Напередодні пандемії Covid‑19, яка суттєво підрізала крила авіації в усьому світі, український повітряний пасажиропотік щороку демонстрував двозначні показники приросту. У 2019 р. аеропорти України сумарно обслужили близько 22 млн пасажирів. Тобто кількість людей, яким доводилося стикатися з правилами повітряного перевезення, постійно зростала.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
У листопаді 2018 р. Державна авіаційна служба України ухвалила останню редакцію Правил повітряних перевезень і обслуговування пасажирів і багажу (далі — Правила). За останні 10 років це вже третя версія основного підзаконного акта, на якому базуються правовідносини між перевізниками та пасажирами, не рахуючи численних змін і доповнень. Пропоную розібратися, чи вдалося регулятору нарешті встановити правила гри на ринку, що задовольняють як перевізників, так і численних споживачів їх послуг.
Протягом останніх 10 років Державіаслужба послідовно намагалася поширити свій вплив на іноземних перевізників, які здійснюють рейси до/з України. Правила повітряних перевезень зразка 2006 (наказ №187) і 2010 (наказ №216) рр. чітко встановлювали, що вони є обов'язковими для іноземних перевізників лише у частині інформування пасажирів про правила і вимоги перевізника. Тобто усі примхливі і мінливі вимоги українського регулятора стосовно особливостей обслуговування на борту і в аеропорту, повернення коштів за скасовані рейси тощо могли цілком законно ігноруватися іноземними авіакомпаніями.