Конституційний Суд України (далі – КСУ), попри численні критичні зауваження, у тому числі й усередині КСУ, схвалив законопроект №3524 щодо конституційної реформи у сфері правосуддя. У цьому схваленні простежується естафета конституційної контрреформи 2010 р., що призвела до узурпації влади політичним режимом Януковича. Як зазначає М. Томенко (http://obozrevatel.com/blogs/50479-yake-pravosuddya-pidtrimae-bilshist-yanukovicha-u-konstitutsijnomu-sudi.htm), невипадково, що 8 діючих суддів КСУ брали участь у прийнятті рішення щодо скасування конституційної реформи.
Спадкоємність вказаних рішень КСУ полягає у тому, що як у 2010 р., так і зараз КСУ погодився змінити свою правову позицію на догоду політичній доцільності. Такий підхід не може бути визнаний прийнятним, оскільки це фактично змінює конституційні принципи держави без внесення змін до Конституції.
Назад у минуле?
Так, рішенням КСУ від 30.09.2010 р. №20–рп/2010 був визнаний неконституційним Закон України (далі – ЗУ) від 08.12.2004 р. №2222–IV щодо конституційної реформи, у зв'язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття. Це рішення КСУ було витлумачено таким чином, що відбулося повернення до Конституції України в редакції 1996 р., тобто до президентсько-парламентської республіки. Хоча претензії до порушення процедури були певною мірою правомірні, однак визнання неконституційним закону про внесення змін до конституції було піддано справедливій критиці. Так, ухвалою від 05.02.2008 р. №6–у/2008 КСУ відхилив звернення 102 народних депутатів щодо визнання закону від 08.12.2004 р. №2222–IV неконституційним, на підставі того, що цей закон вже став частиною конституції та не може бути визнаний неконституційним. А у 2010 р. КСУ змінив свою думку в аналогічної ситуації, хоча, згідно з п. 3 ст. 45 ЗУ «Про Конституційний Суд України», підставами для відмови у відкритті провадження у справі в КСУ є наявність рішення КСУ щодо конституційності аналогічного за змістом та юридичною силою акта, ухвали про відмову у відкритті провадження або ухвали про припинення провадження щодо такого акта.
У Висновку від 17.12.2010 р. Європейської Комісії за демократію через право (Венеціанська комісія) «Про конституційну ситуацію в Україні» зазначені «очевидні невідповідності у прецедентному праві КСУ: у рішенні, прийнятому всього за 4 місяці до цього (у лютому 2008 р.), КСУ відзначив, що після набуття ними чинності конституційні зміни стали невід'ємною частиною Конституції, а Закон, яким вони внесені, припиняє своє існування (п. 33). Також Комісія з деяким подивом відзначає, що рішення від 30.09.2010 р. не містить відсилань до рішення 5.02.2008 р. та не пояснює різницю між конституційним поданням 2007 р. та поданням липня 2010 р. (п. 34). Комісія також вважає вельми незвичайним, що такі далекосяжні конституційні зміни, які, зокрема, передбачають зміну політичної системи країни – від парламентської системи до парламентсько-президентської – були оголошені неконституційними рішеннями Конституційного суду через 6 років (п. 35).
Нові підходи за старими манерами
Отже, зміна правових позицій КСУ, без належного обґрунтування такої зміни, Венеціанською комісією визнана неприйнятною. Але то був період діяльності «злочинної влади». Натомість, оскільки за такі дії ніхто не поніс жодної відповідальності, ця практика продовжується, або так: ця практика продовжується, адже і нова влада прагне користуватися подібними підходами.
1. Законопроектом №3524 у ст. 124 Конституції України пропонується внести норму: «Законом може бути визначений обов'язковий досудовий порядок урегулювання спору». Це є очевидним кроком назад щодо гарантій доступу до правосуддя.
Так, у рішенні КСУ від 09.07.2002 р. №15-рп/2002 у справі №1-2/2002 (справа про досудове врегулювання спорів) зазначається: «Обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду та здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту, держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту… Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист».
Згідно зі ст. 157 Конституції України, Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини та громадянина. За таких умов слід визнати, що у рішенні КСУ від 09.07.2002 р. №15-рп/2002 вже визначено, що введення обов’язкового досудового врегулювання спорів обмежує можливість реалізації права на судовий захист. У Висновку щодо законопроекту №3524 КСУ наявність такого висновку проігнорував, що вже викликало подив експертів Венеціанської Комісії.
2. У ст. 129 Конституції України пропонується серед засад судочинства, замість засади «забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом», вказати «забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження судового рішення».
Якщо дійсно ставиться завдання покращити захист прав осіб, то пропоноване формулювання є неприйнятним. Так, у рішенні КСУ від 27.01.2010 р. №3-рп/2010 у справі №1-7/2010 (про апеляційне оскарження ухвал суду) зазначається, що реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної інстанції, оскільки перегляд таких рішень в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав й охоронюваних законом інтересів людини та громадянина.
Отже, право на апеляційне оскарження судових рішень, у контексті положень ч. 1, 2 ст. 55, п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України, є складовою права кожного на звернення до суду. Конституційний Суд України вважає, що положення п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України стосовно забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, крім випадків, визначених законом, слід розуміти так, що у цивільному процесі апеляційному оскарженню підлягають ухвали, за винятком випадків, коли таке оскарження заборонено законом.
Отже, КСУ вже встановив, що оскарження, «за винятком випадків, коли таке оскарження заборонено законом», сприяє більш ефективному захисту прав осіб на судовий захист, ніж у випадку прямого дозволу на таке оскарження. Чому при схваленні законопроекту №3524 КСУ відступив від такої позиції, останній не пояснив.
3. Пропонована законопроектом №3524 нова ст. 131-2 Конституції України передбачатиме, зокрема, положення, що виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення (так звана адвокатська монополія).
Для захисту в суді – тільки адвокат?
Однак у Рішенні від 16.11.2000 р. №13-рп/2000 у справі №1-17/2000 (справа про право вільного вибору захисника) КСУ вже витлумачив положення ч. 2 ст. 59 Конституції України про те, що задля забезпечення права на захист від обвинувачення в Україні діє адвокатура, не може тлумачитись як право підозрюваного, обвинуваченого та підсудного обирати захисником лише адвоката. При цьому КСУ послався на міжнародні норми. Зокрема, в Основних принципах, що стосуються ролі юристів, прийнятих VIII Конгресом ООН з питань запобігання злочинності та поводження з правопорушниками (27.08 – 07.09.1990 р.), передбачається, що кожна людина має право звернутися до будь-якого юриста за допомогою для захисту й відстоювання своїх прав та їх захисту на всіх стадіях кримінального судочинства (принцип 1); жоден суд чи адміністративний орган, в якому визнається право на адвоката, не відмовляється визнавати права юриста відстоювати в суді інтереси свого клієнта, за винятком тих випадків, коли юристу було відмовлено у праві виконувати свої професійні обов'язки відповідно до національного права і практики та цих принципів (принцип 19).
КСУ визнав, що положення ч. 1 ст. 59 Конституції України про те, що «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав», треба розуміти як конституційне право особи, з метою отримання правової допомоги, вибирати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права та за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Допуск приватно практикуючого юриста, який займається наданням правової допомоги особисто або за дорученням юридичної особи як захисника, ніяк не порушує право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист.
При цьому КСУ визнав неконституційними усі норми чинних на той момент законів (кодексів), які обмежували можливість надання правової допомоги виключно адвокатами. Разом з цим, ст. 59 майбутньої редакції Конституції України передбачає положення, що «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав». Отже, пропонована норма Конституції України щодо представництва в суді виключно адвокатами суперечить ст. 59 Конституції України, як це вже витлумачено КСУ.
У процесі розгляду законопроекту №3524 зміну своєї правової позиції КСУ жодним чином не прокоментував. До того ж КСУ не зробив цього навіть з огляду на те, що правники з Національного юридичного університету ім. Я. Мудрого поставили під сумнів доцільність закріплення адвокатської монополії як такого, що порушує права осіб (див.: Юридична газета, 19.01.2016 р., №1-2 (499-500), с. 2, 30-31). Однак ця думка була повністю проігнорована.
А судді хто?
4. Суперечать принципу незалежності суддів пропозиції пп. 4 п. 16-1 Перехідних положень законопроекту №3524 щодо так званої перевірки відповідності займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на 5 років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)».
Так, у Рішенні від 03.06.2013 р. №3-рп/2013 у справі №1-2/2013 (справа щодо змін умов виплати пенсій та щомісячного довічного грошового утримання суддів у відставці) КСУ визначив, що в Основному Законі України незалежність як складова конституційного статусу особи та її професійної діяльності визначена лише стосовно суддів і забезпечується, зокрема:
- особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади (п. 27 ч. 1 ст. 85, ч. 4, 5 ст. 126, ч. 3, 4 ст. 127, ст. 128, п. 1 ч. 1 ст. 131);
- забороною впливу на них у будь-який спосіб (ч. 2 ст. 126);
- захистом професійних інтересів суддів (ч. 6 ст. 127);
- підкоренням суддів при здійсненні правосуддя лише закону (ч. 1 ст. 129);
- особливим порядком притягнення їх до дисциплінарної відповідальності (п. 3 ч. 1 ст. 131);
- притягненням до юридичної відповідальності винних осіб за неповагу до суду й судді (ч. 5 ст. 129) тощо.
Отже, скасування цих гарантій тягне за собою погіршення стану судочинства та втручання сторонніх осіб у діяльність суддів.
Так, у Рекомендації CM/Rec(2010)12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки, ухваленій Комітетом Міністрів Ради Європи 17.11.2010 р. на 1098 засіданні заступників міністрів, гарантіям незмінюваності приділена велика увага. Згідно з п. 49 Рекомендації, забезпечення терміну перебування на посаді та незмінюваності – ключові елементи принципу незалежності суддів. Відповідно, судді повинні мати гарантований термін перебування на посаді до часу обов'язкового виходу у відставку, де такий існує. Згідно з п. 50 Рекомендації, термін перебування суддів на посаді повинен визначатися законом. Призначення на посаду на постійній основі має бути призупинене лише у випадках значного порушення дисциплінарних або кримінальних положень, визначених законом, або якщо суддя більше не може виконувати суддівські функції. Достроковий вихід судді у відставку повинен бути можливим лише на прохання цього судді або у зв'язку зі станом здоров'я.
Отже, усі фантазії щодо тотальної переатестації є такими, що суперечать європейським принципам. Аналогічно, відповідно до п. 16,b Монреальської універсальної декларації про незалежність правосуддя (Монреаль, 1983 р.), судді, незалежно від того, були вони призначені чи обрані, мають гарантований строк перебування на посаді до досягнення ними обов'язкового пенсійного віку або до закінчення строку їхніх повноважень, де таке прийнято. Таким чином, нова влада продовжує хибну традицію перегляду правових позицій КСУ, висловлених раніше, на догоду політичній доцільності.
Варто також зазначити, що 10 суддів КСУ, за наслідками розгляду законопроекту №3524, заявило про свої окремі позиції, а голосувати проти схвалення законопроекту не наважилися. Фактично, судді прийняли «соломонове рішення» – і з владою не посварилися, і на майбутнє індульгенцію забезпечили.