Ратифікувавши Угоду про асоціацію між Україною з однієї сторони, а Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами з другої сторони, Законом України від 16.09.2014, Україна зобов’язалась поступово наблизити і трудове законодавство України до трудових стандартів ЄС.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
До основних трудових прав працівників, відповідно до ч. 1 ст. 2 КЗпП України, належить право громадян України на працю, яке включає: право на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру; право на вільний вибір професії, роду занять і роботи. Відповідно до вказаної частини ст. КЗпП України держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудової кваліфікації, а при необхідності забезпечує перепідготовку осіб, вивільнюваних у результаті переходу на ринкову економіку. До основних трудових прав працівників, відповідно до ч. 2 ст. 2 КЗпП України, належить і право на матеріальну допомогу в разі безробіття. Варто відзначити, що у 1991 р. кодекс доповнено статтею 2-1 «Рівність трудових прав громадян України» (Закон № 871-12). Цим наголошено на значенні одного із основоположних принципів – недопущення дискримінації у сфері праці та занять, закріпленого Декларацією МОП щодо основних принципів та прав у світі праці від 18 червня 1998 року. Україна взяла на себе зобов’язання забезпечувати рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, а також роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Отже, до переліку обстав, що впливають на нерівність прав у сфері праці, можуть бути віднесені й «інші обставини». За ст. 21 Хартії ЄС про основоположні права 2007 р. (далі –Хартія 2007 р.) забороняється дискримінація любого роду, а такожі за ознакою обмеженої працездатності, віку чи сексуальної орієнтації. У ст. 31 Хартії 2007 р. установлено і право на справедливі та рівні умови праці. Трудові права гарантуються також на рівні держав-членів, наприклад, у ст. 2 Трудового кодексу Литовської Республіки (далі – ТК ЛР ) визначений принципи правового регламентування трудових відносин. Застосовуються такі принципи: свобода у виборі праці; допомога держави для осіб при здійсненні права на працю; рівність суб’єктів трудового права незалежно від статі, сексуальної орієнтації, раси, національності, мови, походження, громадянства, віку, а також обставин не пов’язаних з діловими якостями працівника та інші принципи, визначені у цій статті кодексу. Поряд із принципом рівності, відповідно до умов праці і психофізіологічних властивостей працівників, застосовується і принцип диференціації. У ТК ЛР установлено, що закони про працю визначають і правові основи зайнятості населення (п. 2 ст. 4).В Білорусі Трудовий кодекс Республіки Білорусь (далі – ТК РБ) був ухвалений у 1999 р. У ст. 4 ТК РБ установлено, що трудовий кодекс регулює трудові відносини, засновані на трудовому договорі, а також відносини, пов’язані із забезпеченням зайнятості (п. 5). У ст. 16 ТК РБ (Глава 2 «Укладання трудового договору») вказані випадки, у яких забороняється необґрунтована відмова від укладання трудового договору з громадянами.
У ст. 13 ТК РБ окремо зауважена заборона примусової праці і розкритий зміст цього поняття. Також вміщено і окрему статтю щодо заборони дискримінації у сфері трудових відносин, розкриті ознаки дискримінації. Зазначено, що особи, які вважають, що вони зазнали дискримінації у сфері трудових відносин, мають право звертатись до суду з відповідною заявою щодо усунення дискримінації (ст. 14 ТК РБ). В Естонії, Закон про трудовий договір, набрав чинності 01.07 2009 р. У ст. 3 цього закону, що має назву «Принцип рівного ставлення» передбачено, що роботодавець має забезпечити працівнику захист від дискримінації, додержуватися принципу рівного ставлення і сприяти рівності у правах відповідно до Закону про рівне ставлення і Закону про гендерну рівність. Дія Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» від 6 вересня 2012 року (із змінами від 13.05.2014 р.) поширюється і на трудові відносини, зокрема, застосування роботодавцем принципу розумного пристосування (ст. 4). Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» був ухвалений 2005 р. Отже, відповідно до міжнародних трудових стандартів, проголошено право громадян України на працю і рівність трудових прав – недопущення дискримінації щодо праці та занять.
У 1995 р. КЗпП України був доповнений ст. 5-1, якою були проголошені гарантії забезпечення права на працю працездатним громадянам, які постійно проживають на території України ( Закон № 263/95-ВР). Крім того, у назві ст. 2 КЗпП України слова «та обов'язки» були виключені. Перше речення ч. 2 ст. 2 КЗпП України було викладене в такій редакції: «Працівники реалізують право напрацю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою». Відповідно до ст. 5-1 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, вільний вибір виду діяльності та ще п’ять гарантій забезпечення права громадян на працю. Ці гарантії держава надає працездатним громадянам, які постійно проживають на території України. Ратифікувавши у 1968 Конвенцію МОП про політику в галузі зайнятості № 122, Україна зобов’язалась проголошувати і провадити як головну мету активну політику, спрямовану на сприяння повній, продуктивній і вільно вибраній зайнятості. Ця політика має за мету забезпечувати: по-перше, «роботу для всіх, хто готовий стати до роботи і шукає роботу, та щоб ця робота була якомога продуктивнішою; по-друге, свободу вибору зайнятості і найширші можливості для кожного працівника здобути підготовку та використовувати свої навички і здібності для виконання роботи, до якої він придатний, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних поглядів, іноземного походження чи соціального походження». На той час правові, економічні та організаційні основи зайнятості населення України і його захисту від безробіття, а також соціальні гарантії з боку держави в реалізації громадянами права на працю регулювались ЗУ «Про зайнятість населення» 1991 р. (втратив чинність на підставі Закону України від 05.07.2012). Отже, у ст. 2 КЗпП України проголошено основні трудові права працівників, до яких належить і право громадян України на працю, і право на матеріальну допомогу в разі безробіття, а у ст. 5-1 КЗпП України шість гарантій забезпечення права громадян на працю. Обов'язки працівників були визначені у ст. 139 КЗпП України.
Відповідно до ст. 43 Конституції України, держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Згідно зі ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Використання примусової праці забороняється. Зазначу, що Конвенція МОП про примусову чи обов'язкову працю № 29 була ратифікована Україною 1956 року. В ст.46 Конституції України закріплено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає «право на забезпечення їх і у разі безробіття з незалежних від них обставин».Правові, фінансові та організаційні засади загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття визначив Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 2 березня 2000 р. Цей закон розроблений вже відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування. Тож після схвалення Конституції України зміни не були внесені до ст. 2 КЗпП України, ст. 2-1 КЗпП України, ст. 5-1 КЗпП України. Конституційна заборона примусової праці як міжнародний трудовий стандарт, стандарт права ЄС, має бути реалізований у трудовому законодавстві України.
На ринку праці діють соціальні регулятори, встановлені державою у нормативних правових актах, які визначають, в інтересах суспільства, державну політику у сфері зайнятості населення. Конкретне регулювання правових, економічних і організаційних умов зайнятості населенняі гарантії у сфері зайнятості населення нині визначає ЗУ «Про зайнятість населення» від 5 липня 2012 р. (надалі – Закон 2012 р.). На відміну від ЗУ «Про зайнятість населення» 1991 р., Закон 2012 р. визначив: по-перше, засади реалізації державної політики у сфері зайнятості населення та трудової міграції; по-друге, гарантії держави щодо захисту права громадян на працю; по-третє, гарантії реалізації права громадян на соціальний захист від безробіття. Тож Закон 2012 р. та інші нормативні правові акти, прийняті на його виконання, реалізують політику держави, яка має за мету сприяти здійсненню прав громадян на повну, продуктивну і вільно обрану зайнятість. Законодавство України щодо зайнятості населення формується під впливом міжнародних стандартів.
Закон 2012 р. належить до категорії так званих комплексних актів – відносини у сфері зайнятості населення регулюються Конституцією України, Законом 2012 р, а також КЗпП України, Господарським та Цивільним кодексами України, Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», іншими актами законодавства (ст. 2). Отже, правове регулювання відносин у сфері зайнятості в Україні здійснюється нормативними правовими актами різної галузевої належності.
Закон України 2012 р. визначив важливі терміні щодо зайнятості та суб’єктів відносин у сфері зайнятості населення (ст. 1). Зокрема, термін «зайнятість» розтлумачений доволі широко, як не заборонена законодавством діяльність осіб, пов'язана із задоволенням їхній особистих та суспільних потреб з метою одержання доходу (заробітної плати) у грошовій або іншій формі, а також діяльність членів однієї сім'ї, які провадять господарську діяльність або працюють у суб'єктів господарювання, заснованих на їхній власності, зокрема безоплатно (п. 7 ст. 1). Якщо КЗпП України проголосив право на працю, то у Законі 2012 р закріпленоправо на зайнятість – кожен має право на вільно обрану зайнятість (ст. 3) На відміну від ст. 2 КЗпП України, що проголошує право на працю, у ст. 3 Закону 2012 р. закріплено право на зайнятість– кожен має право на вільно обрану зайнятість. Якщо у ст. 2 КЗпП України установлено, що працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою, право на зайнятість забезпечується шляхом встановлення відносин, що регламентуються трудовими договорами (контрактами), провадження підприємницької та інших видів діяльності, не заборонених законом. Законом 2012 р. перераховані і конкретні категорії осіб, які визнаються зайнятими (ст. 4). Наприклад, особи, які на законних підставах працюють за кордоном і мають доходи від такої зайнятості, батьки – вихователі дитячих будинків сімейного типу, прийомні батьки, якщо вони отримують грошове забезпечення відповідно до законодавства. Принципова відмінність сучасного підходу до питання зайнятості полягає у визнанні свободи праці. На відміну від КЗпП України, в Законі 2012 р. закріплено, що примушування до праці у будь-якій формі забороняється, а добровільна незайнятість особи не може бути підставою для притягнення її до відповідальності. Варто відзначити, що у ст. 5 Хартії 2007 р. установлено «Ніхто не може залучатись до примусової чи обов’язкової праці»отже, трудове право регулює тільки одну із форм зайнятості – трудову. Право на працю, за КЗпП України, реалізується шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.
Якщо у ст. 5-1 КЗпП проголошені гарантії забезпечення права громадян на працю, то уст. 5 Закону 2012 р. визначені гарантії у сфері зайнятості населення і гарантується комплекс прав щодо зайнятості. Зокрема, встановлено, що держава гарантує у сфері зайнятості вільне обрання місця застосування праці та виду діяльності, вільний вибір або зміну професії (п.1 ст. 5). У ч.1 ст. 6 Закону 2012 зазначено, що кожен має право на вільний вибір місця, виду діяльності та роду занять, яке забезпечується державою шляхом створення правових, організаційних та економічних умов для такого вибору. Однак у ч. 2 цієї статті передбачено, що реалізація права на вибір місця, виду діяльності та роду занять здійснюється за допомогою: 1) самостійного забезпечення особою своєї зайнятості; 2) звернення з метою працевлаштування до роботодавця або за сприяння центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції; 3) звернення суб'єкта господарювання, який надає послуги з посередництва у працевлаштуванні. Отже, у ст. 6 Закону 2012 р. визнано право кожного на вибір місця, виду діяльності та роду занять та методи реалізації цього права.У ч.1 ст. 2 КЗпП України проголошено тільки право громадян України на працю – не для «кожного». Варто зазначити, що Хартія 2007 р. визнає право на свободу професійної діяльності та право на працю (ст. 15) та свободу підприємництва (ст. 16).
До Закону України 2012 р. вміщено розділ VII «Застосування праці іноземців та осіб без громадянства в Україні». Право на зайнятість в Україні мають іноземці та особи без громадянства (ст. 42). Процедуру видачі, продовження дії та анулювання дозволу на застосування праці іноземців та осіб без громадянства затверджено Постановою Кабінету Міністрів України. Громадяни України мають право здійснювати трудову діяльністю за кордоном, якщо така діяльність не заборонена законодавством України та держави перебування (ст. 10). Отже, в Україні поступово впроваджуються право на свободу пересування і проживання (ст. 45 Хартії 2007 р.). Варто зауважити, що за Хартією 2007 р. свобода пересування і проживання може надаватись і вихідцям із третіх країн, які законно проживають на території будь-якої держави – члена ЄС. Правовий простір ринку праці має допускати можливість зміни його меж у зв’язку із трудовою міграцією населення як у межах території України, так і за її межами. Між тим, досі не ухвалений ЗУ «Про зовнішню трудову міграцію».
У ст. 29 Хартії 2007 р. визнано право на безоплатні послуги щодо працевлаштування. До частини III «Індивідуальні трудові відносини» ТК ЛР вміщено окремий розділ XI «Працевлаштування». Визначено, що особи право на працю здійснюють, безпосередньо укладаючи трудові договори з роботодавцями чи за посередництва організацій із працевлаштування.
За ст. 91ТК ЛР безробітними визнаються працездатні особи працездатного віку, які не працюють, не навчаються у денних начальних закладах, не мають достатніх засобів для проживання, зареєстровані територіальною біржею праці за місцем проживання як такі, що здійснюють пошук роботи і готові прийняти пропозицію щодо працевлаштування чи навчитись професії. Спеціальний закон визначає форми і порядок надання для безробітних послуг і допомоги з працевлаштування.
Відповідно до ст. 92 ТК ЛР безробітнім, які мають чи можуть мати складності у пошуку роботи внаслідок недостатньої кваліфікації чи досвіду роботи, тривалого безробіття чи втрати працездатності, може бути надана додаткова допомога при прийнятті їх на роботу. На біржі праці додаткова допомога надається таким особам: інвалідам, особам від 16 до 25 років, які вперше починають трудову діяльність, безробітним із тривалим періодом безробіття, тривалість якої із дня реєстрації на біржі праці більше двох років; особам, яким виходу на пенсію за віком залишилося не більше п’яти років; матері чи батькові, який виховує дитину у віці до восьми років, а також іншим особам, визначеним у цій статті кодексу.
У ст. 5-1 КЗпП України однією із гарантій забезпечення права громадян на працю проголошено безоплатне сприяння державними службами зайнятості у доборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб. У п. 6 ст. 5 Закону 2012 р. право на безоплатні послуги щодо працевлаштування передбачене: 1) безоплатне сприяння у працевлаштуванні, обранні підходящої роботи; 2) одержанні інформації про ситуацію на ринку праці та перспективи його розвитку. Зокрема, у ст. 12 Закону 2012 р. установлено, що кожен має право на безоплатне одержання інформації про пропонування і попит на робочу силу, зокрема про вільні робочі місця (посади), можливості та умови працевлаштування на території України і за кордоном, професійну орієнтацію, професійне навчання та інші послуги, передбачені законодавством. Зазначу, що окремий розділ IV «Сприяння зайнятості населення» закону регулює правовідносини щодо сприяння зайнятості населення (ст. 24–31). Визначені заходи щодо сприяння зайнятості населення, до яких належать забезпечення відповідності рівня професійної кваліфікації працездатних осіб потребам ринку праці, стимулювання діяльності роботодавців, спрямованої на створення нових робочих місць та працевлаштування безробітних, розширення можливостей для підвищення конкурентоспроможності молоді та інші. У постанові Кабінету Міністрів України визначений механізм організації громадських та інших робіт тимчасового характеру, а також фінансування їхньої організації. Отже, навчання громадян, організація громадських та інших робіт тимчасового характеру є формою сприяння зайнятості населення. Причиною їхнього застосування є неможливість працевлаштування окремих категорій громадян на роботу, яка вимагає високого рівня кваліфікації. Таким чином, діяльність щодо пошуку підходящої роботи є основною формою сприяння працевлаштуванню населення.
Категорії «зайнятість» і «працевлаштування» тісно пов’язані – що ефективнішим працевлаштування, то ефективнішою є і зайнятість населення. Закон України 2012 р. визначає термін «працевлаштування» як комплекс правових, економічних та організаційних заходів, спрямованих на забезпечення реалізації права особи на працю (п. 15 ст.1). Працевлаштування визнано способом сприяння досягненню повної, продуктивної та вільно обраної зайнятості, надання уповноваженими органами допомоги як громадянам у пошуку роботи, певного виду зайнятості, так і роботодавцям у доборі необхідних працівників. У п.2 ст. 6 Закону України 2012 р. визначені фактично два способи працевлаштування. Зокрема, реалізація права на вибір місця, виду діяльності та роду занять здійснюється за допомогою: 1) самостійного забезпечення особою своєї зайнятості; 2) звернення з метою працевлаштування до роботодавця або за сприяння центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, чи суб'єкта господарювання, який надає послуги з посередництва у працевлаштуванні. Отже, безоплатне сприяння у працевлаштуванні, обранні підходящої роботи є однією з гарантій у сфері зайнятості населення.
Закон 2012 р. установив правила, які стосуються посередництва у працевлаштуванні в розділі VI «Послуги з посередництва у працевлаштуванні». Зокрема передбачено, що діяльність суб'єктів господарювання, які надають послуги з посередництва у працевлаштуванні за кордоном, підлягає ліцензуванню і регулюється законами України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», «Про зовнішньоекономічну діяльність» та іншими законодавчими актами України (ст. 38). Регулюються правовідносини щодо діяльності суб'єктів господарювання, які наймають працівників для подальшого виконання ними роботи в Україні в іншого роботодавця (ст. 39). Порядок видачі дозволу на наймання працівників для подальшого виконання ними роботи в Україні в іншого роботодавця затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2013 р. № 359, однакця постанова ще не набрала чинності. В Литві бути посередником стосовно роботи громадян за кордоном – виключне право держави, що здійснює біржа праці Литви. Інші підприємства, установи і організації можуть надавати посередництво щодо працевлаштування громадян за кордоном, лише маючи ліцензії, видані уповноваженою урядом інституцією (ст. 90 ТК ЛР). Варто зазначити, що Україна не ратифікувала Конвенцію МОП про приватні агентства зайнятості № 181. Приватне агентство зайнятості означає будь-яку фізичну або юридичну особу, незалежну від державної влади, яка надає одну чи більше з послуг ринку праці.
Продовження у наступному номері