, відсутня ротація кадрів, судді перебувають під постійним тиском і шаленим навантаженням. Невже такий стан речей сприяє поліпшенню стану відправлення правосуддя в країні? Звісно, ні.
Я зі стриманим оптимізмом сприйняв ухвалення закону, який мав би відновити роботу Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККС). Як бачимо, зараз відновлення її роботи ще триває, швидкого запуску годі й сподіватися. А щодо наступної кар’єрної сходинки, то скажу, що подав до ВККС документи для участі в конкурсі на заняття посади судді апеляційної інстанції, оскільки маю 5 років суддівського стажу, а також декілька років наукового, і Комісія мої документи прийняла. Так, для мене посада судді апеляційного суду — це нова кар’єрна сходинка, можливість для особистого й професійного розвитку, новий виклик. Слід реалізовувати свої прагнення, якщо є бажання і сили працювати натхненно далі. А вони у мене є.
— Якою є робота судді в сучасній системі координат: з тотальною критикою суддів, карантином, війною?
— У суспільній риториці закріпився стійкий стереотип про тотальну недовіру громадян до судової влади. Але ж очевидно, що це не так, бо принаймні одна зі сторін отримує рішення на свою користь і ним задоволена. Іншу хвилю недовіри до суддів розганяють активні громадські організації, які позиціонують себе як громадянське суспільство. Вони огульно критикують усю судову систему (а це тисячі суддів) за окреме рішення окремого судді, ще й нав’язують своє обурення тим, хто стежить за діяльністю цієї організації. Проте думка громадської організації не тотожна думці всього громадянського суспільства. Було б набагато ефективніше, якби громадські організації висловлювали свою думку щодо того чи іншого судового рішення з більшою правовою культурою, замість критики ділилися своїми міркуваннями, критикували конструктивно. Є й інша важлива проблема, про яку я вже почав говорити. Суди працюють у режимі надмірного навантаження, адже справ багато, а суддів бракує. Нам буває ніколи голову підняти від своїх справ, не те що ретельно вивчити іншу судову практику — в межах першої інстанції, апеляції чи Верховного Суду. У підсумку отримуємо по 2–4 різні позиції в подібних справах.
Як відомо, зараз діють касаційні фільтри, і частина рішень, які підлягають оскарженню в апеляційному порядку, не підлягають оскарженню в касації. Тож трапляються випадки, коли у подібних справах є абсолютно різні позиції судів апеляційної інстанції, і звести їх до спільного знаменника без втручання Верховного Суду просто неможливо. Природно, що у людей виникають питання: чому в одному суді у справі, наприклад, про стягнення кредитних коштів, які боржник не встиг вчасно повернути, рішення виноситься на користь боржника, а в іншому — на користь банку? Відсутність єдності судової практики породжує нерозуміння серед людей: чому один суддя трактує норму закону так, інший — інакше, а суддя апеляційної інстанції — ще інакше? Чому результат справи залежить від того, до якого судді вона потрапить? Це дуже велика проблема. Так, законодавство у нас не ідеальне. Так, неможливо передбачити усі нюанси на рівні правових приписів. Проте перекладаючи роль законодавця на суддів, ми отримуємо ситуацію, коли один суддя заповнює законодавчі лакуни так, а інший — інакше. Саме це призводить до тих показників недовіри, за якими ми зараз, на жаль, змушені спостерігати.
— І що робити?
— Треба активно працювати Верховному Суду, судам апеляційної інстанції та здійснювати заходи щодо узагальнення практики в найпопулярніших категоріях справ (банківські спори, спори щодо стягнення судового збору). Суди апеляційної інстанції мають орієнтувати суди першої інстанції в судовій практиці. Розумію, що іноді апеляція й сама не знає, як діяти. У таких випадках має висловлюватися Верховний Суд і скеровувати практику в одне русло. Зауважу, що відповідно до закону, висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні цих норм. У 2017 р. була запроваджена така категорія спорів, як малозначні. Такі спори не підлягають перегляду у Верховному Суді. На мою думку, задля вірної орієнтації суддів апеляційної та першої інстанцій по малозначним спорам мають бути винесені постанови у зразкових справах, що, безумовно, сприятиме єдності судової практики. Якщо суддя не застосовує висновки, викладені у таких справах, слід притягати його до дисциплінарної відповідальності. Така пропозиція звучить дещо радикально, але інакше неоднорідність судової практики ми не подолаємо. Якщо суддя не погоджується з висновком найвищої судової інституції, нехай належно обґрунтує свою позицію. І не одним реченням чи абзацом, а послідовним змістовним викладенням своєї думки. Відступ від висновку ВС має бути науково і практично аргументований. Існування відповідальності за незастосування практики Верховного Суду стимулюватиме суддів знати ці висновки та застосовувати їх.
— Розв’язати проблему неоднорідної судової практики може й законодавець…
— Так. Наприклад, ще донедавна тривали суперечки щодо можливості закриття адміністративної справи за ст. 130 КУпАП «Керування транспортними засобами або суднами особами, які перебувають у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції» за малозначністю. Але законодавець розставив усі крапки над і — вніс зміни до КУпАП, зазначивши, що положення статті про можливість звільнення від адміністративної відповідальності при малозначності правопорушення не застосовуються до правопорушень, передбачених ст. 130 КУпАП. Гадаю, більше ми не побачимо судових рішень, коли провадження у таких справах закриваються за малозначністю.
— Оскільки Ви зачепили тему касаційних фільтрів, такі обмеження в доступі справ до Верховного Суду — це добре?
— В ідеальній правовій системі — так. Касаційні фільтри суттєво розвантажують судову систему, знижують потребу щоразу звертатися до суду, бо і адвокати, і позивачі розуміють безперспективність такого позову. Підкреслюю: в ідеальній системі. Звісно, справи не можуть бути однотипними, у кожній з них є певні особливості та моменти, на які треба зважати. Але більшість справ схожі, і треба застосовувати конкретні норми права та конкретні судові висновки так, щоб вони не тлумачилися на власний розсуд при ухваленні рішень суддями. І ми рухаємося в цьому напрямку.
— Як досягти порозуміння між громадськістю та судовою гілкою влади на даному етапі суспільних правовідносин?
— Судам необхідно вести більше роз’яснювальної роботи, бути ближчими до суспільства та відкритими для громадськості, відповідати за свої рішення, якщо є питання — відповідати на них. Бо залишаючи питання риторичними, ми не отримаємо нічого хорошого і точно не зробимо крок назустріч порозумінню. Ще за радянських часів сформувалося уявлення про те, що суд — це закрита установа покарань, така думка вживлена в підкірку. Проте люди мають зрозуміти, що суд — їх перший друг і товариш, який подає руку допомоги для захисту їх прав, свобод і інтересів. Не треба боятися йти до суду. Треба відстоювати свої права, якщо на них незаконно посягають, відстоювати свою позицію, захищатися і зрештою перемагати. Та на жаль, суспільство ще не усвідомило ключову роль суду для себе і країни, не розуміє, що суд — це та інституція, яка покликана захистити права і свободи кожного громадянина. Інакше в правовій державі бути не може.
— Чи потрібна Україні нова судова реформа? І якщо так, то якою є ідеальна?
— Потреби в новій масштабній судовій реформі немає. Реформа 2016 р. себе виправдала, в підсумку серед найголовніших досягнень ми отримали новий Верховний Суд і Вищий антикорупційний суд. Гадаю, на такому високому рівні професіоналізму треба провести й конкурси в суди апеляційної інстанції. Якщо все робити зважено і не кваплячись, еволюційним, а не революційним шляхом, жодних проблем не буде. Але проблеми з’являються, якщо йти шляхом зупинки роботи одного з ключових кадрових органів (як це, власне, сталося у нас) на невизначений час, а потім відкладати розв’язання цієї проблеми в глибоку шухляду. Це негативно впливає не тільки на судову систему, а й на державництво в цілому. Серед досягнень реформи 2016 р. виокремлю кваліфікаційне оцінювання суддів на відповідність займаним посадам. Судді, які його пройшли, позитивно відгукуються про саму процедуру, адже це мотивувало їх знайти час для того, щоб освіжити знання, перечитати норми права, кодекси, правові висновки, переглянути практику ЄСПЛ. Законодавство постійно змінюється, і суддям слід підтримувати високий професійний рівень за будь-яких обставин.
— Одне з завдань суду — забезпечити кожному право на справедливий суд. А що Ви вкладаєте у це поняття?
— Можливість для громадянина отримати судове рішення, ухвалене повноважним складом суду з дотриманням принципу верховенства права. Це своєчасне отримання громадянином послуги з захисту його прав, які держава гарантує і декларує.
— Чим для вас є верховенство права?
— Це якраз баланс між законністю і справедливістю. Судове рішення має бути побудоване не тільки на нормах права, а на й моралі та справедливості. Зрозуміло, що закон не ідеальний. Це напрочуд тонка грань, яку кожен суддя визначає для себе. Він має усвідомлювати, що не виконує механічну роботу, а стикається з реальними життєвими ситуаціями, і від його рішення буде залежати доля людини. Саме від судді залежить, вийде людина з зали судового засідання зневірена в суді та справедливості чи задоволеною, усміхненою, впевненою в тому, що держава захистила її права та інтереси. Зрештою, робота судді з винесенням судового рішення не завершується. Після оголошення рішення він роз’яснює порядок його оскарження. На практиці у більшості випадків сторони не сприймають складну юридичну термінологію і не розуміють вердикт судді та мотиви, на яких він ґрунтується. Тож суддя має роз’яснити простими словами, чому прийняте саме таке рішення, та пояснити його наслідки для сторін. Іноді треба й пораду дати. Має відбуватися живе спілкування, яке й дозволяє порозумітися суду і громадянам.
— Якщо доведеться вибирати між законністю і справедливістю…
— Виберу законність, побудовану на справедливості. Трапляються випадки, коли при розгляді справи виключно «механічно» на нормах права рішення не буде справедливим. А ще в будь-якій ситуації треба залишатися людиною. Якщо сторона не розбирається в процесі, не знає, яке клопотання подати, їй треба підказати, пояснити, не закривати провадження з формальних підстав, а дати шанс виправитися.
— Що взагалі найскладніше в роботі судді? І чи є щось легке порівняно з іншими правовими професіями?
— Кожен кандидат на посаду судді найперше має усвідомлювати наступне: крім того, щоб бути дуже хорошим правником, розумітися на юриспруденції, він має бути й ще дуже хорошим психологом. Поясню. Коли до судді приходить сторона в адміністративній, цивільній чи кримінальній справі, вона приходить з проблемою. І в суді вона не завжди починає з суті цієї проблеми, а розповідає про те, що їй передувало, скаржиться на життя, на владу, на невістку/зятя чи сусідів. Суддя має маневрувати в цьому потоці «інформшуму», відсіювати необхідні йому «зерна» від інформаційної полови, щоб зрозуміти суть проблеми і в подальшому правильно її вирішити. І таке доведеться слухати не один день чи два, не місяць, а постійно. Тож слід виробити певний імунітет, але при цьому не стати байдужим, оскільки тоді можна пропустити найголовніше, з’ясувати, чому сталося правопорушення, що підштовхнуло людину на злочин, до чого це призвело. Щоб розуміти, чи під силу така робота кандидатові в судді, можна провести експеримент: зайти в громадське місце, наприклад, залізничний вокзал, і вислухати кожного присутнього про його особисті проблеми. А що легке? Напевне, нічого. Проте можу сказати, що додає сил витримувати все складне, — це розуміння того, що ти перебуваєш на цій посаді недарма, адже щодня допомагаєш людям у відновленні справедливості. Це велике задоволення — усвідомлювати свою необхідність для суспільства.
— Саме з цією метою Ви приєдналися до громадської організації «ДОБРОСУД»?
— Я в ній для того, щоб запропонувати свої міркування і пропозиції для вдосконалення судової системи, щоб змінювати і змінюватися самому, повернути довіру громадян до суду, запроваджувати нові проєкти. Судді потребують спілкування, а іноді й допомоги в тому, як застосовувати нове законодавство. Потрібен діалог і з адвокатами та прокурорами, адже вони беруть активну участь у розбудові судової системи, сталості та єдності судової практики. Зрештою, до усіх цих процесів обов’язково треба залучати молодь, давати їм необхідну інформацію, щоб після закінчення університету вони були добре обізнані про переваги й недоліки усіх професій у судовій системі, долучалися до цієї системи та привносили якісні стандарти роботи і нове свіже дихання. Кожен студент після успішного завершення навчання може стати юристом, та не кожен юрист може стати суддею. Бути суддею — це величезна копітка робота над самим собою. Попри це, робота в суді різноманітна та цікава, тут є куди зростати у професійному й особистому вимірах. Від цього виграє тільки суспільство. Бо майбутнє України — це молодь. Її треба максимально залучати до процесів, які відбуваються в країні. Тільки тоді ми наблизимось до нашої мрії — побудувати таку судову систему, яка діє у демократичних, розвинених країнах.