Приписами ст. 1291 Конституції України, ст. 18 ЦПК України, ст. 14 КАС України, ст. 18 ГПК України, ст. 533 КПК України, а також Законом «Про судоустрій України» закріплене одне загальновідоме правило — судові рішення ухвалюються судами іменем України та є обов'язковими для виконання на всій території України. Зокрема, судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади та місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, і за її межами.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Важливість цього правила важко переоцінити. Від того, чи будуть виконуватись судові рішення, залежить ефективність судової влади в країні. Відтак, якщо виконання рішення не відбувається в добровільному порядку, держава зобов'язана вжити необхідних заходів для його примусового виконання, у т. ч. через застосування примусу та санкцій (покарання) за ухилення від виконання рішення суду.
Проблема виконання рішень національних судів не нова, вона існує вже не одне десятиліття. Варто згадати закладене у приписи пп. 5.2 п. 5 та пп. 7.9 п. 7 резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи 1787 від 26 січня 2011 р. «Виконання рішень Європейського суду з прав людини»:
- асамблея відзначає з серйозним занепокоєнням продовження існування основних системних недоліків, які викликають велику кількість випадків порушення Конвенції, що повторюються, і які серйозно підривають верховенство права. Зокрема, в Україні таким недоліком назване хронічне невиконання рішень національних судів;
- асамблея закликає, зокрема Україну, в якості термінових заходів прийняти всеосяжну стратегію щодо вирішення ситуації, в якій значна кількість національних остаточних рішень залишаються невиконаними.
Види та підстави санкцій
Прикладом мінімальної санкції за невиконання одного з видів судових рішень є накладення штрафу в розмірі 20–50 неоподаткованих мінімумів доходів громадян за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 1856 Кодексу України про адміністративні правопорушення — залишення посадовою особою без розгляду окремої ухвали суду або невжиття заходів для усунення зазначених у ній порушень закону, а також несвоєчасну відповідь на окрему ухвалу суду. Варто відзначити, що санкція, передбачена вказаною статтею КУпАП, застосовується лише до спеціальних суб'єктів — посадових осіб, та передбачена для примусу посадової особи до вчасного та належного виконання окремих ухвал суду як особливого методу процесуального впливу на учасника спору та третіх осіб.
Наступними санкціями, передбаченими чинним законодавством, що застосовуються до осіб, котрі ухиляються від виконання рішення суду, що набрало законної сили, можна назвати фінансові санкції в межах адміністративного судочинства та виконавчого провадження.
В адміністративному судочинстві за ст. 382 КАС України в суду, який ухвалює рішення по суті спору, є можливість зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення. За наслідками розгляду зазначеного звіту (або в разі неподання останнього) суддя своєю ухвалою, серед іншого, може накласти на керівника суб'єкта владних повноважень, відповідального за виконання рішення, штраф у сумі від 20 до 40 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Половина зазначеного штрафу стягується на користь позивача, інша половина — до Державного бюджету України. Ухвала суду про накладення штрафу, що набрала законної сили, направляється для виконання до Державної виконавчої служби. При цьому штраф не є альтернативою виконання рішення суду і його сплата не звільняє від обов'язку виконати рішення суду і подати звіт про його виконання. Варто зазначити й те, що повторне невиконання рішення суду або ненаправлення звіту тягне за собою повторне накладення штрафу.
Єдиним проблематичним моментом цього виду санкцій є можливість, а не обов'язок суду застосовувати цей вид судового контролю виконання рішення та штраф за його невиконання. Тобто суд може, але не зобов'язаний його застосовувати. Не буде зайвим зауважити, що судова практика застосування адміністративними судами такого виду контролю виконання рішень не є дуже поширеною.
Інший вид санкцій, який витікає з попереднього — накладення штрафу в рамках виконавчого провадження на особу, яка ухиляється від виконання рішення суду, що передбачено ст. 75 Закону України «Про виконавче провадження». Зокрема, у разі невиконання без поважних причин у встановлений виконавцем строк рішення, що зобов'язує боржника виконати певні дії, та рішення про поновлення на роботі виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника-фізичну особу у розмірі 100, на посадових осіб — 200, а на боржника-юридичну особу — 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та встановлює новий строк виконання. У разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин ч. 2 цієї ж статті передбачено, що виконавець у тому самому порядку накладає на такого боржника штраф у подвійному розмірі та звертається до органів досудового розслідування з повідомленням про вчинення кримінального правопорушення.
Кримінальна відповідальність
Відповідно до приписів ст. 382 Кримінального кодексу України, передбачено кримінальну відповідальність за умисне невиконання або перешкоджання виконанню вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, а також умисне невиконання службовою особою рішення Європейського суду з прав людини, Конституційного суду України та умисне недотримання висновку Конституційного суду України. Вчинення зазначеного злочину карається штрафом у розмірі від 500 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до 8 років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років залежно від кваліфікуючих ознак злочину та ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину.
Законодавець передбачив наступні кваліфікуючі ознаки цього злочину: вчинення особою, яка посідає відповідальне чи особливо відповідальне становище, або особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею, або якщо заподіяно істотну шкоду охоронюваним законом правам і свободам громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам юридичних осіб.
Немає складу злочину — немає й санкцій
Вивчення окремих елементів складу цього злочину з урахуванням позицій Верховного Суду є надзвичайно важливим для дослідження можливості та підстав застосування відповідних санкцій з боку держави.
Об'єктом злочину, передбаченого ст. 382 КК України, є порядок діяльності суду як органу правосуддя, який є можливим за умови точного і своєчасного виконання його рішень. Предметом злочину за ч. 1–3 ст. 382 КК України є судовий акт органів правосуддя (рішення, вирок, ухвала, постанова), який постановлений судом будь-якої юрисдикції, будь-якої інстанції з будь-якої категорії судових справ за умови, що такий акт набрав законної сили. За ч. 4 цієї статті предметом злочину є рішення Європейського суду з прав людини.
Згідно висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду, викладених у постанові від 14 травня 2019 р. у справі №319/841/16‑к, об'єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 382 КК України, полягає в одному з таких альтернативно зазначених у диспозиції діянь, як: невиконання (ухилення від виконання) вироку, ухвали, постанови, рішення суду або перешкоджання їх виконанню. За цією нормою матеріального права склад злочину є формальним, адже його об'єктивна сторона вичерпується вчиненням одного із зазначених у законі діянь — дії (перешкоджання) чи бездіяльність (невиконання), і саме з цього моменту злочин визнається закінченим.
Невиконання судового акта — це бездіяльність, що полягає в незастосуванні заходів, необхідних для його виконання, за умови, якщо суб'єкт був зобов'язаний і мав реальну можливість виконати судовий акт. Однією з форм (способів) невиконання судового рішення є пряма й відкрита відмова від його виконання, тобто висловлене в усній чи письмовій формі небажання його виконати. Невиконання може мати й завуальований характер, коли зобов'язана особа хоча відкрито й не відмовляється від виконання судового акта, але вживає певних зусиль, які фактично роблять його виконання неможливим. Такий злочин є триваючим, оскільки особа, будучи зобов'язаною рішенням суду, яке набрало законної сили, вчинити певні дії, умисне утрималася від їх учинення, тобто об'єктивна сторона злочину полягає у формі протиправної бездіяльності, яка тривала протягом певного часу.
Цікавими для розкриття складу злочину, передбаченого ст. 382 КК України, є висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду, викладені у постанові від 26 лютого 2019 р. у справі №554/10478/15‑к. На думку Верховного Суду, обов'язковою умовою настання відповідальності за невиконання судового рішення є наявність у цьому рішенні вимоги зобов'язального чи забороняючого характеру. Причому така вимога має стосуватися конкретного зобов'язаного суб'єкта, до відома якого своєчасно було доведено відповідний обов'язок за рішенням суду. Залежно від характеру такої вимоги, невиконання судового рішення може проявлятися у бездіяльності зобов'язаної особи або у вчиненні дій, які прямо заборонені у самому судовому рішенні. Стосовно ж відповідного обов'язкового припису, який міститься у судовому рішенні, то він може вимагати як певної одноразової дії, так і багаторазового виконання чи тривалого утримання від вчинення певних дій. Для встановлення факту умисного невиконання судового рішення має важливе значення з'ясування питання про наявність реальної можливості його виконати.
Перешкоджання виконанню судового акта можна визначити як активні дії, вчинені особою з метою недопущення виконання рішення суду. Вони можуть виражатись, зокрема, але не виключно, у підкупі або обмані державного виконавця, погрозах або насильстві щодо нього тощо.
Судова практика
Якщо проаналізувати конкретні приклади кримінальних проваджень за ст. 382 КК України та судових рішень (вироків та ухвал) у рамках таких проваджень, можна зробити кілька висновків, а саме:
1. Незважаючи на теоретичну прозорість злочинів цієї категорії та єдність судової практики стосовно розкриття складу злочину за ст. 382 КК України, реальні кримінальні провадження за вказаною статтею є складним процесом з масою обставин, які потребують від слідчих вжиття численних та своєчасних слідчих дій, у ході яких мають бути ретельно досліджені правовідносини сторін та учасників. Інакше за наявності формальних ознак злочину у вигляді фактичного невиконання рішення суду кримінальні провадження закриваються за закінченням строку досудового розслідування (наприклад, справа №494/874/20) або й зовсім за відсутністю складу злочину (наприклад, справа №487/4799/20).
2. Наявність факту невиконаного рішення суду не завжди є ознакою вчинення злочину і необхідності застосування санкцій кримінальної статті. Єдиний державний реєстр судових рішень містить немало виправдувальних вироків (наприклад, справи №№205/1983/18, 637/722/14), зі змісту яких вбачається, що невиконання рішення суду може бути наслідком визначених і встановлених обставин об'єктивного характеру, а не вчинення протиправних, кримінально караних діянь боржника/відповідача. Це додатково підтверджує необхідність проведення ретельного досудового розслідування кожного кримінального провадження за ст. 382 КК України.
3. Обрання суддею конкретного виду санкцій при постановленні вироку за ст. 382 КК України може суттєво відрізнятись при схожих правопорушеннях. Тобто відсутні визначені критерії оцінки суспільної небезпеки, і це відбувається повністю на власний розсуд суду. Так, при схожих злочинах (невиконання рішення суду про усунення порушень права користування житловим приміщенням) в одному випадку суд застосував покарання у вигляді штрафу в розмірі 750 неоподаткованих мінімумів доходів громадян (справа №693/1058/19), а у іншому — 100 (справа №348/2867/14).
Підсумки та висновки
Підсумовуючи викладене, можна дійти однозначного висновку, що чинне законодавство передбачає ряд санкцій та заходів примусового характеру, спрямованих на забезпечення виконання остаточних рішень національних (і не тільки) судів. Однак процес реалізації зазначених механізмів не є бездоганно конкретизованим та, як правило, є надзвичайно трудомістким і вимагає як від державних органів, так і від осіб, зацікавлених у виконанні рішення суду, докладання значних зусиль та часу, та й це не гарантує успіху, тобто виконання рішення суду. Це й пояснює, чому невиконання судових рішень в Україні є питанням, що не втрачає актуальності та провокує нові дискусії на юридичному ринку України.