Попри те, що закон є основним джерелом українського права, судова практика відіграє важливу роль. Подекуди практики з пересторогою ставляться до норм закону, поки про них схвально не висловиться суд. Суд справді може заповнити прогалину в законі чи прояснити суперечливі норми. Це сприяє однаковому застосуванню закону та, відповідно, забезпечує стабільність правовідносин. Однак часом проявляється і зворотний бік медалі, коли суд кардинально змінює позицію, чим додає невизначеності, чи фактично створює нові норми.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
У корпоративному праві вдосталь спірних питань, які регулярно розглядають суди. У цій статті оглянуті кілька висновків Верховного Суду за 2020 рік, які стосуються корпоративного врядування. Наступна стаття буде присвячена висновкам Суду у справах про перехід часток і акцій.
Знай контрагента, як себе
Для юридичних осіб ст. 92 Цивільного кодексу встановлює спеціальне правило про перевищення представницьких повноважень. За цим правилом корпоративні обмеження для директора компанії недійсні для контрагентів компанії за деякими винятками. Мета цього правила – обмежити можливість компанії оскаржувати договори лише через перевищення повноважень директором цієї компанії (якого зазвичай призначають учасники цієї компанії). Це забезпечує стабільний цивільний оборот.
Однак можливість оскаржити правочин залишається. Для цього компанія повинна довести, що її контрагент мав знати про корпоративні обмеження, але, попри це, уклав договір. Контрагента захищає презумпція незнання: вважається, що він не знає про корпоративні обмеження, поки не доведено інше. У 2020 році Верховний Суд відступив від цієї презумпції та спростив завдання для компаній, які вирішують оскаржити свій правочин.
У справі № 925/1147/18 Суд вказав, що директор юридичної особи в силу закону діє в межах повноважень, визначених статутом і законом. На думку Суду, з цього випливає, що контрагент ознайомився зі статутом такої юридичної особи та обсягом повноважень її директора. Раніше Суд висловлював позицію, що про знання контрагента можуть свідчити слова в договорі, що директор діє на підставі статуту (див. Постанови у справах № 927/976/17 та № 908/2604/18, п.п. 31-32). Нове рішення розвиває цю позицію та фактично звільняє компанії від обов’язку (передбаченого законом) доводити обізнаність контрагента, адже, на думку Суду, сторони договору апріорі знають про корпоративні обмеження одна одної.
Висновок Суду важливий, тому що в разі оскарження договору доводити (не)обізнаність з корпоративними обмеженнями повинна не компанія, директор якої перевищив свої повноваження, а її контрагент. Це попри те, що закон визначає протилежне. Тому вкрай важливо перевіряти повноваження особи, яка укладає договір. Якщо, скажімо, продавець оскаржить договір через відсутність передбачених статутом погоджень, описаний вище висновок Верховного Суду послаблює позицію покупця, який буде відстоювати чинність договору. У такому спорі суд може виходити з того, що покупець повинен знати про корпоративні обмеження продавця. У такому разі саме на покупцеві буде обов’язок довести, що він не міг про них знати.
Учасник не може оскаржити договір компанії: Верховний Суд підтвердив позицію
2019 рік запам’ятався, зокрема, рішенням, яким Велика Палата відмовила учаснику ТОВ у позові про визнання договорів цього ТОВ недійсними (справа № 916/2084/17). Головним аргументом стало те, що правочин товариства може порушити права товариства, а не його учасника; тому учасник не має підстав для оскарження.
У 2020 році Касаційний господарський суд декілька разів просив Велику Палату переглянути свою позицію. Заслуговує на увагу справа № 904/920/19 через ґрунтовну аргументацію Касаційного господарського суду, чому Велика Палата має переглянути свій висновок. Ці аргументи можна звести до чотирьох ключових тез:
- закон дозволяє оскаржити правочин не лише його сторонам, а й іншим заінтересованим особам (п.п. 62, 63);
- учасник не має безпосередніх прав у правочині, але має інтерес у високій вартості та прибутковості товариства і цей інтерес підлягає захисту (п.п. 75, 78);
- похідний позов не є ефективним способом захисту, адже захищає товариство, а не учасника. Вільно вийти з товариства учасник також не може, адже в цій справі він має частку в розмірі 50%. Позаяк вказані способи не захищають права учасника, їх можна захистити шляхом оскарження правочину товариства (п.п. 101, 106, 107);
- у деяких випадках суди дозволяють заінтересованій особі оскаржити правочин, стороною якого вона не є: наприклад, це кредитори, які оскаржують правочини, вчинені боржниками для ухилення від боргу. У корпоративних спорах, що були до позиції Великої Палати у справі № 916/2084/17, суди неодноразово задовольняли позови учасників про визнання правочинів товариства недійсними (п.п. 104, 114-116).
Попри кілька спроб Касаційного господарського суду, у 2020 році Велика Палата так і не переглянула свою позицію. Можна очікувати, що судова практика в таких спорах відповідатиме висновку Великої Палати. Цю тенденцію потрібно враховувати учасникам компаній, адже вони втратили такий спосіб захисту від недобросовісних дій директора та контрагентів, як оскарження договору, укладеного з перевищенням повноважень.
Закон пропонує деякі інструменти проти вчинення директором правочинів від імені товариства без належних погоджень, тобто з дефектом волі. Наприклад, можна чітко описати корпоративні обмеження в державному реєстрі чи передбачити у статуті підписання договорів кількома директорами (так званий принцип чотирьох очей). У компанії з кількома учасниками у пригоді може бути корпоративний договір. У ньому учасники можуть визначити взаємні обов’язки у разі перевищення директором повноважень: чи змінювати директора, чи оскаржувати договір від імені товариства тощо. На жаль, такі запобіжники не унеможливлюють укладення договорів без необхідних погоджень, але знижують такий ризик і роблять наслідки порушення більш передбачуваними.
Корпоративні обов’язки учасників: статут не завжди працює
У 2018 році Закон про ТОВ/ТДВ дав товариствам більше свободи регулювати власну діяльність у статуті та відхилятися від букви закону. Практики сприйняли такий диспозитивний підхід переважно з ентузіазмом. Але як ставиться Верховний Суд до свободи учасників регулювати корпоративні відносини у статуті? У 2020 році на його розгляді було дві примітні справи, в яких він висловився щодо законності додаткових обов’язків учасників, визначених у статуті. Хоча відносини в них виникли ще за Закону про господарські товариства, регулювання основних спірних питань істотно не змінилося. Тому позиції в цих справах можна враховувати також для застосування нового закону.
У справі № 910/1654/19 одним з питань на розгляді була законність обов’язку учасника голосувати за директора так, як написано у статуті. Касаційний господарський суд вказав, що такий обов’язок нівелює права учасника брати участь в управлінні товариством так, як він вважає за потрібне, та не підтримувати кандидатури директорів. Суд визнав обов’язок незаконним, навіть попри те, що позивач протягом тривалого часу знав про нього та не заперечував проти нього (п.п. 52, 57, 59).
Такому обов’язку справді не місце у статуті, але не через абсолютну незаконність обов’язку як такого, адже тоді умови про голосування в корпоративному договорі теж можна визнати недійсними. Проблема радше в тому, що учасники не мають ефективного захисту в разі порушення обов’язку голосувати згідно зі статутом. Проти вимог скаржника суд може заперечити тим, що закон називає голосування правом учасника і аби перетворити його на обов’язок, треба укласти корпоративний договір.
У справі № 916/767/18 Касаційний господарський суд визнав недійсним обов’язок учасників забезпечити надання банківської гарантії для компанії, адже він не передбачений законом і по суті є додатковою відповідальністю учасника за зобов’язаннями ТОВ.
Так само, як і в попередній справі, обов’язку надавати забезпечення не місце у статуті. Причина, знов-таки, не в абсолютній незаконності обов’язку, а в тому, що негативних наслідків для порушника фактично немає. Чи не єдиний спосіб захисту – через суд примусити учасника забезпечити надання гарантії. Це малоймовірно, оскільки немає механізму примусового виконання обов’язку (хто має бути гарантом, які умови гарантії тощо). Також можна стягувати збитки, але досить складно довести, що саме відсутність гарантії завдала шкоди, якщо шкода взагалі є. У вказаній справі за ненадання гарантії компанія виключила учасника (це було у 2017 році і тоді відповідало закону). Позаяк Суд визнав недійсним обов’язок забезпечити надання гарантії, він також визнав недійсним виключення учасника.
Обидва рішення Верховного Суду дозволяють зробити висновок, що свобода учасників самим визначати корпоративні обов’язки у статуті менша порівняно з договором. Суд може не визнати обов’язки учасника, не передбачені законом. Надійніше включати такі додаткові обов’язки до корпоративного договору. Він дозволяє посилатися на принцип свободи договору, а наслідки його порушення є більш передбачуваними з огляду на обширну судову практику з договірних відносин.