 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
26–27 травня у Києві пройде перша міжнародна конференція, присвячена постконфліктному правосуддю, організована Українською Гельсінською спілкою з прав людини (далі - УГСПЛ), Європейським товариством міжнародного права та Українською асоціацією міжнародного права. На цей захід з'їдуться провідні експерти з міжнародного права з 20 країн світу.
Серед доповідачів – судді Європейського суду з прав людини й міжнародних трибуналів з розгляду військових конфліктів у Югославії і Руанді, один із співавторів Римського статуту.
У рамках інформаційної підтримки заходу «ЮГ» публікує інтерв’ю правозахисника, д.ю.н., професора Олега Мартиненка про те, що таке транзитивне правосуддя, яким країнам вдалося досягти успіху на шляху примирення, і які перспективи щодо реалізації постконфліктного правосуддя має Україна.
– Чим відрізняється правосуддя перехідного періоду від постконфліктного правосуддя?
– Перехідне чи транзитивне правосуддя – це найширше поняття, що включає усі заходи держави щодо подолання наслідків конфлікту, який уже відбувся. У цьому плані постконфліктне правосуддя й правосуддя перехідного періоду можна вважати синонімами.
Загалом перехідне правосуддя – це система правових заходів, які застосовуються для переходу держави від авторитарного режиму до демократичної системи. За приклад тут можна навести постконфліктну Німеччину, з досвіду якої, власне, і виникло поняття перехідного правосуддя, а також країни колишнього Варшавського блоку, які перейшли у демократичне русло через люстрацію, очищення, показові судові процеси тощо. З 90-х років ХХ століття транзитивне правосуддя частіше стало застосовуватися саме до країн, де відбулися збройні конфлікти, будь то громадянська війна, революція чи зовнішня агресія.
У нашій ситуації злилися два конфлікти – один явний, а інший неявний. Україна трансформується з авторитарної пострадянської держави у демократичну вже 25 років, тому цей трансформаційний конфлікт у нас неявний, і щодо нього може бути застосоване поняття перехідного правосуддя. Однак у нас ще є явний збройний конфлікт. Тобто нашій державі потрібно одночасно вирішувати питання переходу від авторитарного до демократичного устрою суспільства і думати, що буде після конфлікту, що робити з його наслідками. Тому й виник новий термін – постконфліктне правосуддя. Хоча і те, й інше поняття означають заходи держави для того, щоб примирити колишні воюючі сторони, допомогти жертвам конфлікту, розповісти народу, що саме сталося, і провести реформи, які унеможливлять повторення подібної трагедії у майбутньому.
– Як держава може гарантувати своїм громадянам, що на її територію не увійдуть війська іншої держави?
– Реформами оборонного сектора і сектора цивільної безпеки.
– Правосуддя перехідного періоду передбачає не тільки судову реформу?
– Звичайно ж, набір таких заходів дуже широкий. В оману може ввести особливість перекладу з англійської, коли justice вузько розуміють як судову сферу, хоча насправді це ще і справедливість. По суті, Transitional justice означає справедливий підхід при переході у новий якісний стан. Це справедливість до винних, жертв і свідків.
– Хіба правосуддя не завжди передбачає справедливе ставлення до них усіх? Чому ж тоді транзитивне правосуддя виділяється у окреме поняття?
– По суті, це практика, яка складається з 4 напрямків.
Перший – кримінальна юстиція, у рамках якої слід зробити усе необхідне для покарання і переслідування винних. У нас у цьому напрямку є маса недоліків, але цей блок більш-менш зрозумілий.
Другий – сатисфакція: реституції, репарації, компенсації за моральні й матеріальні збитки, психологічна реабілітація, увічнення пам'яті полеглих у збройному конфлікті, вибачення влади перед народом за те, що вона допустила конфлікт.
Третій – встановлення істини, що англійською звучить як truth telling – розповідь правди. Держава має розповісти населенню, що ж насправді трапилося: що було до конфлікту, що до нього привело, що сталося під час конфлікту. Таким чином держава проходить свого роду очищення. Та й народу легше, адже розповівши правду, вже не можна маніпулювати минулим у політичних цілях.
І, нарешті, четвертий напрямок – це реформи, які роблять неможливим повторення подібного конфлікту.
Родзинка перехідного правосуддя полягає у тому, що всі 4 блоки мають працювати одночасно. Держава не може сказати: ми візьмемо 1 чи 2 з цих блоків, а решту поки чіпати не будемо. Вона зобов’язана робити відразу все. Адже не можна, скажімо, розповісти народу правду про Іловайський котел (уявімо, що нам її розповіли) і не покарати винних, а потім не компенсувати якимось чином втрати жертвам і сім'ям жертв. А далі вкрай важко не провести реформи, щоб у нас більше не було дебальцевих і іловайськів.
– Навіть якщо припустити, що держава розповість правдиву історію, покарає винних і відновить права жертв, як змусити її провести реформи? Очевидно, що вона не особливо прагне оновлення.
– Так, реформи з трьох перших пунктів дійсно не випливають. Виконання четвертого блоку більше залежить від громадянської компоненти, тобто багато що залежить від нас. Логіка приблизно така: розповіли правду – спасибі, покарали винних – молодці, компенсували втрати – були зобов'язані. А потім ми повинні запитати: «Хлопці, а ви точно знаєте, що завтра цей котел не повториться? Мені що, знову отримувати похоронку і ваші 609 тис. грн за вбитого брата? Ви там не засиділися у себе в парламенті? Може, щось зробите вже, нарешті?» І ось тут держава, по ідеї, має схаменутися і щось виправити.
– Дуже ідеалістична картинка. А є реальні приклади успішного застосування Transitional justice?
– У поодиноких випадках. Найчастіше як приклад наводять амністію у ПАР, де новий уряд на чолі з Нельсоном Манделою гарантував амністію усім представникам колишнього апартеїду за умови, що вони розкажуть правду, оскільки до того моменту більшість доказів злочинів апартеїду було знищено. Одночасно й біле населення прийшло до усвідомлення, що апартеїд застарів як система, тому амністія у ПАР стала результатом громадянської злагоди на рівні усього суспільства.
– Можливо, Мандела був досить переконливий?
– Очевидно, особистий фактор теж спрацював. Адже у інших країнах успіх амністій був досить сумнівний. Злочинців прощали, а вони саботували це рішення і наживалися на цьому. Скажімо, у Колумбії, де наркобарони довгий час утримували територію, куди не могли увійти урядові війська, уряд запропонував амністію всім, хто брав участь у збройному конфлікті. Було оголошено, що той, хто здасться, незалежно від того, скільки людей він убив, отримає від 5 до 8 років. Наркобарони розуміли, що якщо конфлікт буде погашений і вся територія буде контролюватися урядом, їх притягнуть до відповідальності аж до 50 років ув'язнення, тому здалися першими. Зізналися, покаялися, і вже вийшли на свободу, а їх території так і залишилися непідконтрольними уряду.
– Навіщо ж нам обговорювати, а тим паче впроваджувати систему, яка спрацювала у повній мірі лише один раз?
– По-перше, це не система, а звід принципів, що застосовуються у безлічі практик інших держав. Це як конструктор лего, і ми повинні зібрати з нього свою, українську модель. Наприклад, можемо сказати, що амністія у нас буде ось у такому вигляді, або її не буде взагалі. Сатисфакція жертвам буде отака, встановлення істини ось так зробимо, юриспруденцію не чіпаємо, тільки трохи марафет наведемо, бо вважаємо, що у нас нормальне законодавство, а реформи будуть ось такі. Оце наша українська модель, і вона буде відрізнятися від практики ПАР або Колумбії.
– У європейських країн уже є досвід впровадження перехідного правосуддя – наприклад, у Боснії і Герцеговині. Перед ким у тих випадках вибачалася держава?
– Одна з форм сатисфакції – визнання помилок минулого уряду. Президент каже: «Так, ми помилялися у минулому. Не я особисто, але були помилки попередників. І ось я розповідаю, як було, і ця розповідь є моральним покаянням за попередників і одночасно обіцянкою не повторювати ці помилки у майбутньому».
– І хтось такий текст дійсно вимовляв?
– Дослівно ні, але через багато років після конфлікту президент Республіки Сербської, що входить до складу Боснії і Герцеговини, визнав помилки, сказавши, що розпочатий у 1992 р. конфлікт був трагедією.
Це взагалі велика проблема для політиків – визнавати помилки і просити вибачення, тим більше, за своїх попередників. Я б сам із задоволенням почув публічні вибачення на адресу мирного населення у Луганську і Донецьку, яке постраждало від збройного конфлікту. Так само, як і перед нашими внутрішньо переміщеними особами.
– Якщо Україна за 25 років не трансформувалася з тоталітарної системи у демократичну, про які строки дії постконфліктного правосуддя йдеться?
– Про тривалі. Правозахисники трьох країн – Боснії і Герцеговини, Хорватії та Сербії – у 2005 р. зібрали 200 тис. підписів для створення так званої RECOM – Reconciliation commission, Комісії з примирення. У цих країнах окремі елементи постконфліктного правосуддя відбулися: когось карають, когось шукають, щось робиться для увічнення пам'яті жертв, намагаються досягти національного примирення. І правозахисники, голосуючи за створення RECOM, вирішили вийти на фінішну пряму – конфлікту все ж понад 20 років, президенти країн змінилися неодноразово, деякі вже просто померли (і тільки це врятувало їх від суду як військових злочинців). Проте політичні еліти трьох країн цю комісію так і не створили.
В Україні політики також будуть усіляко гальмувати, спекулювати цими темами ще багато років. Я поїхав з Боснії і Герцеговини, де працював у миротворчому контингенті ООН, у 2001 р. А через 15 років знову побував там і побачив таку ж руїну, що й відразу після війни. З'явилося кілька сучасних торгових комплексів у Сараєво, і все. Політики такі ж жирні і, як і раніше, роздмухують виключно націоналістичну тему, на яку досі відгукується частина населення, ще здатна їх слухати. Решта зазвичай на заробітках поза Боснією. Країна злиденна, розорена. Хоча у неї усіма фондами, які тільки є на Земній кулі, було вкладено мільярди гуманітарної допомоги, нічого не змінилося, люди краще жити не стали.
– Як ви потрапили у миротворчий контингент?
– Я був співробітником Харківського університету внутрішніх справ, коли Україна послала у Боснію і Герцеговину своїх миротворців як частину Громадянської поліції ООН. Ми моніторили роботу місцевої поліції, навчали і реформували її, забезпечували безконфліктне проведення виборів.
– Несподівано, що українська міліція могла комусь у цьому допомогти.
– Це робили в основному американці і європейці, а ми спочатку переймали закордонний досвід. Хоча до відправки у місію ми вивчали величезну кількість документів про стандарти роботи ООН з місцевим населенням і поліцією. Усю теорію вивчили ще тут, а там мали стежити за дотриманням стандартів на практиці. Але на практиці, звичайно, усе було трохи інакше, так що це був дуже корисний досвід.
– У кінці травня УГСПЛ проводить конференцію з постконфліктного правосуддя за участю суддів ЄСПЛ, людей, які керували міжнародним трибуналом по Руанді, наприклад. Судячи з Вашої розповіді, це не дуже вдалий історичний досвід. Для чого ж така конференція потрібна?
– Найперше – для того, щоб пробити інформаційний пролом у світогляді наших політиків. Хоча безпосередньо їм ця конференція не адресована у силу своєї академічності, так і слід чинити, адже усі поняття вводяться у життя суспільства однаково. Спочатку їх треба озвучити, щоб люди звикли до них, експерти почали їх обговорювати, а потім і вчені, і політики зацікавилися не лише новими поняттями, а й закономірностями їх роботи.
Можна згадати історію з впровадженням у нашу суспільну свідомість поняття «права людини». У 2002 р., коли ми разом з Харківською правозахисною групою їздили по областях України з лекціями про права людини для міліції, багато хто буквально готовий був хапатися за зброю, коли ми розповідали, що до злочинців застосуються права людини, а до міліціонерів – якось не дуже. Адже ж вони і є держава, яка порушує права людини! Це було категоричне неприйняття самого поняття прав людини. Нікого не хвилювали міжнародні конвенції, підписані Україною – це була просто стіна нерозуміння.
Потім була кампанія проти домашнього насильства. Люди казали: «Це смішно – ляснув дитину нижче спини чи дружину п'яний ударив – і за це карати?» Усі, від політиків до дільничних, просто не хотіли сприймати «цю нісенітницю, яка вигадана американцями для того, щоб зайвий раз «продавлювати» свої ідеї і свою політику в інші країни» (так вони вважали).
Ці кампанії тривали роками. Спочатку терміни починали використовувати у академічних виданнях та ЗМІ, потім з'явилася терпляча мовчазна згода з тим, що такі слова існують. А зараз політик будь-якого рангу вживає термін «права людини» частіше, ніж поганий прапорщик ненормативну лексику. Вже навіть важко уявити, що можна відучити політиків від зручних у вживанні «прав людини».
– Але громадянам України це не допомогло.
– Поки що не допомогло. Але тепер, принаймні, коли ми тиснемо на те, що є конвенції, є зобов'язання, які треба виконувати, і наші політики зі скрипом, але погоджуються щось робити. Хоча саботують, звичайно, теж, тому процес йде невиправдано повільно.
– А ви запрошуєте на конференцію тих, хто безпосередньо повинен розуміти, що таке постконфліктне правосуддя – політиків, чиновників, керівників міністерств і відомств?
– Запрошуємо, та не впевнені, що вони прийдуть. Біда у тому, що всі наші міністри (вони ж політики) приходять тільки туди, де можна покрасуватися у променях власної значущості. На нашій конференції вони виступати не будуть, так що навряд чи прийдуть. У кращому випадку пришлють якихось заступників. А ті послухають і перекажуть керівництву, що конференція була про транзитивне правосуддя, і їх це прямо ні до чого поки що не зобов'язує.
Та нехай буде хоча б так. Для наших політиків і державних службовців ми підготували монографію «Базове дослідження про впровадження правосуддя перехідного періоду в Україні». Вона вийде напередодні. Не думаю, що наші політики її прочитають, але як з будь-якої доброї товстої книги, з неї потім можна буде вибирати окремі меседжі і виходити з ними на різні заходи.
А наша конференція створить свіжу хвилю в академічній спільноті, яка вже зараз розуміє новизну і перспективність перехідного правосуддя. Очевидно, багато вчених займуться цим з наукового інтересу. Завдяки цьому з часом виникне терпляче ставлення до самого терміну, він увійде в побут. Адже поки що, на жаль, будь-який викладач вузу може сказати, що правосуддя перехідного періоду – не юридичний термін, оскільки він не затверджений Мін'юстом і не введений у юридичну практику.