В юридичній практиці часто виникають питання стосовно визначення юрисдикції адміністративних судів у питаннях розгляду спорів щодо оскарження дій посадових осіб прокуратури громадянами, засудженими до позбавлення волі, з питань, пов’язаних з переведенням до дільниць ресоціалізації та зі скасуванням такого переведення, а також правомірності дій посадових осіб виправної колонії, які розкривають та переглядають адресовану засудженому кореспонденцію.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Відповідно до п. 2. ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України від 6.07.2005 р. №2747-IV юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема:
- спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;
- спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;
- спори між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень;
- спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів;
- спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України;
- спори щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.
Варто зазначити, що згідно зі ст. 6 Конституції України, державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження в установлених Конституцією межах і відповідно до законів України.
Реалізуючи свої владні повноваження, виконуючи положення законів та інших нормативно-правових актів України, органи публічної влади мають повноваження розпоряджатися з конкретних питань і приймати підзаконні нормативно-правові акти. Отже, у процесі виконавчої та розпорядчої діяльності органи державного управління мають здійснювати юридично-владну діяльність, застосовуючи різні правові засоби нормотворчого, виконавчо-розпорядчого та юрисдикційного характеру.
Говорячи про розгляд спорів щодо оскарження дій посадових осіб прокуратури громадянами, засудженими до позбавлення волі, з питань, пов’язаних із переведенням до дільниць ресоціалізації та зі скасуванням такого переведення в порядку адміністративного судочинства, треба сказати, що ресоціалізація є процесом відновлення особи як соціального повноправного члена у суспільстві, що здійснюється на основі застосування до неї комплексу правових, організаційних, психологічних, виховних та інших заходів впливу на різних етапах кримінальної відповідальності з метою повернення її до самостійного загальноприйнятого суспільно-нормального життя. Ресоціалізація являє собою як вироблення у засудженого законослухняної поведінки в установі виконання покарань, так і заходи з трудового та побутового облаштування та встановлення зв'язків у звільненого з метою його подальшої соціальної реабілітації після звільнення й забезпечення його самостійного життя. Говорити про остаточну ресоціалізацію засудженого безпосередньо під час відбування покарання неможливо, у цей період можна лише зробити певні кроки для забезпечення її досягнення після звільнення.
Ресоціалізація є напрямком діяльності співробітників установ виконання покарання (виховних колоній), який сприяє вихованню у засуджених соціально адекватних якостей.
Відповідно до ст. 6 Кримінально-виконавчого кодексу України від 11.07.2003 р. №1129-IV:
- Виправлення засудженого – це процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки.
- Ресоціалізація – це свідоме відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя у суспільстві. Необхідною умовою ресоціалізації є виправлення засудженого.
- Основними засобами виправлення й ресоціалізації засуджених є встановлений порядок виконання та відбування покарання (режим), суспільно корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив.
- Засоби виправлення й ресоціалізації засуджених застосовуються з урахуванням виду покарання, особистості засудженого, характеру, ступеня суспільної небезпеки, мотивів вчиненого кримінального правопорушення та поведінки засудженого під час відбування покарання.
Відповідно до ч. 1 ст. 94 Кримінально-виконавчого кодексу України від 11.07.2003 р. №1129-IV у виховних колоніях створюються такі дільниці: карантину, діагностики та розподілу; ресоціалізації; соціальної адаптації. Відповідно до ч. 3 цієї ж статті Кримінально-виконавчого кодексу України у дільниці ресоціалізації тримаються засуджені, які направлені з дільниці карантину, діагностики та розподілу, а також переведені з інших дільниць у порядку, встановленому цим Кодексом.
Отже, порядок здійснення ресоціалізації засуджених врегульовано кримінально-виконавчим законодавством України. Засоби та методи соціально-виховного впливу кримінально-виконавчим законодавством не регламентовані, оскільки вони є заходами педагогічного характеру та результатом діяльності інших учасників цих відносин – громадських організацій, окремих осіб тощо.
П. 4 ст. 121 Конституції України на прокуратуру України покладається нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 р. №1697-VII до функцій прокуратури належить нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.
За правилами ст. 22 Кримінально-виконавчого кодексу України від 11.07.2003 р. №1129-IV:
- Прокурор, відповідно до Закону України «Про прокуратуру», здійснює нагляд за додержанням законів в органах та установах виконання покарань при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.
- Письмові вказівки прокурора щодо додержання встановлених законодавством порядку й умов тримання осіб у місцях, зазначених у ч. 1 цієї статті, а також письмові вказівки прокурора, надані іншим органам, які виконують судові рішення у кримінальних справах, є обов'язковими та підлягають негайному виконанню.
Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 539 Кримінального процесуального кодексу України від 13.04.2012 р. №4651-VI:
1. Питання, які виникають під час та після виконання вироку вирішуються судом за клопотанням (поданням) прокурора, засудженого, його захисника, законного представника, органу або установи виконання покарань, а також інших осіб, установ або органів у випадках, встановлених законом.
Потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та інші особи мають право звертатися до суду з клопотаннями про вирішення питань, які безпосередньо стосуються їхніх прав, обов’язків чи законних інтересів.
2. Клопотання (подання) про вирішення питання, пов’язаного із виконанням вироку, подається:
- до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого засуджений відбуває покарання, – у разі необхідності вирішення питань, передбачених п. 2-4; 6, 7 (крім клопотання про припинення примусового лікування, яке подається до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться установа або заклад, де засуджений перебуває на лікуванні) ч. 1 ст. 537 цього Кодексу;
- до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого виконується вирок, – у разі необхідності вирішення питань, передбачених п. 10 (у частині клопотань про заміну покарання відповідно до ч. 3 ст. 57, ч. 1 ст. 58, ч. 1 ст. 62 Кримінального кодексу України), 11, 13 ч. 1 ст. 537 цього Кодексу;
- до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого проживає засуджений, – у разі необхідності вирішення питань, передбачених п. 5, 8, 9 ч. 1 ст. 537 цього Кодексу;
- до суду, який ухвалив вирок, – у разі необхідності вирішення питань, передбачених п. 1, 10 (у частині клопотання про заміну покарання відповідно до ч. 5 ст. 53 Кримінального кодексу України), 12 (у разі якщо вирішення питання необхідне у зв’язку зі здійсненням судового розгляду, воно вирішується судом, який його здійснює), 14 ч. 1 ст. 537, ст. 538 цього Кодексу.
Крім того, при розгляді такої категорії спорів слід враховувати правову позицію Конституційного Суду України у рішенні по справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абз. 3, 4, 5 ст. 248-3 Цивільного процесуального кодексу України та за конституційними зверненнями громадян Будинської Світлани Олександрівни та Ковриги Сергія Володимировича щодо офіційного тлумачення положення абз. 4 ст. 248-3 Цивільного процесуального кодексу України (справа щодо конституційності ст. 248-3 ЦПК України) від 23.05.2001 р. №6-рп/2001, відповідно до якої захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання їй можливості при розслідуванні кримінальної справи оскаржити до суду окремі процесуальні акти, дії чи бездіяльність органів дізнання, слідства та прокуратури. Але таке оскарження може здійснюватися у порядку, встановленому Кримінально-процесуальним кодексом України, оскільки діяльність посадових осіб зазначених органів, як і діяльність суду, має свої особливості та не належить до управлінської сфери.
На нашу думку, не можна стверджувати, що органи прокуратури здійснюють функції державного управління економічним, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом. Посадові особи органів прокуратури не здійснюють управлінську діяльність. Тобто державне управління як особливий вид діяльності держави, при здійсненні дій стосовно засуджених до позбавлення волі з питань, пов’язаних з переведенням до дільниць ресоціалізації та зі скасуванням такого переведення. Посадові особи органів прокуратури не приймають жодних управлінських рішень. Тому органи прокуратури не є суб’єктами владних повноважень, які мають владні повноваження у цій сфері та, відповідно, не здійснюють управлінських функцій. Одним з головних напрямів їхньої діяльності є нагляд за дотриманням законів при виконанні кримінальних покарань в органах та установах виконання покарань у порядку Кримінального процесуального кодексу України.
Нерідко виникають питання щодо визначення юрисдикції адміністративних судів у питаннях вирішення спорів щодо правомірності дій посадових осіб виправної колонії, які розкривають та переглядають адресовану засудженому кореспонденцію.
Говорячи про діяльність виправних колоній, варто зазначити, що відповідно до ст. 18 Кримінально-виконавчого кодексу України від 11.07.2003 р. №1129-IV виправні колонії виконують покарання у виді позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі. Відповідно до ч. 8 ст. 11 цього Кодексу, територіальні органи управління, кримінально-виконавча інспекція, арештні доми, виправні центри, виправні та виховні колонії організовуються і ліквідуються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, а військові частини, гауптвахти та дисциплінарний батальйон – Міністерством оборони України.
Беручи до уваги вище наведену теоретичну позицію, на нашу думку, не можна стверджувати, що виховні колонії здійснюють управлінську діяльність в державному управлінні та здійснюють владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Виправні колонії не є суб’єктами владних повноважень. Крім того, виправні колонії не приймають жодних управлінських рішень. Їхнім головним, профільним напрямом є не управлінська діяльність, а виконання кримінального покарання.
Тому юрисдикція адміністративних судів, у розумінні п. 2. ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України від 6.07.2005 р. №2747-IV, не поширюється на спори щодо оскарження дій посадових осіб виправної колонії, які розкривають та переглядають адресовану засудженому кореспонденцію.
Щодо правомірності посадових осіб виправної колонії, які розкривають та переглядають адресовану засудженому кореспонденцію, варто зазначити, що відповідно до п. 1, 2 та 3 ст. 113 Кримінально-виконавчого кодексу України, засудженим дозволяється одержувати та відправляти листи й телеграми власним коштом без обмеження їхньої кількості. Листування між засудженими, що перебувають у місцях позбавлення волі, котрі не є родичами, допускається лише з дозволу адміністрації колонії. Кореспонденція, яку одержують і надсилають засуджені до відбування покарання у виправних колоніях мінімального рівня безпеки з загальними умовами тримання, середнього та максимального рівня безпеки, підлягає перегляду.
Виключення щодо правомірності перегляду кореспонденції, відповідно до п. 4 та 5 ст. 113 Кримінально-виконавчого кодексу України, становить лише кореспонденція, яку засуджені адресують Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, Європейському суду з прав людини, а також іншим відповідним органам міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, уповноваженим особам таких міжнародних організацій та прокурору, перегляду не підлягає і надсилається за адресою протягом доби з часу її подачі. Кореспонденція, яку засуджені одержують від зазначених органів та осіб, перегляду не підлягає.
Кореспонденція, яку засуджені адресують захиснику у кримінальному провадженні, що здійснює свої повноваження відповідно до Кримінального процесуального кодексу України, перегляду не підлягає і надсилається за адресою протягом доби з часу її подачі. Кореспонденція, яку засуджені одержують від такого захисника, перегляду не підлягає.
Дії посадових осіб виправної колонії, котрі розкривають та переглядають адресовану засудженому кореспонденцію, можна кваліфікувати як порушення цими посадовими особами особистих немайнових прав засуджених відповідно до ст. 270 Цивільного кодексу України від 16.01.2003 р. №435-IV. Крім того, згідно зі ст. 275 Цивільного кодексу України обмеження особистих немайнових прав фізичної особи, встановлених цим Кодексом та іншим законом, можливе лише у випадках, передбачених ними. Відповідно до ст. 275 цього ж Кодексу, фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб. Захист особистого немайнового права здійснюється способами, встановленими гл. 3 цього Кодексу. Захист особистого немайнового права може здійснюватися також іншим способом, відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення.
Отже, юрисдикція адміністративних судів, в розумінні п. 2. ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України від 6.07.2005 р. №2747-IV, не поширюється на спори щодо оскарження дій посадових осіб прокуратури громадянами, засудженими до позбавлення волі, з питань, пов’язаних з переведенням до дільниць ресоціалізації та зі скасуванням такого переведення. Оскарження дій посадових осіб прокуратури громадянами, засудженими до позбавлення волі, з питань, пов’язаних з переведенням до дільниць ресоціалізації та зі скасуванням такого переведення, здійснюється в порядку кримінального судочинства за правилами, встановленими чинним Кримінальним процесуальним кодексом України.
Спори щодо оскарження дій посадових осіб виправної колонії, які розкривають та переглядають адресовану засудженому кореспонденцію, слід розглядати в судах загальної юрисдикції в порядку цивільного судочинства.