Укладення кредитного договору має двосторонню мету. З одного боку, позичальник отримує у кредит грошові кошти для задоволення своїх потреб. З іншого боку, банк (позикодавець), реалізуючи своє право на господарську ліцензійну діяльність, отримує від позичальника кошти, надані йому в кредит, та проценти за користування кредитними коштами.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Враховуючи різні чинники, часто зі сторони позичальника відбувається порушення умов кредитного договору, що стає наслідком застосування банком різних правових механізмів щодо захисту інтересів останнього.
Наразі закріпилася судова практика Верховного Суду в частині формування правових позицій щодо застосування ст. 1048, ст. 1050, ст. 625 ЦК України у кредитних спорах. Здебільшого в цьому питанні Верховний Суд підтримує правовий висновок, сформований Великою Палатою ще у постанові від 28.03.2018 р. у справі №444/9519/12. Цей правовий висновок має тенденцію до застосування судами першої та апеляційної інстанції в будь-яких кредитних спорах.
У зазначеній Постанові Верховний Суд, розглядаючи питання стягнення штрафних санкцій за договором споживчого кредитування, сформував низку правових висновків. Зокрема, Велика Палата розмежувала поняття «строк договору», «строк виконання зобов’язання» і «термін виконання зобов’язання».
Надаючи правову оцінку вищевказаним поняттям у частині нарахування штрафних санкцій за кредитним договором, Верховний Суд зазначив, що строк (термін) виконання зобов’язання може збігатися зі строком договору, а може бути відмінним від нього. Відрізняються терміни в тому випадку, коли сторони погодили строк (термін) виконання ними зобов’язання і визначили строк останнього, зазначивши, що він діє до повного виконання вказаного зобов’язання. Вказаний висновок міститься у п. 35 Постанови.
Окрім того, в п. 54 Постанови Верховний Суд вказує, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред’явлення до позичальника вимоги відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України. Тобто, згідно з логікою Верховного Суду, припинення нарахування передбачених договором процентів можливо у двох випадках: закінчення строку кредитування, який визначений договором, та пред’явлення вимоги в порядку ч. 2 ст. 1050 ЦК України.
Якщо кредитний договір має домовленість, що передбачає закінчення строку кредитування поверненням позичальником кредитних коштів і кредитор не направляв у порядку ч. 2 ст. 1050 ЦК України вимогу, а вживав інші заходи досудового врегулювання, то за таких обставин слід дійти висновку про правомірність нарахування банком процентів за користування кредитними коштами боржником. Іншими словами, якщо немає вимоги, оформленої відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК, та немає строку закінчення кредитного договору, то нарахування процентів банком можливе до повернення позичених коштів.
Хоча наразі Верховний Суд у сфері кредитування не вбачає підстав для відступлення від правового висновку, викладеного у Постанові у справі №444/9519/12, що підтверджується Постановами Верховного Суду у справах №296/10217/15-ц від 07.07.2020 р., №912/1120/16 від 04.02.2020 р. №910/18943/20 від 27.07.2021 р., проте вкотре слід наголосити, що кожна кредитна справа має свої ознаки та характеристики, які її відрізняють. Тому застосовувати зазначені вище правові висновки необхідно враховуючи критерії Верховного Суду щодо подібності правовідносин (однакове нормативно-правове регулювання, склад учасників, підстави виникнення правовідносин тощо).
Доцільно також звернути увагу на цікавий правовий висновок Верховного Суду, сформований у спорі між двома банками за договором міжбанківського вкладу. Предметом розгляду господарської справи №910/1238/17 було стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами за договором міжбанківського вкладу, укладеним між двома банками.
Оскаржуючи рішення суду першої та апеляційної інстанцій, звертаючись до Верховного Суду з касаційною скаргою, скаржник просив суд застосувати аналогію закону до правовідносин щодо стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами за договором міжбанківського вкладу.
У Постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 р. у справі №910/1238/17 касаційний суд, формуючи практику, дійшов такого висновку:
«ПРОЦЕНТИ ЗА КОРИСТУВАННЯ КРЕДИТОМ – проценти, які нараховуються в межах строку кредиту (позики), визначені у договорі. Такі проценти розуміються як проценти за правомірне користування чужими грошовими коштами, розмір яких визначається договором або законом, які сплачує позичальник. Порядок їх виплати врегульований ч. 1 ст. 1048 ЦК України.
ПРОЦЕНТИ ЗА НЕПРАВОМІРНЕ КОРИСТУВАННЯ ЧУЖИМИ ГРОШОВИМИ КОШТАМИ – проценти, які нараховуються внаслідок прострочення боржником виконання грошового зобов`язання, порядок виплати якого врегульований ч. 2 ст. 625 ЦК України, у зв`язку з чим такі проценти можуть бути стягнуті після спливу визначеного кредитним договором строку кредитування».
За логікою Верховного Суду, після закінчення строку дії кредитного договору або у разі пред’явлення банком вимоги про дострокове повернення грошових коштів змінюється правова природа зобов’язання. У такому випадку нарахування штрафних санкцій можливе не на підставі умов договору, а на підставі ст. 625 ЦК України (3% річних).
Велика Палата Верховного Суду дійшла до вказаного висновку з тих мотивів, що поведінка боржника не може бути одночасно правомірною і неправомірною, тобто виключається одночасне застосування ст. 1048 та ст. 625 ЦК України.
Варто зазначити, що наразі банки, фінансові установи, реалізуючи своє право на касаційне оскарження, обґрунтовують підстави для оскарження з посиланням на необхідність відступлення від сформованого вже правового висновку. Проте Верховний Суд поки що не вбачає підстав для відступлення від сформованого вище правового висновку, що підтверджується Постановою Верховного Суду від 27.07.2021 р. за №910/18943/20.
Окрім того, доцільно звернути увагу на формування правових висновків у частині стягнення процентів у визначеній умовами договору твердій грошовій сумі. Зокрема, 25.05.2021 р. у справі №149/1499/18 Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи питання стягнення плати за користування позикою у твердій сумі, зазначила, що для повного і всебічного розгляду цієї справи, формування правової позиції в цьому напрямку необхідно дати відповідь на два запитання. По-перше, чи правомірно в договорі позики визначати плату за користування нею у твердій сумі. По-друге, чи можна нараховувати проценти за користування коштами в розмірі однієї облікової ставки Національного банку України з настанням терміну повернення позики та після нього.
Аналізуючи описану проблематику, Велика Палата Верховного Суду вказала, що сторони мають право визначати в порядку ст. 1048 ЦК України розмір процентів і порядку їх сплати, а не обирати інший спосіб оплати, зокрема плати у твердій грошовій сумі безвідносно до суми боргу.
Окрім того, Велика Палата вкотре зазначила, що правовідносини стосовно здійснення права позикодавця на визначену договором плату за користування позикою за час, на який він її надав, та правовідносини щодо здійснення позикодавцем права на проценти внаслідок невиконання позичальником обов’язку повернути кошти до визначеного терміну є різними за змістом. Адже в першому випадку мова йде про можливість боржника правомірно не сплачувати кредиторові борг протягом певного часу, передбаченого ст. 1048 ЦК України, а в другому – про наслідки прострочення грошового зобов’язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх, передбачені ст. 625 ЦК України.
Також слід звернути увагу на правову позицію Верховного Суду від 14.07.2021 р. у справі №186/1376/19 в частині забезпечення вимог кредитора іпотекою, які виникли на підставі ст. 625 ЦК України. Загальним правилом визначено, що у разі пред’явлення вимоги в порядку ст. 1048 ЦК України банком боржнику чи у разі закінчення кредитного договору на суму заборгованості не нараховуються проценти за користування кредитними коштами, а застосовується інший порядок, передбачений ст. 625 ЦК України.
Верховний Суд у правовій позиції у справі №186/1376/19 зазначив: «Під час вирішення питання щодо забезпечення іпотекою вимог кредитора про стягнення 3% річних, нарахованих у порядку ст. 625 ЦК України, судам необхідно враховувати умови та правила укладеного між сторонами іпотечного договору. Якщо умовами іпотечного договору не передбачено покриття вимог кредитора, які нараховані в порядку ст. 625 ЦК України, то такі вимоги банку є протиправними».
В цьому аспекті Верховний Суд вказав, що вимоги за ст. 625 ЦК України є заходами цивільно-правової відповідальності за порушення грошового зобов’язання, а не вимогами про відшкодування збитків за рахунок іпотеки, як це передбачили сторони. Тому вимоги банку, нараховані в порядку ст. 625 ЦК України, є такими, що не покриваються іпотекою, оскільки це не передбачено іпотечним договором.
Нашій команді вдалося втілити вказану вище позицію під час розгляду судового спору акціонерного товариства «ТАСКОМБАНК» про стягнення з акціонерного товариства «Українська залізниця», державного підприємства «Донецька залізниця» заборгованості за кредитним договором.
Суд відхилив посилання Акціонерного товариства «Українська залізниця» на зазначену правову позицію Верховного Суду щодо неправомірності нарахування банком процентів після пред’явлення вимоги. Апеляційний суд, підтримуючи позицію банку, зазначив, що дії банку щодо нарахування процентів за користування кредитними коштами відповідали умовам договору та закону.
Кредитний договір хоча й містив дату повернення кредитних коштів, але водночас передбачав закінчення умов кредитування саме моментом повернення кредитних коштів. Окрім того, умовами кредитного договору було передбачено пред’явлення банком повідомлення, а не вимоги про повернення коштів. Беручи до уваги сукупність вищезазначених тонкощів, суд прийняв судове рішення на користь банку.
Варто зазначити, що Акціонерне товариство «Українська залізниця» подало касаційну скаргу на вказане судове рішення, посилаючись на неврахування апеляційним судом правової позиції, висловленої у справі №444/9519/12. Однак Верховний Суд, застосовуючи «фільтри», закрив касаційне провадження, адже правовий висновок Верховного Суду у справі №444/9519/12 ухвалений не у подібних правовідносинах, тому що стосується споживчого кредитування.
Висновок
Незважаючи на те, що практика Верховного Суду в частині нарахування штрафних санкцій за кредитними договорами наразі певним чином сформована, однак її застосування до кожного спору має відбуватися з врахуванням принципу подібності правовідносин. Адже якщо правова позиція Верховного Суду ухвалена не в подібних правовідносинах, то її застосування як обґрунтування позиції у спорі є не виправданим.
Правові позиції, сформовані у сфері споживчого кредитування, не можуть бути застосовані у спорі щодо стягнення коштів за неспоживчим кредитом тощо. Для визначення правової позиції щодо кожного кредитного кейса справ необхідно детально вивчати та аналізувати умови кредитного договору, які визначають особливості правовідносин. Особливості кредитного договору впливають на створення правової позиції у справі та надають можливість якісно захистити інтереси клієнта в суді.