На сьогодні одним зі складних моральних і юридичних питань є притягнення суддів до кримінальної відповідальності за їхні дії у воєнний час. Це питання має значення для забезпечення справедливості та правопорядку під час конфліктів, але водночас породжує безліч складнощів і суперечок. З’ясуймо, чи реально на практиці притягнути до відповідальності суддів за неправомірні рішення під час війни і чи є межі цієї неправомірності.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Що про це говорять міжнародні стандарти?
Усі дії суду повинні відповідати принципам професійної етики, встановленим дисциплінарним правилам і в межах умов, які зберігають судову незалежність і безсторонність — кримінальному законодавству. Принципи професійної етики не можуть керуватися виключно на основі системи дисциплінарних покарань.
Визначальним у підходах забезпечення діяльності судової гілки влади відповідно до міжнародних стандартів є дотримання механізмів притягнення до кримінальної відповідальності суддів лише у випадках злочинного наміру. Так само судді не повинні нести особисту відповідальність тоді, коли їхні рішення було скасовано або змінено під час апеляційного розгляду (Рекомендація CM/Rec (2010) 12 Комітету міністрів Ради Європи: незалежність, ефективність та обов’язки).
Серед висновків Консультативної ради європейських судів (далі — КРЄС), зокрема у висновку №18 від 2015 року, ключовою є пропозиція розглядати питання відповідальності більш широко та розділяти на:
1. Судову відповідальність. Тобто апеляційна система, як правило — єдиний спосіб, за допомогою якого судове рішення може бути скасоване або змінене після ухвалення, і тільки в такому випадку судді, які діяли добросовісно, можуть відповідати за свої дії.
2. Роз’яснювальну відповідальність. Судді відповідають за свою роботу, забезпечуючи прозорість через відкриті слухання та мотивуючи свої рішення, що дає змогу роз’яснити їх громадськості та іншим органам влади.
3. Каральну відповідальність. У випадках серйозних порушень судді повинні нести більш сувору відповідальність, наприклад, отримувати дисциплінарне або, за необхідності, кримінальне покарання. Передусім через корупційну складову.
Відтак судді можуть нести кримінальну відповідальність за умисну неналежну поведінку під час здійснення правосуддя, але у виняткових випадках і з дотриманням особливих гарантій для суддів.
Національне законодавство
Один із методів запобігання неправомірним судовим рішенням в Україні полягав у впровадженні кримінальної відповідальності для суддів. Протягом тривалого періоду діяла ст. 375 Кримінального кодексу України, яка передбачала кримінальне переслідування за усвідомлене ухвалення суддею (суддями) неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови.
Конституційний Суд України у рішенні №7-р/2020 від 11 червня 2020 року визнав ст. 375 КК України неконституційною. За його переконанням, ця стаття порушує основоположний принцип верховенства права, зокрема юридичної визначеності, та не узгоджується з принципами незалежності суддів і обов’язковості судових рішень. Отже, вона суперечить конституційним положенням, таким як ч. 1 ст. 8, ч.ч. 1, 2 ст. 126, ч. 1 і п. 9 ч. 2 ст. 129 Конституції України.
Після того як Конституційний Суд України визнав невідповідність ст. 375 Кримінального кодексу України Конституції України, вирішено відкласти втрату чинності цієї статті на шість місяців від дня ухвалення рішення. Крім того, Суд зауважив, що Верховна Рада повинна привести у відповідність з Конституцією та цим рішенням нормативне регулювання, передбачене ст. 375 Кримінального кодексу України, яка була визнана неконституційною.
Цих змін Кримінальний кодекс України не отримав, хоча спроби були. Проблемних аспектів у законотворчій дискусії досить багато:
1) визначення основних понять і наповнення їх єдиним змістом, уникнення оціночності суджень (зокрема це стосується основних понять «неправосудний», «незаконний», «упереджений», «завідомість»);
2) визначення переліку критеріїв відмежування завідомо неправосудного рішення суду й умисного порушення вимог матеріального та процесуального законодавства від рішень, ухвалених через помилку;
3) відсутність єдиного механізму та критеріїв віднесення рішень до неправосудних на різних стадіях процесу та прив’язки до факту його перегляду судом вищої інстанції;
4) відсутність дієвого механізму зменшення зловживань з боку правоохоронних органів та інших учасників процесу та використання інструменту кримінальної відповідальності як засобу тиску на суд;
5) відсутність єдиного бачення можливості здійснення судочинства над суддями, зважаючи на структуру судової системи України (приклад:чи можуть місцеві суди здійснювати судочинство над суддями апеляційної інстанції).
Чи варто поступитися принципами в умовах війни?
З одного боку, проблема довіри населення та представників бізнес-спільноти до правосуддя в Україні не нова. Вона існувала задовго до початку повномасштабного вторгнення росії в Україну.
З іншого, це пряма причина підвищеного навантаження на судову гілку влади, отримання нових викликів у контексті можливості виконання функції правосуддя, до яких система має прилаштуватися.
Ключовими у цьому аспекті є зміна статистики кримінальної юрисдикції в частині стрімкого зростання кількості воєнних злочинів, злочинів проти національної безпеки, а також кримінальних правопорушень проти встановленого порядку несення військової служби; кадровий голод і необхідність забезпечення роботи судів на територіях, прилеглих до лінії ведення бойових дій; відновлення роботи судів на деокупованих територіях та дотримання процедури передачі проваджень за підсудністю.
Вимоги національного законодавства в умовах змін та обмежень під час дії воєнного стану та стандарти міжнародного гуманітарного права не мають прямого визначення та механізмів, що дають право поступитись у частині змін конституційних норм і вводити особливі умови та вимоги щодо притягнення суддів до кримінальної відповідальності в особливий період.
У цій частині логічними є законодавчі стандарти, що прямо забороняють встановлення обмеження дії судів та органів системи правосуддя для забезпечення їхньої стабільної роботи та виконання запиту населення до правосуддя. Тобто посилення або встановлення кримінальної відповідальності суддів в частині ухвалення неправосудних рішень не може бути зумовлене контекстом викликів в умовах війни, зниженням стандартів, передбачених Конституцією України, та слугувати виправданням політичної волі окремих груп, громадських ініціатив і посадових осіб різних державних формацій.