Завершення чи закінчення? Ось в чому питання
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Період досудового розслідування у Кримінальному процесуальному кодексі України визначений двома моментами – початком і кінцем. Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 3 КПК України, досудове розслідування починається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань і закінчується закриттям кримінального провадження або направленням до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності.
Отже, закон пов’язує закінчення досудового розслідування з постановленням процесуального рішення – постанови про закриття кримінального провадження, або вчиненням комплексу процесуальних дій, пов’язаних з направленням до суду обвинувального акта чи відповідного клопотання. У §1 гл. 24 КПК України розкриваються відповідні форми закінчення досудового розслідування. Системний аналіз норм КПК України надає можливість визначити наслідки закінчення досудового розслідування: унеможливлюється подальше проведення слідчих (розшукових) дій (в тому числі негласних) та збирання доказів; припиняються повноваження щодо постановлення процесуальних рішень і вчинення процесуальних дій суб’єктами досудового розслідування; закінчується функція судового контролю за дотриманням прав та інтересів осіб під час досудового розслідування.
Окрім того, закон містить поняття «завершення» як проміжний етап досудового розслідування, але не розкриває його сутність і процесуальні наслідки. У зв’язку з цим на практиці постають проблемні питання щодо реалізації учасниками кримінального провадження їхніх процесуальних прав заявляти клопотання, отримувати та подавати докази, а також у вчиненні процесуальних дій та прийнятті процесуальних рішень суб’єктами досудового розслідування після завершення, але до закінчення досудового розслідування. Отже, постає питання щодо співвідношення понять «закінчення» і «завершення» досудового розслідування, особливо в контексті реалізації функції захисту та реалізації прав потерпілого.
Поняття «завершення досудового розслідування» має нормативну і практичну об’єктивізацію, насамперед, через ст. 290 КПК України. Визнавши зібрані під час досудового розслідування докази достатніми для складання обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, прокурор або слідчий за його дорученням зобов’язаний повідомити підозрюваному, його захиснику, законному представнику та захиснику особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, про завершення досудового розслідування та надання доступу до матеріалів досудового розслідування. Як вбачається з цієї норми, момент завершення досудового розслідування залежить від рішення прокурора, коли на його думку, наявні достатні докази для складання обвинувального акта або клопотання про застосування примусових заходів. Водночас ч. 4 ст. 110 КПК України закріплює, що обвинувальний акт є процесуальним рішенням, яким прокурор висуває обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення і яким завершується досудове розслідування. У разі закриття кримінального провадження або звернення з клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності не постає питання про завершення досудового розслідування.
За такої правової регламентації можна зробити висновок, що досудове розслідування, яке має наслідком закриття або звернення до суду з клопотанням про звільнення від кримінальної відповідальності, має два визначальні моменти – початок (який визначається внесенням відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР) і закінчення (винесення постанови про закриття кримінального провадження або звернення до суду з клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності).
Досудове розслідування, яке має наслідком звернення до суду з обвинувальним актом або з клопотанням про застосування примусових заходів, має три ключові віхи: початок – визначається внесенням відомостей до ЄРДР; завершення – пов’язується з фактом складання обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру; закінчення – фіксується направленням до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру.
Якщо природа періоду з початку до завершення є логічною і зрозумілою, то процесуальні можливості учасників кримінального провадження в період від завершення до закінчення досудового розслідування потребують конкретизації та більш чіткої нормативної регламентації. Це при тому, що кінцевим моментом строку досудового розслідування є саме його закінчення, як це передбачено у ст. 219 КПК України, яка встановлює загальні правила їх обчислення. Можливість продовження строку також пов’язана із закінченням досудового розслідування. Нормативна прогалина в цьому питанні зумовлює низку теоретичних і практичних проблем.
Прокурор неповноважний?
По-перше, відповідно до ч. 3 ст. 37 КПК України, прокурор здійснює повноваження прокурора у кримінальному провадженні з його початку до завершення. Тут постає питання про те, чи належить прокурор до суб’єктів, які здійснюють кримінально-процесуальну діяльність у період від завершення до закінчення досудового розслідування? Чи встановлення кінцевої точки повноважень прокурора при завершенні досудового розслідування зумовлює ситуацію, коли в цей період процесуальне керівництво досудовим розслідуванням не здійснюється, а отже, повноваження прокурора відсутні? Чи може буквальне тлумачення цієї норми призвести до того, що будь-яке рішення або дія прокурора в цей період є незаконними, адже винесене/здійснена поза межами його повноважень. Насамперед, це може стосуватися погодження прокурором клопотань про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, з якими сторона обвинувачення може звертатися після виконання вимог ст. 290 КПК України до направлення до суду обвинувального акту.
Ознайомити не можна відмовити
По-друге, ст. 221 КПК України передбачає ознайомлення з матеріалами досудового розслідування до його завершення. Слідчий, прокурор зобов’язаний за клопотанням сторони захисту, потерпілого, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, надати їм матеріали досудового розслідування для ознайомлення, за винятком матеріалів про застосування заходів безпеки щодо осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, а також тих матеріалів, ознайомлення з якими на цій стадії кримінального провадження може зашкодити досудовому розслідуванню. Відмова від надання для ознайомлення загальнодоступного документа, оригінал якого знаходиться в матеріалах досудового розслідування, не допускається. Під час ознайомлення з матеріалами досудового розслідування особа, яка його здійснює, має право робити необхідні виписки та копії.
Враховуючи завдання кримінального провадження, суть досудового розслідування та необхідність збереження в таємниці відомостей досудового розслідування, вбачається логічним, що до певного часу для ознайомлення надаються не всі матеріали досудового розслідування. Обсяг таких матеріалів визначається слідчим, прокурором, виходячи з конкретних обставин кримінального провадження та потреб досудового розслідування зберігати в таємниці певні відомості. Відповідний обов’язок прокурора або слідчого надати доступ до всіх матеріалів досудового розслідування, які є в його розпорядженні, встановлений ч. 2 ст. 290 КПК України та компенсує тимчасову законодавчо регламентовану необізнаність захисту і потерпілого з усіма матеріалами досудового розслідування до моменту його завершення.
Однак тут постає питання про те, чи зможе захист або потерпілий після ознайомлення з повним комплектом отриманої під час інформації якимось чином використати таку обізнаність зі стадії досудового розслідування? До того ж саме після відкриття всіх матеріалів досудового розслідування у сторони захисту і потерпілого складаються «пазли» матеріалів кримінального провадження та формується остаточна стратегія своєї подальшої процесуальної поведінки. Отже, у процесі виконання ст. 290 КПК України може виникнути потреба у проведенні додаткових слідчих (розшукових) дій, а в цьому питанні представники сторони захисту і потерпілий, як відомо, залежать від слідчого або прокурора.
А потерпілому коли?
Особливо цікавим є питання співвідношення понять, що розглядаються, для реалізації прав потерпілого. Відповідно до ч. 7 ст. 290 КПК України про відкриття сторонами кримінального провадження матеріалів (з чим закон пов’язує завершення досудового розслідування), прокурор або слідчий за його дорученням повідомляє потерпілого, після чого останній має право ознайомитися з ними за правилами, викладеними в цій статті. П. 2. 5 ч. 2 ст. 56 КПК України, яка закріплює загальні права потерпілого, надає йому право бути повідомленим про закінчення досудового розслідування. Отримувати копії матеріалів, які безпосередньо стосуються вчиненого щодо нього кримінального правопорушення, він має після закінчення досудового розслідування, тобто враховуючи п. 5 ч. 1 ст. 3 КПК України, після закриття кримінального провадження або направлення обвинувального акта чи відповідного клопотання до суду. Таким чином, буквальне тлумачення вказаних положень КПК України може звужувати права потерпілого в моменті отримання копій матеріалів та обізнаності щодо руху кримінального провадження.
Право у вакуумі
З цього випливає третя проблема, пов’язана з реалізацією своїх прав стороною захисту та потерпілим. Положення, які окремо регламентують право певних суб’єктів на заявлення клопотань про виконання будь-яких процесуальних дій та обов’язок їх розгляду, відносить його реалізацію протягом усього досудового розслідування. Клопотання сторони захисту, потерпілого та його представника чи законного представника, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, про виконання будь-яких процесуальних дій та іншої особи, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування, або її представника, слідчий, прокурор зобов’язані розглянути у строк, що становить не більше ніж 3 дні з моменту подання, та задовольнити їх за наявності відповідних підстав. Про результати розгляду клопотання повідомляється особа, яка заявила клопотання. Про повну або часткову відмову в задоволенні клопотання виноситься вмотивована постанова, копія якої вручається особі, яка заявила клопотання, а у разі неможливості вручення з об’єктивних причин – надсилається їй.
Право заявляти такі клопотання протягом усього досудового розслідування до його закінчення витікає з назви ст. 220 КПК України «Розгляд клопотань під час досудового розслідування». На відміну від назви ст. 221 КПК України, яка обмежує свою дію моментом завершення досудового розслідування, адже назва статті звучить як «Ознайомлення з матеріалами досудового розслідування до його завершення». До цього слід додати, що законодавчі обмеження на проведення слідчих (розшукових) дій «прив’язані» до закінчення, а не до завершення досудового розслідування. Зокрема, ч. 8 ст. 223 КПК України встановлює, що слідчі (розшукові) дії не можуть проводитися після закінчення строків досудового розслідування, крім їх проведення за дорученням суду. Як вже згадувалося, порядок обчислення строків досудового розслідування та їх закінчення регламентований ст. 219 КПК України та не має точок дотику із завершенням досудового розслідування.
Однак практика свідчить, що під час надання доступу до матеріалів досудового розслідування та інших дій, пов’язаних з виконанням вимог ст. 290 КПК України, слідчий, прокурор відмовляють у задоволенні клопотань сторони захисту або потерпілого про проведення процесуальних дій з посиланням на те, що досудове розслідування завершилося. Хоча об’єктивним є те, що закінчення цього досудового розслідування, з чим закон пов’язує неможливість проведення слідчих (розшукових) дій, може відбутися через достатньо значний проміжок часу.
І такі питання є…
Окреме питання співвідношення понять «завершення»/«закінчення» досудового розслідування виникає під час продовження строку тримання під вартою. Адже п. 2 ч. 3 ст. 199 КПК України встановлює додаткову вимогу до клопотання про продовження строку тримання під вартою. Таке клопотання, окрім загальних відомостей, повинно містити викладення обставин, які перешкоджають завершенню досудового розслідування до закінчення дії попередньої ухвали про тримання під вартою. Однак чинний кримінальний процесуальний закон не деталізує особливості продовження тримання під вартою під час виконання вимог ст. 290 КПК України, тобто в період між завершенням та закінченням досудового розслідування, який може тривати місяцями.
З поняттям «закінчення досудового розслідування» чинний КПК України пов’язує визначення територіальної підсудності. Коли місце вчинення кримінального правопорушення встановити неможливо, кримінальне провадження здійснюється судом, у межах територіальної юрисдикції якого було закінчене досудове розслідування (ст. 32 КПК України). Такий підхід законодавця не дозволяє визначити суд, який має розглядати справу, адже, як встановлено п. 5 ч. 1 ст. 3 КПК України, досудове розслідування закінчується саме направленням до суду обвинувального акта або відповідного клопотання. Тому в контексті територіальної підсудності доцільно використовувати термін «завершення», коли місце вчинення кримінального правопорушення встановити неможливо, кримінальне провадження здійснюється судом, у межах територіальної юрисдикції якого було завершене досудове розслідування.
Отже…
У площині періоду між завершенням і закінченням досудового розслідування лежить низка практичних проблем, пов’язаних з повноваженнями прокурора, можливостями сторони захисту і потерпілого заявляти клопотання про проведення процесуальних дій, проведенням слідчих (розшукових) дій, продовженням запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою і визначення належного суду у кримінальних провадженнях, в яких неможливо встановити місце вчинення правопорушення. Ці питання потребують більш чіткого нормативного врегулювання, оскільки кримінальний процесуальний закон має бути чітким, однозначним і зрозумілим, що обумовлює його якість та сприяє учасниками кримінального провадження у належній реалізації їхніх процесуальних прав.