 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
У сучасній судовій практиці є проблемні питання, пов’язані з розглядом подань виконавців про тимчасове обмеження боржників у праві виїзду за межі України.
Підсудність
За приписами ст. 388 ГПК України процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень, вирішуються судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, якщо інше не визначено цим розділом.
Складніше з цивільним процесом. Спеціальною нормою — ч. 4 ст. 441 ЦПК України передбачено, що ухвала про тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України може бути постановлена судом за місцем виконання відповідного рішення за поданням державного або приватного виконавця.
У той же час загальною нормою — ч.1 ст. 446 ЦПК України передбачено, що процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень у цивільних справах, вирішуються судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, якщо інше не визначено цим розділом.
Тому виникає різне трактування судами місця виконання рішення.
Відповідно до ст. 24 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна.
Приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи за місцем проживання, перебування боржника-фізичної особи, за місцезнаходженням боржника-юридичної особи або за місцезнаходженням майна боржника.
Виконавчі дії у виконавчих провадженнях, відкритих приватним виконавцем у виконавчому окрузі, можуть вчинятися ним на всій території України.
Відповідно до ст. 25 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» виконавчим округом приватного виконавця є територія Автономної Республіки Крим, області, міста Києва чи Севастополя.
Приватний виконавець має право приймати до виконання виконавчі документи, місце виконання яких відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" знаходиться у межах Автономної Республіки Крим, області або міста Києва чи Севастополя, у яких розташований його виконавчий округ.
Юрисдикція державних виконавців розповсюджується на відповідний район, який співпадає з юрисдикцією відповідного районного суду. За аналогією суди іноді помилково визначають підсудність щодо приватних виконавців.
Деякі судді перенаправляють за підсудністю подання приватного виконавця для розгляду до суду за місцем виконання рішення, яке вони вважають вірним:
-
за місцем проживання боржника — ухвала Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 21.11.2022 № 243/14419/19;
-
за місцем реєстрації боржника як внутрішньо переміщеної особи — ухвала Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 13.11.2023 №234/3643/20;
-
за місцезнаходженням офісу приватного виконавця — ухвала Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 17.11.2022 №185/3725/20.
У приватних виконавців виконавчим округом є вся область, відповідно місцем виконання є вся область і всі суди області. Місцезнаходження офісу приватного виконавця в конкретному районі міста, як правило не співпадає з місцем проживання боржника або місцезнаходженням його майна. І також може не співпадати з місцезнаходженням суду, який ухвалив рішення по справі.
Тому, зважаючи на приписи ЦПК України, приватний виконавець на свій розсуд має право направляти подання про обмеження у праві виїзду боржника за кордон або до районного суду за місцезнаходженням свого офісу, або до суду за місцем проживання боржника, або до суду, який ухвалив рішення, або до будь-якого іншого суду в рамках відповідної області — виконавчого округу приватного виконавця.
Для уникнення різного трактування вважаю за потрібним виключити з ч. 4 ст. 441 ЦПК України фразу щодо постановлення ухвали про тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України за місцем виконання відповідного рішення. Логічним та доцільним є розгляд таких подань саме судом, який розглядав справу як суд першої інстанції/
Повідомлення сторін
Майже всі суди вимагають надавати докази направлення копії подання про тимчасове обмеження у праві виїзду сторонам виконавчого провадження — стягувачу та боржнику. З чим в корні не погоджуюсь та вважаю таку вимогу шкідливим надмірним формалізмом з боку суду.
Спеціальними нормами, які встановлюють процесуальний порядок внесення та розгляду судом таких подань, не передбачена вимога направляти копію подання сторонам виконавчого провадження, а докази такого направлення надавати суду.
Як цивільним, так і господарським процесом встановлено, що тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України може бути застосоване судом як захід забезпечення виконання судового рішення в порядку, визначеному для забезпечення позову, з певними особливостями.
Спеціальними нормами, які встановлюють процесуальний порядок подання і розгляду заяв про забезпечення позову також не передбачена вимога надати суду доказ направлення заяви іншій стороні. І це логічно. Адже завчасне попередження іншої сторони про намір застосувати забезпечення позову може призвести до втрати актуальності заходів забезпечення.
Незважаючи на вимогу про негайний розгляд такого подання без повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб за участю державного (приватного) виконавця, суди з посиланням на загальну норму — ст. 183 ЦПК України повертають без розгляду мої подання.
Стаття 183 ЦПК України встановлює загальні вимоги до форми та змісту письмової заяви, клопотання, заперечення, які подаються учасниками справи до суду. Частиною 2 якої встановлено, що до заяви, скарги, клопотання чи заперечення, які подаються на стадії виконання судового рішення, в тому числі в процесі здійснення судового контролю за виконанням судових рішень, додаються докази їх надіслання (надання) іншим учасникам справи (провадження).
У своїй постанові від 01.07.2020 року у справі № 488/3753/17-ц Верховний Суд зазначив, що заява (подання державного/приватного виконавця) з процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судових рішень у цивільних справах, підлягає негайному розгляду без відкриття провадження у справі.
Крім того, як зазначив Верховний Суд у своїй постанові від 10.03.2021 року у справі № 766/17333/20-ц, вимоги ч. 2 ст. 183 ЦПК України не регулюють питання подачі саме скарги на рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення, оскільки вказана норма процесуального права поширюється виключно на заяви (клопотання, заперечення), подані до суду без дотримання вимог частин першої або другої цієї статті.
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у справі №569/13154/20 від 21.01.2021.
Мною напрацьована судова практика апеляційної інстанції стосовно неправомірної вимоги суду про направлення копії подання боржнику та стягувачу:
-
постанова Дніпровського апеляційного суду від 06.04.2023 № 235/4849/20;
-
постанова Дніпровського апеляційного суду від 03.05.2023 № 235/4350/16-ц
-
постанова Дніпровського апеляційного суду від 15.06.2023 № 235/1466/15-ц
-
постанова Дніпровського апеляційного суду від 27.07.2023 № 235/2682/20
Застосування судами аналізу судової практики щодо вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України, здійсненого Верховним Судом України від 01.02.2013, яка не відповідає реаліям сьогодення
Мною не раз зверталась увага суду, що вищезазначена судова практика, узагальнення якої зроблено Верховним Судом України в листі від 01.02.2013, складалась в Україні до 2014 року, тобто до прийняття нової редакції Закону України «Про виконавче провадження», який набрав чинності 05.10.2016 року, та до окупації частини територій нашої країни.
В редакції ст. 25 Закону України «Про виконавче провадження» №606-XIV, який втратив чинність на підставі Закону України № 1404 «Про виконавче провадження», надавався строк боржнику для добровільного виконання рішення.
Відповідно до ст. 27 Закону № 606 у разі ненадання боржником у строки, встановлені ч.2 ст. 25 цього Закону для самостійного виконання рішення, документального підтвердження повного виконання рішення державний виконавець на наступний день після закінчення відповідних строків розпочинає примусове виконання рішення.
Ці положення втратили чинність із прийняттям Закону України «Про виконавче провадження» № 1404, відповідно до ч. 5 ст. 26 якого виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов’язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей.
Тобто з введенням в дію Закону № 1404 поняття «добровільне виконання рішення суду не існує», а примусове виконання розпочинається з моменту винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.
Однак деякі суди з посиланням на узагальнення Верховного Суду України в листі від 01.02.2013 відмовляють у задоволенні подання приватного виконавця у зв’язку з відсутністю факту ухилення боржника від виконання своїх боргових зобов`язань, так як відсутні відомості про обізнаність боржника щодо наявності відкритого виконавчого провадження та строків його добровільного виконання — ухвала Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 13.12.2022 у справі № 227/265/20; що боржник не обізнаний про наявність відкритого відносно нього виконавчого провадження — ухвала Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 12.12.2022 у справі № 319/348/20 (провадження № 6/335/128/2022).
При цьому суди ігнорують вимогу ст. 28 Закону України «Про виконавче провадження», якою зазначено, що боржник вважається повідомленим про початок примусового виконання рішень, якщо йому надіслано постанову про відкриття виконавчого провадження за адресою, зазначеною у виконавчому документі і наполягають на тому, що одним із доказів ухилення є доказ отримання боржником такої постанови.
Доказом втрати актуальності вищезазначеного узагальнення судової практики є моя особиста практика, пов’язана з тимчасовим обмеженням у праві виїзду боржників, зареєстрованих на тимчасово окупованій території.
Звернувшись до Верховного Суду з відповідною пропозицією, просила скасувати узагальнення Верховного Суду України від 01.02.2013 «Судова практика щодо вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України» та надати нові роз'яснення щодо застосування законодавства під час розгляду справ зазначеної категорії з урахуванням сучасних реалій та змін у законодавстві.
Листом Верховного Суду від 12.01.2023 повідомлено, що Верховний Суд забезпечує єдність судової практики шляхом розгляду справ, то Верховний Суд позбавлений можливості вирішити порушене мною питання. Однак зазначив, що узагальнення судової практики Верховного Суду України має рекомендаційний характер.
Отже, Верховний Суд не має повноважень скасувати цей документ і не може прийняти новий. Так як ухвали щодо тимчасового обмеження у праві виїзду не підлягають касаційному оскарженню, то і забезпечити єдність судової практики в даній категорії справ немає можливості. Залишається виконавцю креативити, аби довести суду ухилення боржника. Особливо щодо «безнадійного» боржника, адреса реєстрації якого на тимчасово окупованій території і який не є внутрішньо переміщеною особою.
При підготовці подань щодо таких боржників наводжу суду наступні аргументи.
Боржник, маючи реєстрацію на тимчасово окупованій території, без проблем може переміщуватись через контрольно-пропускні пункти з контрольованою територією. І такому боржнику дуже вигідна така позиція не мати реєстрації на контрольованій території, аби не отримувати кореспонденцію від суду, від приватного/державного виконавця і «бути не обізнаним» про виконавче провадження, роками ухиляючись тим самим від виконання рішення.
Верховним Судом у постанові від 29.06.2022 у справі № 225/890/21, якою скасовані ухвала Дзержинського міського суду Донецької області від 15.04.2021 та постанова Донецького апеляційного суду від 16.06.2021, з приводу повідомлення приватним виконавцем Матвійчук Н. Є. боржника, який зареєстрований на тимчасово окупованій території зроблено висновки, що обов’язок повідомлення приватному виконавцю зміненої адреси проживання покладається саме на боржника. Само по собі порушення приватним виконавцем порядку надіслання сторонам виконавчого провадження копій процесуальних документів не є достатньою підставою, з якою законодавець пов`язує скасування постанови про відкриття виконавчого провадження або постанови про арешт коштів боржника.
Ухвала суду першої інстанції була мотивована тим, що виконавець повинен пересвідчитися, чи отримав боржник копію постанови про відкриття виконавчого провадження, а вже після цього проводити виконавчі дії.
Апеляційним судом зазначено, що довід приватного виконавця, що у виконавчому листі адреса боржника зазначена у місті Донецьку на тимчасово окупованій території, тому вона не направила копію постанови про відкриття виконавчого провадження, обґрунтований та сприятливий. Але після встановлення місця перебування боржника як ВПО, необхідно було його повідомити про відкриття виконавчого провадження, а вже після цього проводити виконавчі дії.
Верховним Судом встановлено, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 31.05.2021 у справі № 160/7321/19, про те, що примусове виконання рішення розпочинається з моменту прийняття державним виконавцем постанови про відкриття виконавчого провадження. Також не враховано висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 20.02.2019 року у справі № 325/1138/16-ц, зокрема, що Законом України «Про виконавче провадження» не передбачені підстави неможливості виконавчих дій у разі реєстрації боржника в зоні проведення антитерористичної операції та неможливості повідомлення боржника про відкриття виконавчого провадження/
Крім того, тимчасове обмеження боржника у праві виїзду з України розповсюджується не тільки на юридичні кордони України, а і на фактичні — пропускні пункти з тимчасово окупованими територіями.
Постановою Кабінету Міністрів України від 04.06.2015 №367 затверджений Порядок в’їзду на тимчасово окуповану територію України та виїзду з неї, за приписами якого під час здійснення процедури прикордонного контролю у контрольних пунктах в’їзду-виїзду уповноважені посадові особи підрозділу охорони державного кордону відмовляють у в’їзді на тимчасово окуповану територію України у разі, коли у базах даних Держприкордонслужби є інформація про заборону особі виїзду з України.
Надіслати боржнику документи виконавчого провадження неможливо у зв’язку з тим, що боржник зареєстрований на тимчасово окупованій території. Однак це не означає, що боржник не обізнаний. Він обізнаний про існування боргових зобов’язань. Крім того, в України існує можливість дізнатись про судові рішення і виконавчі провадження з відкритих реєстрів, а також із застосунку «Дія», Єдиного реєстру боржників, АСВП. Тобто об’єктивно створено всі можливості для обізнаності боржника.
Боржник не отримує повідомлення суду, не отримує повідомлення приватного виконавця, що дає йому змогу роками ухилятися від виконання рішення, при чому маючи змогу безперешкодно перетинати кордон та лінію зіткнення з окупованими територіями.
Приватним виконавцем вжито всіх можливих заходів щодо примусового виконання рішення, які не дали результату. Тому останнім дієвим заходом є обмеження боржника у праві виїзду за межі України до виконання своїх зобов’язань. Це обмеження є дієвим заходом з тієї причини, що буде розповсюджуватись і на перетин лінії розмежування з окупованими територіями України.
Зазначаю, що ці люди, які зареєстровані на окупованій території, здебільшого мають два-три паспорти (українській, так званої ДНР та російський) і відповідно отримують виплати одночасно від України, фейкових республік та росії. Як мінімум з мовчазної згоди цих людей ми маємо окупацію 2014 року та повномасштабну війну з лютого 2022 року, а як максимум вони беруть безпосередню участь у війні на боці окупанта. А суд стоїть на охороні їхніх інтересів, формально ставлячись до виконання свого ж рішення.
Варто відмітити, що така аргументація в період після 24 лютого 2022 року подіяла на суддів і дала свої результати.
Звісно ці аргументи діють не на всіх суддів. Хтось відмовляв з тієї підстави, що задоволення подання приватного виконавця призведе до обмеження боржника не лише у виїзді за межі України, але й позбавить останнього можливості перетинати лінію розмежування до власного житла — ухвала Селидівського міського суду Донецької області від 05.04.2023 №0508/4374/2012/
Деяким суддям взагалі не можна догодити і ситуація доходить до абсурду.
У боржника є майно, він отримав декілька викликів і не з’явився на них, є акти виходу, десять років не виконує рішення, перетинає кордон, подає скарги до суду на дії/бездіяльність приватного виконавця, але цих доказів суду виявляється недостатньо.
Користуючись свободою розсуду, суд зазначає, що не надано жодних доказів, які б свідчили, що боржник умисно ухиляється від виконання зобов’язань, покладених на нього рішенням суду, свідомо не виконує свої зобов’язання та що він має змогу виконувати їх, але не робить цього без поважних причин.
Ігноруючи поштові квитанції про направлення документів виконавчого провадження боржнику, акти виходу, ігноруючи факт обізнаності боржника про виконавче провадження зі скарги на дії приватного виконавця, яка слухається цим же судом, суд робить висновок, що докази отримання боржником викликів та повідомлень приватного виконавця в матеріалах справи відсутні. Тричі Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська відмовлено у задоволенні подання щодо такого боржника:
Селидівським міським судом Донецької області у справі № 0508/4374/2012 п’ять разів відмовлено у задоволенні подання щодо аналогічного боржника:
Моє прагнення по кожному «неплатоспроможному» боржнику — тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України. Попри супротив судової системи, третина моїх боржників вже мають таке обмеження. І кількість їх постійно зростає.
З метою підвищення ефективності виконання судових рішень, судам потрібно припинити з надмірним формалізмом ставитись до бездіяльності боржників, припинити застосування застарілої судової практики, яка не відповідає вимогам та реаліям сьогодення та усвідомити, що ухвалення судового рішення і примусове його виконання — це один процес. Ухвалення рішення без його фактичного виконання не має ніякого сенсу. Критично великий відсоток невиконаних судових рішень в Україні пов’язаний не тільки з неефективністю діяльності Державної виконавчої служби, а й з безпрецедентно лояльним ставленням судів до боржників, які десятиріччями не виконують їх рішення, що призвело до ситуації, в якій невиконання судових рішень є найпоширенішим предметом скарг проти України до Європейського суду з прав людини.