На прикладі справи Fundacio Gala-Salvador Dali і VEGAP проти ADAGP розглянуто економіко-правовий інститут права слідування, проблеми гармонізації норм про право слідування у межах ЄС, позицію Європейського суду щодо дії Директиви 2001/84/ЄC у різних національних режимах та виплати роялті від перепродажу картин.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
In the example case Fundacio Gala-Salvador Dali VEGAP versus ADAGP considered against economic and legal institution of the route, the problems of harmonization of the resale right in the EU, the ECtHR on the Directive 2001/84 / EC in different national regimes and royalties from the resale paintings.
Директива 2001/84/ЄC «Про право слідування на користь авторів оригінальних творів мистецтва» (Resale Rights Directive) (далі — Директива) закріпила за художниками право на отримання певного відсотка з суми перепродажу. Директива передбачала гармонізацію ряду умов у країнах ЄС, а саме: правомірність і термін захисту авторських прав; жанри творів мистецтва, авторське право на які дозволяється перепродати; процедуру перепродажу авторських прав, зокрема через посередників; розміри роялті, які діють у певних цінових діапазонах; верхній поріг мінімальної перепродажної ціни авторського права (3000 євро); положення про громадян третіх країн, які мають право на отримання роялті.
На момент підписання Директиви у національних законодавствах 4 з 15 країн ЄС (Австрії, Ірландії, Великобританії та Нідерландів) не було положення, що регулюють авторське право слідування – для них був передбачений перехідний період
Право слідування – походження і розвиток.
У законодавство Франції право слідування офіційно увійшло у 1920 р. Життя паризьких художників XIX ст. було увічнено французьким письменником Анрі Мюрже (фр. Henri Murger, 1822–1861) в його романі 1849 р. «Сцени з життя богеми» («Scènes de la vie de Bohème»), збірнику портретів мешканців Латинського кварталу і сцен з їхнього життя, що показують бідність, соціальну ізольованість і песимізм. Італійський композитор Джакомо Пуччіні (Giacomo Puccini) у 1896 р. написав на основі роману свою відому оперу «Богема». Зворушливі образи роману і опери відображали загальне тяжке становище художників того часу. Відомо, наприклад, що Пікассо, який жив на початку ХХ ст., змушений був спалювати деякі свої картини, щоб обігріти оселю. Видатний художник розповідав, як у 1904 р. він повернувся на місце свого колишнього проживання у Парижі, щоб забрати картини, які не зміг продати перед від’їздом, залишивши на шафі у кімнаті. Але він їх там не знайшов. Зовсім випадково картини виявилися в іншому місці. Інакше були б втрачені всі праці «блакитного періоду».
У передмові до свого роману Анрі Мюрже нарікає на те, що часто художники помирають рано, не отримавши за життя визнання, якого заслуговують. Їхні роботи стають відомими і викликають захоплення вже після їхньої смерті.
Невизнання, несправедливість, неможливість для не найталановитіших, але гідних нагороди художників пробити стіну нерозуміння, викликало до життя те, що американський мистецтвознавець Альберт Боєм (Albert Boime) назвав «найрішучішим інституційним етапом розвитку сучасного мистецтва». У 1863 р. з ініціативи Наполеона III був створений так званий салон знедолених для тих художників, роботи яких були відкинуті офіційним паризьким салоном, виставляють офіційно визнані живопис і скульптуру. Салон знедолених мав безпрецедентний успіх. Коли на наступний рік в організації такого самого салону було відмовлено, група провідних «знедолених» стала показувати свої роботи на незалежних виставках.
Салон 1863 р. став підтримкою для незалежних художників на всю іншу частину століття в їхньому праві вільно демонструвати плоди своєї творчості незалежно від стилю робіт. На місце салону прийшла система демонстрування і поширення творів мистецтва, де правлять дилери і колекціонери, а вартість картин визначається ринком.
Іронія, однак, полягає в тому, що хоча нова система продажів зробила паризький ринок творів мистецтв більш демократичним, вона не скасувала бідність, від якої страждали художники в ті часи. Будучи зобов’язаними спритним дилерам, художники отримували мало прибутку від своїх робіт. Так, відома картина Жана-Франсуа Мілле «Анжелюс» була продана в 1889 р. за 553 тис. франків, а незабаром після цього перепродана відомому колекціонеру вже за 800 тис. франків. Сам Мілле у 1860 р. віддав роботу всього лише за 1 тис. франків. Контраст між бідністю Мілле, виявленою після його смерті, і величезними коштами, отриманими у результаті продажів і перепродажів його картин, вразив спостерігачів як очевидна несправедливість. Можливо, що саме ця несправедливість і стала критичною точкою, що призвела до появи у французькому законодавстві droit de suite – права слідування.
Введенню в дію цього права передувала фундаментальна переоцінка прав автора у Франції наприкінці XIX ст. Теоретичне обґрунтування прав автора збіглося з ухваленням кантіанської ідеї «прав особистості» у Німеччині. У Франції поняття моральних (немайнових) прав було введено в 1872 р. Цей вид прав заснований на «ідентичності автора і його роботи».
Поява у 1920 р. права слідування було, так, не тільки природною та інтуїтивною відповіддю на несправедливість у галузі винагороди художників, але результатом розвитку філософії та юриспруденції. Воно стало законодавчою спробою врівноважити статус майнових і немайнових прав. Право слідування – право, засноване на міркуваннях справедливості.
Надання права дольової участі стало спробою врахувати інтереси художників, скульпторів, інших авторів художніх творів. Право слідування (англ. resale right) відіграє для авторів творів роль компенсації. Воно рівноцінно прибутку, який автор художнього і літературного твору отримує за оприлюднення цих творів. Правові норми 1920 р., що увійшли до закону 1957 р., дали змогу французьким художникам отримувати дохід не тільки від репродукування робіт, але й від їхнього повторного продажу. Це найважливіше досягнення, яке надалі знайшло відгук у законах інших країн Європи.
Цей економіко-правовий інститут передбачає отримання автором або його спадкоємцями частини доходів від усіх подальших публічних перепродажів творів образотворчого мистецтва.
Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів у редакції 1948 р. визнає невід’ємне право художника на частку від кожного продажу після першої передачі його роботи в інші руки, але тільки в тих країнах, де таке право прийнято. Тому в країнах, що приєдналися до Бернської конвенції, але відхилили введення в свої закони право слідування, наприклад у Великобританії, Ірландії, Австрії, Нідерландах, відповідні положення Бернської конвенції не такі значущі.
Обговорення права слідування.
Художник повинен мати економічну вигоду від зростання цінності його твору. Ця ідея покладена в основу права слідування. Є й концепція «цінності». Цінність латентно присутня у роботі, її зростання обумовлено тривалою творчістю художника. Те, що художник недоотримав спочатку, має бути компенсованою у формі відрахувань. Право слідування діє і як економічний мотив, і як стимул створення нових творів.
Один з аргументів проти права слідування стосується учасників ринку творів мистецтва. Цінність твору мистецтва чи будь-якого об’єкта визначається сумою, яку готовий заплатити покупець продавцю у цей час. Коли дилер представляє на ринку роботу невідомого художника, не художник, а покупець оцінює реальний ризик можливого зниження ціни. Якщо ціна картини згодом зростає, вільний ринок дає змогу отримати прибуток тому, хто робив ставки у цій грі. Інший аргумент стосується самого права. Воно втрачає всякий сенс, якщо твір мистецтва не продається. Крім того, правом слідування переважно користуються успішні автори, оскільки їхні роботи перепродаються одразу. Бідніші художники навряд чи отримають дохід такого роду.
Останній аргумент проти права слідування стосується поняття «латентної цінності», яка повинна реалізуватися з плином часу. Критики вважають, що цінність твору мистецтва, нехай навіть латентна, не визначається одним художником. Смаки, помітні виставки, смерть художника, думка критиків і дилерів ринку, інфляція – ось тільки деякі з чинників впливу. Повертаючись до Мілле, можна сказати, що захоплене визнання його робіт і нагородження орденом Почесного легіону – події, які зробили його роботи ще більш дорогими – були поза зоною впливу художника. Однак право слідування визнає тільки художника інструментом будь-якої майбутньої оцінки.
Гармонізація норм про право слідування у межах ЄС.
Метою будь-якого права ЄС є збереження умов для вільного руху товарів, послуг, капіталу та людей. Будь-які перешкоди для цих «чотирьох свобод» повинні бути усунені.
У квітні 1996 р. Європейська комісія висунула пропозиції, спрямовані на «усунення перекосу ринку творів сучасного мистецтва». На думку комісії, диспаритет країн ЄС щодо права слідування є перешкодою для правильного функціонування ринку. Наприклад, британський художник Девід Хокні (David Hockney) міг розраховувати на право слідування під час перепродажу cвоіх картин у Парижі, а спадкоємці французького художника Матісса під час перепродажу його картин у Лондоні такого права не мали.
У відповідь на пропозицію Єврокомісії англійські законодавці зазначили, що в результаті введення в ЄС права слідування найбільший англійський ринок може переміститися за межі ЄС, у країну без такого права, наприклад до Швейцарії або США.
Проте комітети ЄС з економіки і соціальної політики підтримали пропозицію Єврокомісії, і в 2001 р. вона вступила в силу. Директива визначає право слідування як невід’ємне і невідчужуване. Вона містить шкалу роялті для авторів оригінальних робіт. У ст. 6 (1) і 8 (2) Директиви йдеться, що роялті повинні виплачуватися автору роботи, а після його смерті призначеним ним правонаступникам.
Dali проти ADAGP – роз’яснення Директиви.
Неоднозначне тлумачення ст. 6 (1) і 8 (2) Директиви послужило причиною розгляду у справі Fundacio Gala-Salvador Dali і VEGAP проти ADAGP. Фонд Сальвадора Далі (далі – Фонд) був заснований у 1983 р. самим Сальвадором Далі для просування та захисту його художньої та інтелектуальної спадщини. Відповідно до статуту Фонду, його завданням є: «Просування, розвиток, поширення, підвищення престижу, захист і охорона на території іспанської держави, а також іншої держави, художньої, культурної та інтелектуальної спадщини митця, його майна та прав будь-якого характеру; його життєвого досвіду, його думки і його прагнень, його проектів і ідей, а також художніх, інтелектуальних і культурних творів; його пам’яті, а також всесвітнього визнання його геніального внеску в розвиток образотворчих мистецтв, культури і сучасної думки».
Художник помер у 1989 р. Він не мав дітей і передав всю свою спадщину в руки держави. Управління спадщиною виявилося справою все постійних труднощів. У 1996 р. держава поклала відповідальність за нього на міністерство культури, яке передало справи Фонду. Нині Фонд володіє правами на інтелектуальну власність художника, використовує системи контролю, підтвердження або позбавлення прав, ліцензування, здійснює контроль над комерційним використанням авторських матеріалів, фотографій тощо. Фонд бореться із шахрайством і зловживанням, заохочуючи жорсткість заходів за спекуляцію на імені художника, щоб уникнути обману щиро зацікавлених людей.
Нещодавно Фонд заплатив рекордну для нього суму за картину іспанського сюрреаліста. Фонд придбав «Пейзаж із загадковими елементами» Сальвадора Далі за 7,8 млн євро (11,14 млн дол.). Ця картина була написана у 1934 р., її розмір становить 72,8 на 59,5 сантиметра. Її купили у приватної особи, яка побажала залишитися невідомою. На картині зображено невелику фігурку нідерландського художника Яна Вермеєра, що малює «загадковий пейзаж»; на задньому плані Далі зобразив себе в дитинстві. Це вже друга велика покупка фонду за останній час – у березні 2011 р. колекцію поповнила робота «Мед солодший крові», куплена за 4,7 млн євро. Як і «Пейзаж із загадковими елементами», вона виставляється у музеї Сальвадора Далі у Фігерасі.
Порівняно з іншими художниками XX ст. картини Сальвадора Далі на світових аукціонах продаються за досить скромні суми. Тривалий час рекорд вартості його робіт не перевищував 10 млн дол. Він був оновлений лише в лютому 2011 р., коли на аукціоні Sotheby's «Портрет Поля Елюара» був проданий за 21,6 млн дол.
У 1997 р. Фонд доручив іспанській організації з колективного управління авторськими правами VEGAP здійснювати його права щодо робіт Далі і збирати роялті. Восени 1997 р. VEGAP доручив своєму сестринському відділенню у Франції – ADAGP управляти правами на роботи Далі у Франції. З моменту набуття чинності цієї угоди ADAGP збирало і передавало VEGAP збори з єдиним винятком: роялті, одержувані за правом прямування, передавалися шести спадкоємцям Далі по боковій лінії, які проживають у Франції, що відповідало французьким законам.
У грудні 2005 р. Фонд і VEGAP порушили у суді Парижа судову справу проти ADAGP, претендуючи на отримання роялті від перепродажу картин Далі у Франції. Вони стверджували, що згідно з іспанським та французькими законами щодо успадкованого рухомого майна Далі, слід керуватися законом Іспанії, оскільки художник жив у цій країні і мав іспанське громадянство.
Паризький суд заявив, що положення Директиви про передачу права слідування після смерті автора допускають неоднозначне тлумачення, і звернувся до Європейського суду за роз’ясненням. Європейський суд зазначив, що країни вільні у визначенні кола осіб, які можуть користуватися правом слідування. Більше того, було наголошено, що під час написання Директиви не було мети втручатися у різні національні закони, що належать до спадкоємства.
Паризький суд знову зібрався у липні 2011 р. Він вирішив, що слід керуватися законом про спадкування тієї країни, де прожив свої останні роки і помер художник, тобто у цьому випадку Іспанії. Іспанська держава в особі Фонду, названого Сальвадором Далі єдиним спадкоємцем, має стати одержувачем роялті від перепродажу картин у Франції. Суд наказав ADAGP виплатити VEGAP всі кошти, отримані з жовтня 1997 р. від реалізації картин у Франції.
Рішення було прийнято, коли Великобританія, що є найбільшим на континенті ринком творів мистецтва, готувалася повністю прийняти положення Директиви 2001/84. Водночас доповідь Британської федерації торгівлі творами мистецтва, видана у серпні 2013 р., мала однозначно критичну спрямованість щодо Директиви. У ній йшлося, що тоді як ринок ЄС і Великобританії потребує підтримки, щоб уникнути падіння, повне виконання вимог Директиви призведе до вибору для перепродажу творів мистецтва країн, що не належать до складу ЄС. Чи вірними є припущення федерації, покаже час.
Висновки.
Рішення у справі Сальвадора Далі поклало край всім спорам, що стосуються права слідування на картини іспанського художника. Більше того, Європейський суд підтвердив життєздатність різних національних режимів, які регулюють право слідування, що вводиться Директивою.
Цей економіко-правовий інститут передбачає отримання автором або його спадкоємцями частини доходів від усіх подальших публічних перепродажів творів образотворчого мистецтва. Поява у Франції у 1920 р. права слідування стало відповіддю на несправедливість у галузі винагороди художників. Воно є законодавчою спробою врівноважити статус майнових і немайнових прав. Право слідування відіграє для авторів творів роль компенсації і рівноцінно прибутку, який автор художнього і літературного твору отримує за оприлюднення цих творів. В основу права слідування покладено ідею: художник повинен мати економічну вигоду від зростання цінності його твору. Реалізація концепції «цінності» передбачає, що цінність латентно присутня у роботі. Її зростання обумовлено триваючою творчістю художника. Те, що художник недоотримав спочатку, має бути компенсовано у формі відрахувань. Водночас цінність твору мистецтва, навіть латентна, не визначається одним художником. Смаки, відомі виставки, смерть художника, думка критиків і дилерів ринку, інфляція – ось лише деякі з чинників впливу. Цінність твору мистецтва чи будь-якого об’єкта визначається сумою, яку готовий заплатити покупець продавцю у цей час. Право слідування діє і як економічний мотив, і як стимул створення нових творів.