Від «банкопаду» 2014– 2015 рр. вітчизняний банківський сектор оговтується й досі. А держава за ці роки так і не стала надійним партнером, що задає зрозумілу та прогнозовану політику в сфері банків та фінансів. Про те, як запровадження санкцій РНБО впливає на банківський сектор, чому прийняття окремих найкращих законів не змінює ситуацію, про особливості фінмоніторингу по-українськи, а також про те, чи потрібно легалізувати в Україні криптовалюти, ми говорили з кандидатом економічних наук, заслуженим юристом України, членом правління Асоціації адвокатів України, керуючим партнером Amber Law Company Семеном ХАНІНИМ.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
— З нашого минулого інтерв’ю пройшов майже рік. Які позитивні моменти можна відзначити у сфері банківського регулювання за цей час?
— Все ж я схиляюсь до того, що не варто вишукувати те, чого немає. Адже будь-які суттєві зміни помітні відразу. Тобто суттєвих змін, на жаль, не відбулося. Ані гірше, ані краще не стало. Всі зміни, що були, носять виключно локальний, тактичний характер і не здатні суттєво на щось впливати.
— У 2021 р. був прийнятий та запрацював новий Закон «Про фінансовий лізинг». Які системні зміни він приніс?
— Безумовно, питання стосовно прийняття цього закону назріло вже давно. Він дав визначення поняття процесів лізингу, прибрав колізійність з іншими нормативно-правовими актами. Втім, відчутного впливу цього закону на український фінансовий ринок не було помітно, адже процеси кредитування і фінансового лізингу знаходяться під великим регулюванням і тиском з боку держави, що зменшує інтерес до цих інструментів з боку бізнесу. Тому впевнений, що прийняття навіть найкращих законів не змінить головну проблему.
— А у чому головна проблема?
— Так чи інакше, в умовах лізингу особа чи підприємство бере на себе певні ризики, і ці ризики просто неспівставні з можливим прибутком. Перш за все, тому, що у діючий правовій системі координат на захист своїх прав йдуть роки. Купа заперечень, перша інстанція, потім апеляція, далі Верховний Суд... Та навіть вигравши справу в суді, ще треба дочекатися виконання цього рішення, що часом складніше, ніж судова боротьба, адже більше 50% судових рішень не виконуються через дії органів державної влади. У багатьох країнах ці проблеми мають різний характер вирішення. Наприклад, у Швейцарії апеляція дуже дорога у фінансовому плані. У нас же апеляція — це обов’язкова складова будь-якого судового процесу. Сумнівний приклад подають ті ж державні органи, що в абсолютно програшній ситуації все одно подають апеляційні скарги. У 80% випадків вони за рахунок платників податків будуть йти до останньої інстанції. Тобто в нинішніх реаліях перша судова інстанція стала, по суті, технічною. А це подовжує розгляд справи.
І коли ми маємо бізнес, пов’язаний з тимчасовим чи постійним переходом прав власності і оплатою частинами, ми розуміємо всі ці судові ризики. Потім рахуємо їх і розуміємо, що в будь-якому разі отримаємо лише збитки. Сьогодні банку вигідніше купити ОВДП, ніж кредитувати реальний сектор. Адже держава поверне кошти в будь-якому разі, окрім дефолту, а особа чи підприємство — не факт. А ще суди, робота з виконавчою службою тощо. У таких реаліях прийняття законів з покращеними механізмами просто нівелюється існуючою правовою системою. Якщо держава дійсно хоче, щоб запрацювали лізинг та кредитування, слід забезпечити залізобетонну можливість, щоб заставне майно банк отримував миттєво. І бажано, щоб цей обов’язок брала на себе саме держава. Треба, щоб працював простий і зрозумілий механізм, який забезпечить дотримання прав та законних інтересів усіх сторін. Система працює у балансі.
— Вже більше року в країні триває санкційна епопея. Чи створило це якісь загрози для банківського сектору?
— На мій погляд, такі загрози існують. І наразі юридична спільнота не дуже розуміє, як з ними бути. Банки сприймають підсанкційного клієнта як високоризикового і відмовляють в обслуговуванні. А як бути при цьому такій особі? Як відкрити рахунок у банку такій особі? Як проводити елементарні операції з купівлі харчових продуктів, одягу, промислових товарів? Тим паче, в такій ситуації банк виконує невластиві для нього функції. Звичайно, він має проводити ідентифікацію свого клієнта, але ж він не правоохоронний орган, а вимушений діяти певним чином, бо є вимоги з фінмоніторингу, за невиконання яких загрожують великі штрафи. І знову ж таки, фінмоніторинг у державних банках і приватних має різницю, адже державний банк ніколи так фінансово не покарають, як приватний, бо це гроші з державного бюджету.
— Тобто банки, по суті, — заручники ситуації?
— По суті, так. Адже й застосування санкцій до власних громадян державою є незаконним. Є пряма норма закону, що передбачає застосування такого інструменту виключно до іноземців та іноземних компаній, за виключенням тероризму. Але для інкримінування тероризму треба більше, ніж просто підозра та кваліфікація. Потрібен судовий вирок. Або обвинувальний, або виправдувальний, бо Конституцію України ще не відміняли. Санкції — це рішення політичне, адже застосувати їх дуже просто, і судів ніяких не потрібно.
— А які ще загрози? Адже ці фізичні особи можуть спробувати оскаржити відмови у відкритті рахунків у судах?
— Тут проблема навіть не в подальших судах, а в можливих кримінальних переслідуваннях керівників підрозділів фінмоніторингу банків, які могли дозволити відкриття рахунків для таких клієнтів. Також це штрафи, анулювання ліцензій та репутаційні ризики для банків. А щодо судів, то наразі банки все більше можуть відмовляти в обслуговуванні не через конкретні причини, а «тому що…» Законодавство їм це дозволяє, і тут ми рухаємось у світовому тренді. На одному з форумів я мав можливість спілкуватися з керівниками комплаєнсу декількох банків, і один з них зазначив, що вони принципово не відкривають рахунки для осіб, що були засуджені за злочини проти життя та здоров’я особи. Незважаючи на те, що особа вийшла на свободу, відбула покарання та має такі ж права, як у звичайного громадянина. А маленьке беззаконня у хороших цілях для однієї особи надалі запускає ланцюжок незворотності для багатьох. На мій погляд, банки не повинні вирішувати, відкривати чи не відкривати рахунок клієнту. Вони свої тарифи опублікували, і якщо клієнт готовий ці тарифи оплачувати, банк повинен відкривати рахунок і проводити операції.
— У країні активізувалось питання фінансового моніторингу. Які зміни відбулися для банків та для фізичних і юридичних осіб?
— Тут варто дуже добре розуміти, що жодна країна світу, і Україна в т.ч., не хоче перетворитись на країну, де відмивають брудні кошти. Але методи, які при цьому застосовуються, є дискусійними. Приміром, Швейцарія має в рази більшу банківську систему, ніж Україна, але повідомлень у міжбанківській системі контролю там може бути 4–7 тис. У нас же ця цифра сягає більше 11 млн, це десята частина бюджету. Тобто замість змісту у нас процес. Це має негативний ефект, адже стимулює відтік бізнесу за кордон. І незважаючи на постійні «перемоги» фінмоніторингу, в Україні ледь не щодня виявляється конвертаційний сектор. Виникає питання: а чому не можна віддати функцію фінмоніторингу на аутсорсинг? Є ж безліч юридичних, консалтингових та аудиторських компаній, а окремим комерційним банкам часто складно тримати великий штат відділу фінмоніторингу. Але закон так прописано, що лише банк несе відповідальність.
— Ще одна новела, яку приніс 2021 р., — податкова амністія. Як оцінюєте цей крок держави?
— Я з самого початку не погоджувався з форматом проведення цієї «амністії». Дійсно, давно вже треба було узгодити власні фінанси з державою, але ж питання не в цьому. Щиро переконаний, що минуле має залишатись у минулому. Слід було просто попросити всіх здати «нульову» декларацію та показати свої активи, а вже після цього починати електронний контроль доходів та статків. Це не мною придумано — це світова практика. На противагу цьому ми створили якийсь складний механізм, зкалькувавши його з якоїсь іноземної моделі. Але ж Україна — не Росія і не Судан чи Німеччина, тому й підхід у нас має бути власний, а не запозичений. Що передбачає законодавство про податкову амністію? Що якщо особа хоче повністю чесно показати свої статки, вона автоматично визнає, що вчиняла податкові злочини. І держава хоче отримати певний відсоток від коштів, які показуються. Звичайно, це теж малоприємно. А далі ще включається наш улюблений фінмоніторинг, який має перевірити показані кошти і визначити, чи точно вони відповідають заявленим. І тут ми знову впираємось у те, що працівники фінмоніторингу конкретного банку не є правоохоронцями, проводити повноцінні розслідування вони не можуть. А раптом зміниться влада, і всіх, хто пройшов через амністію, почнуть викликати у правоохоронні органи в якості підозрюваних у інших економічних злочинах? Питань більше, ніж відповідей. Банки майже відкрито саботують відкриття спеціальних рахунків під цю амністію через тарифи, затягування та інші доступні механізми. Безумовно, необхідно декларувати доходити та видатки, але це потрібно зробити так, щоб люди зробили це свідомо, а не вивели свої активи та додали бізнесу десь у Польщі. Поки це все робиться нашвидкуруч.
— А хіба податкові органи не дають чіткого розуміння, як будуть здійснюватися податкові перевірки стосовно осіб, що добровільно пішли на таку «амністію»?
— Це неможливо, бо навіть в теорії самі податкові органи не розуміють, як це буде. Наразі заяви керівництва ДПС ані з законом, ані зі здоровим глуздом просто не співпадають. І як воно буде надалі, незрозуміло. А це ще один фактор, який не стимулює йти «амністуватись». У наших громадян чудова пам’ять, і вона нагадує, що держава завжди дурить. І коли сьогодні можновладці обіцяють зробити все за законом, довіри до них немає. І це не персональна провина нинішньої влади, просто так склалось історично. Для завоювання цієї довіри з боку держави мають бути дуже делікатні, чіткі та зрозумілі механізми подібного «амністування».
— Як часто банки йдуть вирішувати спори в суди?
— Наразі банки з судів просто не вилазять. Сьогодні банк на 50% складається з офіцерів комплаєнсу, на 30% — з юристів і лише на 20% — з економістів та банкірів. Адже спори з клієнтами виникають постійно. Це спори і стосовно закриття рахунків або їх невідкриття, і з приводу проведення або непроведення операцій або стягнення кредитів. Наприклад, банк має умовно 10 тис. клієнтів, і одного дня держава запроваджує тимчасову зупинку виплати депозитів. На наступний же день він отримає 10 тис. позовів від розгніваних клієнтів. Скоріше за все, банк усі ці суди виграє, але йому потрібно забезпечити кожну справу адвокатом, а це вимагає або мати великий юридичний департамент, або віддавати ці справи зовнішнім консультантам. Звичайно, друга опція більш поширена, адже основна сфера діяльності банків — банківські послуги, а не юридичні. Звичайно, не дуже нормально, коли банки замість основної діяльності думають про те, як забезпечити значний штат юристів для власного захисту. А основною причиною цього неподобства є непродумана і часто суперечлива політика держави. Так не має бути, адже держава існує якраз для того, щоб були створені прості й зрозумілі правила гри. А у нас ще жевріє відлуння соціалізму, коли держава часто ухвалює рішення не в інтересах власних громадян. Наразі в соціалістичному Китаї державної власності менше, ніж в Україні, яка декларує ринкову економіку.
— У світі є багато моделей розвитку банківського сектору. На яку сьогодні орієнтується Україна? І на яку нам слід орієнтуватись?
— Сьогодні в Україні існує модель, де держава грає ключову роль у сфері банківських послуг. Про це свідчать і значна державна частка у власності банків, і регуляторна роль НБУ. Більше того, ще досі чинною залишається норма, що забороняє відкриття філіалів іноземних банків в Україні. Звичайно, вітчизняним банкам буде складно конкурувати з іноземними банківськими гігантами, але ж треба думати і про клієнтів. Переконаний, що значна частина громадян із задоволенням поклали б на зберігання і депозити свої кошти у філіях американських, британських чи швейцарських банків. Але для захисту вітчизняного банківського ринку держава це не дозволяє. І водночас та ж держава фактично знищує приватних гравців у банківському секторі. Тобто дії держави є логічно взаємовиключними.
— Чи буде приватизація державних банків?
— Що таке приватизація? Це прихід інвесторів, які готові ризикувати і вкладати свої кошти в певні активи з метою отримання прибутку. Сьогодні такий інвестор дивиться інвестиційний рейтинг і бачить, що Україна там не в топі і навіть не в середині. Рейтинг — це певна сукупність факторів, які включають політичні, економічні, військові ризики та роботу судової системи. Україна — це місце високоризикових інвестицій. А щоб серйозно і предметно говорити про приватизацію, треба зробити країну привабливою для інвестицій.
— А які кроки треба зробити, щоб Україна піднялася в тому ж інвестиційному рейтингу в банківському секторі?
— На мою думку, неможливо покращити щось лише у банківському секторі. Це проблема комплексна. І хоча дійсно великою проблемою у нас в країні залишається гібридна війна, низькі позиції у світових інвестиційних рейтингах Україна мала і до 2014 р. Перш за все, будьякий інвестор має бути впевнений, що не втратить свої інвестиції і за необхідності зможе швидко відстояти свої права. Має бути також прозора система податкових відносин між інвестором і державою. Це водночас і просто, і складно. Візьмемо навіть той же Податковий кодекс України (далі — Кодекс). Навряд чи можна назвати його простим для сприйняття документом. На юридичному ринку існують вже не просто компанії, що спеціалізуються на податках, а й ті, хто спеціалізується на окремих розділах Кодексу, бо осягнути таку кількість норм просто неможливо. І знову ж таки, така кількість норм сприяє виключно корупції та відтоку інвестицій.
— Поговоримо про FinTech. Як загалом високотехнологічні продукти здатні змінити банківський сектор? І які зміни ми вже можемо спостерігати?
— FinTech — це дійсно наше майбутнє. Я впевнений, що з часом класичні банки взагалі перестануть існувати. FinTech — це просто, цікаво і зрозуміло. Але проблема в тому, що в Україні FinTech-продукти є тими чи іншими елементами банку, і неможливо продати їх без продажу самого банку. Наступна проблема для таких продуктів — валютне регулювання, яке Україна зберегла ще з часів Радянського Союзу. Щодня у нас начебто відбуваються якісь кроки з лібералізації валютного регулювання, але віз і нині там, тому навіть за бажання вітчизняні новітні фінансові продукти не можуть розширити сферу своєї діяльності. Необхідно прибирати це надскладне валютне регулювання та надмірний комплаєнс і давати можливість таким продуктам розвиватись та залучати під це інвестиції.
— Наразі у світі дуже активно розвиваються криптовалюти. Як Ви ставитесь до їх легалізації в Україні? Дехто з парламентарів навіть уже виступав з ініціативами їх оподаткування.
— Почнемо з того, що на хвилі хайпу ми часто упускаємо важливі деталі. Криптовалюта від звичайної валюти формально нічим не має відрізнятись. Неважливо, як вона виконана технічно — важливо, що існують її обіг та реальна ціна. Це активи, які мають оподатковуватись і декларуватись, але для цього потрібні прості і зрозуміли механізми.
— Яких змін варто очікувати у 2022 р.?
— Існують три загальносвітові проблеми, які, на жаль, є і українськими. Перша — це пандемія коронавірусу. Незважаючи на прогнози, ми ще остаточно її не подолали. Від цього залежить ріст економіки і міжнародних економічних зв’язків, а також туристичної та авіаційної галузей. Друга — це брак людського ресурсу. Якщо щороку від наших заробітчан надходить $15 млрд, то варто вирахувати, скільки активного і кваліфікованого персоналу покинуло Україну. А за цими людьми надалі з країни йде і бізнес. І якщо ми не змінимо цю тенденцію, в найближчому майбутньому нас чекатимуть складні часи. Адже заробітчани з часом і свої сім’ї заберуть до себе і перестануть переводити сюди кошти. І третя проблема — це, звичайно, триваюча гібридна війна. І мені дуже хочеться, щоб у цьому році ми всі ці проблеми вирішили.