Однією з неврегульованих проблем сьогодення, яка стосується земельних відносин, є питання можливості успадкування права постійного користування земельною ділянкою. Проте є ще один різновид права на земельну ділянку, щодо якого немає чітко сформованої правової позиції — право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Вказане право володіння бере своє коріння з 18.12.1990 р. після прийняття Земельного кодексу Української РСР, відповідно до якого у довічне успадковуване володіння земля надавалася громадянам Української РСР для ведення сільського (фермерського) господарства, ведення особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель, садівництва, дачного і гаражного будівництва, традиційних народних промислів, у разі одержання у спадщину житлового будинку або його придбання (ст. 6 ЗК УРСР).
Ст. 50 цього Кодексу було встановлено, зокрема, що громадянам Української РСР, які виявили бажання вести сільське (фермерське) господарство, що ґрунтується переважно на особистій праці та праці членів їхніх сімей, надаються за їхнім бажанням у довічне успадковуване володіння або в оренду земельні ділянки, включаючи присадибний наділ.
У 1992 р. в Україні відбулась земельна реформа, в результаті якої законодавство, що регулює земельні відносини, зазнало значних змін. Земельний кодекс України в редакції від 13.03.1992 р. не передбачав такого виду права як довічне успадковане володіння земельною ділянкою. Однак, відповідно до п. 8 Постанови Верховної Ради України від 13.03.1992 р. №2200 «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі», громадяни, підприємства, установи, організації, яким було надано у встановленому порядку земельні ділянки у довічне успадковуване або постійне володіння, зберігають свої права на використання цих земельних ділянок до оформлення права власності або землекористування відповідно до Земельного кодексу України.
Рішенням Конституційного Суду України від 22.09.2005 р. №5‑рп визначено, що Земельним кодексом Української РСР від 18.12.1990 р. запроваджено нову форму володіння землею — довічне успадковуване володіння. Земельний кодекс України в редакції від 13.03.1992 р. закріпив право колективної та приватної власності громадян на землю (зокрема, право громадян на безоплатне одержання у власність земельних ділянок для ведення сільського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства тощо (ст. 6)). Це свідчить про те, що поряд із впровадженням приватної власності на землю громадянам, на їхній вибір забезпечувалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, довічного успадкованого володіння або тимчасового користування. При цьому в будь-якому разі виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв'язку з не переоформленням правового титулу.
Отже, особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадкованого володіння земельною ділянкою, сьогодні також має законне право на таке володіння.
Чи успадковується таке право?
Насамперед, необхідно чітко розрізняти два види права на земельну ділянку: право постійного користування та право довічного успадковуваного володіння, оскільки останнє має інший правовий режим. Однак, як і щодо права постійного користування землею, постає питання, чи успадковується вказане право у разі смерті особи, на яку було видано акт на право довічного успадкованого володіння земельною ділянкою.
Розглянемо це питання в контексті земельної ділянки, наданої для ведення сільського (фермерського) господарства на праві довічного успадковуваного володіння. Судова практика у таких правовідносинах, як правило, зводиться до рішень судів першої та апеляційної інстанцій. При цьому суди першої, а інколи суди апеляційної інстанції задовольняють позовні заяви позивачів/спадкоємців.
Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних та кримінальних справ зробив висновок, зокрема, у справі №6‑40 128св14 та №6‑17 597ск15, що введеним в дію 13.03.1992 р. Земельним кодексом України не передбачалося право довічного успадковуваного володіння землею, а громадяни мали право на одержання у власність земельної ділянки, в тому числі для ведення сільського (фермерського) господарства. Окрім того, як зазначає суд, новий Закон України від 19.06.2003 р. «Про фермерське господарство» також не містить такої форми володіння землею як довічне успадковуване володіння, як і чинний Земельний кодекс України, прийнятий 25.10.2001 р. Також він не визначає механізми успадкування земельних ділянок, які належали спадкодавцям на такому праві володіння, тому позивач як спадкоємець майна померлого не може набути право власності на спірну земельну ділянку в порядку спадкування, оскільки спадкодавець такого права не мав, а отже, права не порушені, тому немає підстав для задоволення позову.
Дещо протилежною є позиція Вищого адміністративного суду України від 19.03.2014 р. у справі №2а/217/10/12, якою суд встановив, що п. 5.5 рішення Конституційного Суду України №5‑рп/2005 від 22.09.2005 р. визначено, що поряд із впровадженням приватної власності на землю громадянам, на їхній вибір забезпечувалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві довічного успадкованого володіння. Отже, спадкодавець до дня своєї смерті на законних підставах володів фермерським господарством та спірною земельною ділянкою, а виходячи з норм ст. 1218 ЦК України, до складу спадщини входять всі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини та не припинилися внаслідок його смерті.
Невизначеність щодо самостійності такого права як право довічного успадковуваного володіння та можливості успадкування такого права створив Верховний Суд у постанові від 31.10.2018 р. у справі №178/447/16‑ц. При цьому суд застосував норми Земельного кодексу України (зокрема, ст. 92), які регулюють відносини щодо права постійного користування земельною ділянкою, не досліджуючи правову природу права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою як самостійного права. Верховний Суд скасував рішення суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовної заяви залишив чинним.
Таким чином, враховуючи неправильне застосування судом норм матеріального права, застосування до права довічного успадковуваного володіння норми права, які регулюють право постійного користування землею, суд зробив помилковий висновок про відсутність у спадкоємця права на спадкування права на спірну земельну ділянку, з огляду на наступне.
Відповідно до вимог ст. 55 Земельного кодексу Української РСР від 18.12.1990 р., у разі смерті громадянина, який вів сільське (фермерське) господарство, право володіння земельною ділянкою передається одному зі спадкоємців. При цьому вказаний Земельний кодекс Української РСР передбачав лише одне право володіння земельною ділянкою, надане для ведення сільського (фермерського) господарства — право довічного успадковуваного володіння.
Беручи до уваги перехідні положення п. 8 Постанови Верховної Ради України від 13.03.1992 р. №2200 «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі», Рішення Конституційного Суду України від 22.09.2005 р. №5‑рп, оскільки таке право володіння зберігається у користувачів земельної ділянки, а в чинному законодавстві відсутні норми, які регулюють право довічного успадковуваного володіння, до таких правовідносин мають застосовуватися норми, які були чинними на момент існування на законодавчому рівні такого права.
На відміну від права постійного користування землею, норми Земельного кодексу Української РСР від 18.12.1990 р. встановлювали порядок та право успадкування земельної ділянки, яка була у спадкодавця на праві довічного успадковуваного володіння. Особливістю права довічного успадковуваного володіння є те, що саме на заміну такого права, яке закріплювалося ст. 6 Земельного кодексу РСР від 18.12.1990 р., було замінено на право приватної власності, яке трансформувалося у ст. 6 Земельного кодексу України в редакції від 13.03.1992 р., оскільки в радянські часи не було приватного права на землю.
Враховуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою — це «квазіправо» власності з певними обмеженнями, але з правом його успадкування, а тому є всі підстави вважати, що до спадкоємців-користувачів земельних ділянок, право яких посвідчене державним актом на право довічного успадковуваного володіння землею, переходить таке право на землю в порядку спадкування.
Отже, Верховний Суд у справі №178/447/16‑ц зробив, на мою думку, помилковий висновок щодо неможливості успадкування права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, яка була надана особі для ведення сільського (фермерського) господарства, оскільки неправильно застосував норми земельного законодавства, які регулюють такі правовідносини. Доцільним є розгляд зазначеного питання Великою Палатою Верховного Суду.
Як не порушити принцип пропорційності?
Все частіше справи у подібних правовідносинах, в яких прокуратура виступає від імені позивача чи подає апеляційну/касаційну скаргу, закінчуються задоволенням таких позовів/скарг. Можливо, саме цей чинник (наявність у процесі прокурора) сприяє прийняттю судами таких рішень не на користь громадян без дослідження окремої правової природи права довічного успадковуваного володіння, що створює негативний вплив на розвиток та діяльність фермерства в Україні. Прийняття судами таких рішень порушує баланс індивідуального та публічного інтересу (принцип пропорційності) та ст. 1 Першого протоколу.
При цьому дотримання принципу «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством та в інтересах суспільства, все одно буде розглядатися як порушення ст. 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано розумної пропорційності між втручанням у право особи та інтересами суспільства. Вжиті державою заходи мають бути ефективними з позиції розв'язання проблеми суспільства і водночас пропорційними щодо прав приватних осіб. Оцінюючи пропорційність, необхідно з'ясувати, чи можна досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод зацікавленої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими ніж потрібно для реалізації поставленої мети.
Отже, судам у спорах, які стосуються спадкування права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, наданою для ведення сільського (фермерського) господарства, необхідно дотримуватися таких умов:
- враховувати законодавство, яке регулювало таке право;
- не прирівнювати його до права постійного користування землею та чітко розрізняти ці два види права на землю;
- беручи до уваги принцип пропорційності, приймати рішення, надаючи перевагу індивідуальному інтересу над публічним (суспільним).