Незважаючи на законодавчо закріплену рівність прав батьків, суд у більшості випадків визначає місце проживання дитини з матір'ю. Така пріоритетність прав матері закріплюється принципом 6 Декларації прав дитини, в якій передбачено, що дитина для повного та гармонійного розвитку її особистості потребує любові та розуміння. Вона повинна, якщо це можливо, рости під опікою та відповідальністю своїх батьків та в будь-якому випадку в атмосфері кохання, морального і матеріального забезпечення. Малолітня дитина не повинна, крім випадків, коли існують виняткові обставини, бути розлучена з матір'ю. Проте зазначену практику не можна вважати аксіомою.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Вирішуючи спори у цій категорії справ, суд має враховувати низку чинників: ставлення батьків до виконання своїх обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я. Особливої уваги потребує те, що батьки, які розпочали спір щодо місця проживання дитини, не дійшовши згоди щодо останнього поза судом, перебувають у напруженій конфліктній ситуації, часто не звертаючи увагу на почуття і стан дитини.
Важливо зазначити, що першочергове значення під час ухвалення рішення суд надає інтересам дитини, враховуючи її думку. Ст. 3 Конвенції про права дитини проголошує: «В усіх діях дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, судами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню прав дитини».
Питання забезпечення інтересів дитини ґрунтується на розумінні, що розлучення батьків для дітей – це завжди тяжке психологічне навантаження. Дорослі, поринаючи у свої власні проблеми, забувають про те, що кардинально змінюється життя дитини: нове оточення та місце проживання, неможливість спілкування з двома батьками одночасно тощо.
Відповідно до ст. 160 СК України, місце проживання дитини, яка досягла 10 років, визначається за спільною згодою батьків та дитини. Якщо батьки живуть окремо, місце проживання дитини, яка досягла 14 років, визначається дитиною.
Ст. 171 СК передбачає, що дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана під час вирішення між батьками спору щодо її виховання, місця проживання тощо. Суд, вислухавши думку дитини, повинен дати їй належну оцінку, правильно оцінити емоційний стан дитини та констатувати відсутність жодних сумнівів розуміння дитиною ситуації та всіх обставин справи.
Недитячі питання
Під час розгляду справ зазначеної категорії призначаються судово-психологічні експертизи для безпосереднього дослідження самостійного і критичного мислення у дитини та здатності сформулювати об'єктивне ставлення до бажання проживати з одним із батьків. Серед питань, які висувають на дослідження експертам, варто відзначити такі:
- Чи є у дитини індивідуально-особистісні особливості, що потребують виняткової уваги з боку батьків?
- Хто з батьків утворює соціально-підтримуюче оточення для дитини?
- Чи має дитина індивідуально-психологічні особливості, які можуть вплинути на характер її свідчень у справі?
- Чи існує особливе специфічне ставлення дитини до кожного з батьків?
- Чи є ознаки, що дозволяють припустити вплив одного з батьків на формування негативної думки про іншого з батьків?
- Чи відбувається вплив з боку дорослих, який може позначатися на волевиявленні дитини стосовно місця проживання?
- Чи здатна дитина, враховуючи її вікові особливості та рівень розумового розвитку, свідомо визначитися, з ким із батьків вона бажає проживати?
Відповідно до ч. 4, 5 СК України, у процесі розгляду судом спорів щодо місця проживання дитини обов'язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий доказ щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати разом з дитиною та брати участь у її вихованні.
Враховуючи вищенаведені положення законодавства, ще одним чинником, який впливає на винесення рішення у цих справах, є висновок органу опіки та піклування, який проводить обстеження умов проживання батьків дитини, про що складається акт, який долучається до матеріалів справи та оцінюється судом. Звичайно, що рекомендації, надані органом, не мають наперед установленої сили для суду. Однак варто зазначити, що на практиці в багатьох випадках суд враховує рекомендації, надані у висновку, хоча достатньо часто останні містять формальні твердження.
Серед позитивних моментів на практиці існує низка рішень, в яких суди встановлюють місце проживання дитини з тим із батьків, хто не зазначений в рекомендаційному висновку органу опіки та піклування. Мотивами неприйняття вказаного доказу у справі, як правило, є достатньо формальний характер відповідного висновку.
Окремо слід зауважити, що потрібно уникати ситуацій, коли суд, виходячи з доказів наявності в одного з батьків значно більших матеріальних можливостей забезпечення дитини, помилково робить висновок, що це є достатньою самостійною підставою для визначення місця проживання. Однак матеріальний аспект повинен бути нерозривно пов'язаний з духовним, оскільки лише в поєднанні можливий повноцінний розвиток дитини як особистості.
Практичні аспекти
З якими ж проблемами на практиці доводиться зіштовхуватися у цій категорії справ? Відповідно до рішення Шевченківського районного суду м. Києва, місце проживання дитини було визначено з батьком. Суд виходив з того, що дитина протягом останніх 2-х років проживала з батьком. До того ж дитині було більше ніж 10 років і вона виявляла бажання проживати разом із батьком. У мотивуванні з приводу встановлення вказаного місця проживання суд зазначив, що з метою уникнення зайвих психологічних стресів, забезпечення прав та інтересів дитини їй буде краще проживати разом із батьком.
Суд першої інстанції не взяв до уваги висновок органу опіки та піклування, яким було визнано за доцільне встановити місце проживання дитини з матір’ю, з огляду на пріоритетність думки дитини щодо бажання проживати з батьком та достатній формалізм у підході до цього висновку в конкретній справі. Також суд оцінив за внутрішнім переконанням думку дитини, особистість батька та тісний зв'язок, який на момент розгляду справи існував між батьком і дитиною, адже 2 роки поспіль вони проживали разом, а матір дитина бачила один раз на місяць.
Апеляційний суд м. Києва скасував рішення Шевченківського районного суду м. Києва та встановив місце проживання дитини з матір'ю, зазначивши, що, враховуючи обставини, висновок органу опіки та піклування, відсутність виняткових підстав для розлучення з матір'ю, беручи до уваги вікову обмеженість критичного мислення дитини цього віку, суд не вважає за доцільне встановлювати місце проживання дитини разом із батьком.
Проте ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29.11.2017 р. рішення Апеляційного суду м. Києва було скасовано та ухвалено нове, яким визначено місце проживання з батьком. ВССУ зазначив у своїй ухвалі, що висновок суду першої інстанції є правильним, оскільки суд встановив, що батько виявляє більшу увагу до сина і турботу про нього, а дитина більш прихильна до батька. ВССУ зазначив, що суд першої інстанції першочергово врахував інтереси дитини, які мають переважати над інтересами батьків. Окрім того, скасувавши законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд через презумпцію на користь матері зменшив межі своєї оцінки, обмежився встановленням відсутності виняткових обставин та відмовився від встановлення обставин, які були б визначальними, щоб забезпечити найкращі інтереси дитини.
У ч. 2 ст. 24 Конституції України зазначено, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного й соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Ч. 3 ст. 24 Конституції України проголошує рівність чоловіка та жінки.
У постанові від 14.12.2016 р. №6-244цс16 Верховний Суд України сформулював правовий висновок, який зводиться до того, що суди можуть ухвалювати рішення про визначення місця проживання дитини разом із батьком лише у разі наявності виняткових обставин, передбачених ст. 161 СК, та принципу 6 Декларації прав дитини, які свідчили б про неможливість проживання дітей разом із матір'ю.
Що ж це за виняткові обставини, передбачені ст. 161 СК України, які свідчили б про неможливість проживання дітей разом із матір'ю та лише у разі наявності яких дитина може проживати з батьком? До таких обставин належить: відсутність у матері самостійного доходу, зловживання матір'ю спиртними напоями або наркотичними засобами; якщо дитина росте не під опікою матері, а іншої особи; якщо дитина росте разом із матір'ю в атмосфері нелюбові; якщо мати не забезпечує дитину матеріально та морально.
Безперечно, у разі наявності вказаних обставин дитина повинна проживати з батьком, що слугуватиме якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Однак чи завжди, якщо вказані обставини відсутні, в інтересах дитини буде проживання з матір'ю?
Позиція ВССУ крізь призму рішень ЄСПЛ
17.08.2017 р. ВССУ в інформаційному листі №9-1580/0/4-17 надав роз'яснення щодо окремих питань судової практики у справах про визначення місця проживання дитини. В цьому листі ВССУ зазначив, що 11.07.2017 р. Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі «М.С. проти України», в якому суд констатував порушення Україною права заявника, гарантованого ст. 8 «Право на повагу до приватного та сімейного життя», у зв'язку з рішенням національних судів про визначення місця проживання дитини заявника.
ЄСПЛ наголосив, що в усіх подібних випадках основне значення має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. При цьому ЄСПЛ зауважив, що, визначаючи найкращі інтереси дитини, в кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти. По-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку в безпечному, спокійному та стійкому середовищі.
ЄСПЛ зробив висновок, що здійснений національними судами аналіз перед ухваленням рішення про визначення місця проживання дитини заявника разом із матір'ю був недостатньо ретельним. Тому незважаючи на широкі дискреційні повноваження, надані національним органам у сфері встановлення опіки над дітьми, ЄСПЛ визнав, що обґрунтування ухваленого ними рішення не є належним та достатнім.
Цікавою щодо рішення «М.С. проти України» є думка судді Карло Ранзоні, який охарактеризував ситуацію, яка притаманна українській судовій практиці. Він підкреслив, що в цьому випадку національні суди розробили методологію, засновану на принципі, який тягне за собою «презумпцію на користь матері» у справах щодо догляду за дитиною, тобто що дитина повинна жити з матір'ю, що може бути спростовано у випадках, де існували виняткові обставини. Використовуючи цю презумпцію, національні суди обмежили сферу своїх зусиль щодо встановлення фактів, прагнучи з'ясувати, чи існували виняткові обставини. Таким чином, за відсутності виняткових обставин суди відмовилися від подальшої оцінки всіх інших непередбачуваних обставин, які могли б стосуватися вирішення спірного питання.
Суддя Ранзоні зазначив, що Європейський суд повторював, що існує широкий консенсус (у тому числі в міжнародному праві) на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, які стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. Суд також зазначив, що батьки повинні мати рівні права у спорах про дітей, а також що суд не приймає жодних презумпцій, заснованих на залежності від статті одного з батьків. Через презумпції на користь матері національні суди зменшили межі своєї оцінки, обмежилися встановленням відсутності виняткових обставин та відмовилися від вчинення подальших обставин, які могли б бути визначальними, щоб забезпечити найкращі інтереси дитини.
Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду постановою, прийнятою 30.05.2018 р., підтвердив правильність висновків суду першої інстанції, акцентувавши на пріоритеті найкращих інтересів дитини, навівши аргументацію щодо дискримінаційного підґрунтя, на якому базується підхід до можливості розлучення дитини з матір'ю лише за виняткових обставин. Повно та всебічно дослідивши обставини справи щодо визначення місця проживання малолітніх дітей, перевіривши їх доказами, які були оцінені на предмет належності, допустимості та взаємного зв'язку, встановивши в цій частині, що мати дітей неналежно виконує батьківські права, врахувавши висновок органу опіки та піклування, яким рекомендовано визначити місце проживання з батьком, Верховний Суд зробив висновок, що дитина має проживати з батьком.
Слід зазначити, що з позиції емоцій ця категорія справ є непростою, проте недарма встановлення місця проживання віднесено до компетенції суду. Звичайно, вирішуючи таке питання, суди мають відштовхуватися від об'єктивних та наявних у справі доказів, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновку органу опіки та піклування. Однак найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання судді, яке має ґрунтуватися на внутрішній оцінці всіх обставин в їх сукупності. Адже не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти шлюб, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства.
Батько також має право на проживання з дитиною. Далеко не завжди встановлення місця проживання разом із ним буде не в інтересах дитини. Майже абсолютне право матері на встановлення місця проживання дитини разом з нею певною мірою є дискримінацією, оскільки воно сформоване на стереотипах, що панують у суспільстві, а не відштовхується від конкретних особистих рис кожного з батьків, а головне – від інтересів дитини.